Катерина зачинила хвіртку на защіпку, заглянула ще раз до хліва – якийсь кволий увесь день Харитон, до того ж гарячущий. Мо’, змазати глиною, вона жар відтягне?.. А завжди ж був такий веселенький, їв гарно. Стоїть у кутку і так сумно дивиться, як хвора людина. Не приведи, Боже, доведеться коліїв гукати...

На Діка прикрикнула: лізь уже в будку, служака, годі подвір’ям бігати та брехати. Нема чужих, нема ніде нікого... на сотню верст...

Підняла двійко яблук з росяної трави – червоні джонатани полихали, наче жар. Останні яблука цього року!.. Осінь. Глибока осінь. Ночі вже чорні, як прірва... Опеньки в повну силу пішли, рядовки, грузді. Опеньки краще смажити і відразу їсти... Як колись... Велику пательню – з цибулькою, сметаною. Картопельки-м’ячки... Колись діти любили такі «грибні» сніданки... Намариную, насолю, порозкладаю по слоїках... Хіба це так важко?.. Грузді гарно вимочу перед солінням... Доньки із зятями приїдуть – заберуть…

Зняла в коридорі чуні, зайшла до господи. Ноги у вовняних шкарпетках торкнулися лагідних домотканих доріжок. Чисто. Гарно. Тепло. Хата аж світиться від рушників, іконочки в кожній кімнаті, новенький телевізор у кутку – хазяїн якраз за три місяці до смерті з міста привіз. Тепер ось будеш свою «Жди меня» дивиться на кольоровому екрані... І чисто, і гарно, і тепло. І – так самотньо... Усі в селі його звали просто – дідом Степаном... А яке тепер село? Де воно? Село-привид... Хутір... Вуличка в чотири ще живі хати, у яких рано-вранці дим з коминів іде та світяться вікна вечорами.

А було ж село на 150 дворів. Гомінко було, весело, співали багато... А тепер, особливо восени і взимку, така пустка! Порожнеча...

Корівник був за яром. Усе життя пробігала туди через лісочок, попід яром, через річечку по кладці.

«Професором» ще звали Стьопу, кмітливий був, майстровий. Бджільництвом займався, усю техніку знав: яка поломка – до нього, і вдень, і вночі. Катюшка, я обіцяв... І пічник. На три села один, та який! По всій окрузі кожна хата тішиться його піччю. На центральній садибі вже й газ провели, у когось він балонний, а печі все одно ніхто не викидає. Це ж несповна розуму треба бути... Такого смачнючого борщу і налисників на новомодній плитці не приготуєш... Тепло справжнє від неї йде – куди тим батареям... А поперек де вигріти, застуду з себе вигнати?..

Доньки все просять: переїжджайте, мамо, до нас, що Вам тут одній робити, живете, наче на краю землі, на окрайчику Всесвіту. Телефону немає, кладовище навпроти... Куди їхати? Де я там півники з айстрами насаджу? На балконі, чи що? Як без городу, без корови, без Харитона? Хіба яблуні з собою забереш чи кущ бузку? За нього нічого кращого немає, коли цвіте – фіолетово, лагідно. Обличчям зануритися хочеться в його важкі вологі гілки...

Усе життя тут прожили. Щасливо прожили. Без сварок, у достатку... Стьопа мій тепер за двісті метрів... Побіжиш, побалакаєш...

Так уже судилося з самого початку життя – будуватися почали в кінці вулиці, з одного боку кладовище, з іншого – лани пшеничні колосилися... Немає вже ланів тих, нічого немає... Одні могили і зосталися...

Катерина дістала з шухляди окуляри, підняла мереживну серветку з екрана телевізора і ввімкнула його... Ось-ось улюблена передача. Знову не засну. Ні сну, ні снів... І жодного ж разу не наснився!.. Усім сняться... Чи не думає зовсім, не згадує? Чи образила чимось? Безсоння – це важко, і корвалол не допомагає. А зранку як побитий ходиш... Скільки часу безглуздо пропадає, скільки ж роботи можна було б переробити. Лячно так вночі. І тихо. Так тихо, наче одна, зовсім сама на цій землі... Аж у вухах дзвенить... Така тиша, ще мить – і закричала б...

2

А наприкінці листопада серед ночі у двері постукали (наче ж і хвіртку на ніч зачиняла?..) Катерина підхопилася, швиденько одягла байковий темно-бузковий халат, кинула на плечі пухову хустку і пішла відчиняти, зовсім забувши доччині перестороги... Наче Степан клав піч у сусідньому селі дотемна, а близько опівночі повернувся додому.

Відімкнула й ахнула – на порозі стояв парубок, з голови до ніг обліплений снігом. І все навкруги було білим-білим... Сніг валив, сипався, наче з великого дірявого мішка – пухнастий, мережений, легкий. Давно вже такого снігу не було! Він був повсюди, цей сніг: на кущі бузку, що вчора по-сирітськи стояв оголеним попід вікнами, на стріхах сусідніх хат, у яких давно вже ніхто не жив, на кладовищенських акаціях, що вмить перетворилися на наречених... А Дік крутився біля ніг непроханого гостя, підстрибував, лащився і радісно скавчав... Яка ж світла-світла ніч! Тільки на білосніжній постаті нежданого подорожнього чорним сяяли його брови, очі й вуса...

– Пустіть, матінко, переночувати. Геть збився з дороги. Півночі проблукав полями. Куди не кинуся – одні поля, яри, ліс... З другом я...

Кінь спокійно й гордо стояв під хвірткою...

Ні слова у відповідь не промовила, разом завели коня під дах повітки для дров... Струсив на ганку сніг з темно-зеленої курточки (гарна, на лебедячому пуху, – мимоволі відмітила Катерина, – у дочки така, тільки червона, кожушок би йому). Зайшов у коридор, приткнув її на вішалку, поруч з її старою бархатною плюшкою, ніби робив це сто разів, зостався у смугастому, якомусь дитячому светрі.

– Учора бачила, що горобці ховалися в затишок, – промовила, аби щось сказати, – під дах залазили, у купи хмизу, ще й подумала – на заметіль, на мороз.

– Сніг глибокий – урожай високий, – відповів ввічливо, – давно вже у ваших краях не було такого снігу.

Мабуть, нетутешній...

На плиті розігріла картоплю, налисники, відкрила рядовки, намастила їх олією, цибулину туди скришила, занесла з комірчини жбан зі сметаною, налила гарячого чаю у великий глиняний Степанів кухоль, у якому навіть зятів не пригощала...

Він їв не поспішаючи, спокійно, поважно, як після важкої чоловічої роботи. Закінчивши, степенно подякував, доторкнувся до вусів, начебто струшуючи крихти хліба, який вона, розхвилювавшись, подала до столу майже в останню мить...

Зовсім як хазяїн мій вусів торкається... Спитала:

– Хто ти, куди їдеш?

– Не з цих я місць, матінко, з інших, далеких. Їду, куди кінь несе (на мить повернувся до вікна, відхилив фіранку). Сніг усе падає, падає...

Світло ковзнуло по обличчю, і вона жахнулася: вилитий Стьопа в юності!..

Вона постелила йому на полу біля печі, від якої ще йшло вранішнє тепло... Торкнувся подушки і відразу захропів, з переливами, як хропів колись... Господи милосердний!

3

Прокинулася о шостій. Подорожнього вже не було, як і коня у дровнику. На снігу, що не вщухав, зосталися сліди копит, а на подушці – дві невеличкі рожевувато-голубі пір’їнки (мабуть, курточку свою одягав не в холодному коридорі, а тут).

Катерина натерла буряка, перемішала з вареним лушпинням, з дертю – нагодувала порося, кинула оберемок сіна Білці, видоїла її, сипнула зерна курям, а потім пішла на кладовище...

– Доброго дня, Степанку! Ось прийшла розповісти про останні новини... Зранку головиха заїжджала, сказала, що телефон встановлять протягом тижня. Дік так гарчав і гавкав, мало штанці її не порвав... Харитон оклигав, як усе буде добре, перед Різдвом покличу колія – Федора з Лісових Сорочинець... На 130-150 кілограмів потягне, більше м’ясця буде... Ковбас, кров’янки начиню. У дівчат свіжина на свято буде. Картопля перебрана, уже давно в погребі, як і яблука, я їх тирсою пересипала, як ти завжди робив... Сушки повно. Зять був – половину забрав. Кукурудза полущена, капуста – нашаткована в діжці, я її переклала морквою й огірками, вони зайву сіль заберуть, капуста хрумкою буде. Бджіл підгодувала, щоб у зиму благополучно увійшли... Олія подорожчала, і хліб, і борошно... Не хвилюйся, пенсії на все вистачить, проживу... Знову ж – діти ніколи з пустими руками не приїжджають... Інколи ходжу в Лісові Сорочинці, до церкви. Нову там збудували, і батюшка гарний... Співаю там у церковному хорі, коли свята великі. Без пісні ж ніяк не можна. З Богом через пісню душа розмовляє...

Уже другий рік без тебе... Друге Різдво, другий Великдень... Як пекла в минулому році паски та пиріжки з калиною, тобі дякувала. Це ж була твоя остання піч на цій землі, що твої золоті руки змайстрували. І стара була непогана, але ж ти, мабуть, відчував уже, що відлетиш в інші світи, переробив її заново, удосконалив, та ще й плиткою так красиво обклав, по-городському. Таке тепло після себе залишив! Щодня згадую і дякую, і тужу, і плачу... Тебе немає – наче руки відрубали, полину в серце сипнули... Прожиті без тебе дні ковтаю, наче сливи, – вони грудкою прохолодною у горлі стоять.

Нещодавно білизну в шафі м’ятою пересипала, знайшла сорочку картату, твою улюблену. Уткнулася в неї – тобою й досі пахне...

А пам’ятаєш, як купалися в річці, як стояли по груди у воді, а ти в руду косу мою вплітав лілею?.. Тепер волосся крізь чорну хустину виглядає сиве, безбарвне, від того золота давно вже нічого не залишилося...

Ти за нами не журися, у нас все гарно. Поки сил вистачить, дітям буду допомагати. У їхніх родинах лад та спокій, хай би Господь Юлечці дитинку дав, а так – усе гаразд.

Навесні матіолу під вікнами посаджу, соняшники на городі – ти ж завжди любив, щоб їх багато було... Жовті кульбабки за хлівом розквітнуть... Сам знаєш, як гарно у нас весною, улітку... Ці кульбабки вічні – їх не знищать ні морози, ні століття, ні брехливі політики, що кожного дня стирчать у телевізорі і лаються між собою... Чи хоч знають вони взагалі, що це таке кульбабки, як вони виглядають, ці квіточки, що за кожним хлівом ростуть?..

Пам’ятаєш, як пахне картопляне бадилля під сонцем?.. Пам’ятаєш... Наше літо завжди з нами...

Душа твоя десь поряд блукає, відчуваю. Літає, терпне, сумує за нами... Не тривожся, не хвилюйся і – не бунтуй... Ти ж зажди любив посперечатися, бунтівником був... На все своє слово. Там, де ти зараз, цього не люблять. Клади собі печі, та й усе. Рай без твоїх печей – не рай, там теж полюбляють пиріжки з калиною...

Не хотіла, не думала куштувати поминальне коливо, але ж так вийшло. Серце щодня плавиться, і щодня роменом та матіолою вистилаю твій потойбічний смуток... Доля буцім надвоє серце розкроїла...

Усі ми в Божій волі. По кладці всі земні річечки перейду. До тебе...

А тепер ось іще що. Уночі сніг на землю упав, багато снігу. За останні років десять такого не бачили. У пів неба. Усю землю вкрив, дерева, колодязі, дахи... Світла туга... Він і досі йде, падає десь на Київську Софію, на наш хуторець, на маленьку Лісовосорочинську церкву... На могилу твою. Долоню простягаю – наче срібло лежить. Тане, як морозиво солодке, що колись у райцентрі їли, коли Оксаночку з пологового будинку забирали, пам’ятаєш? Ти тоді мене морозивом пригощав...

Сніг уночі пішов, і подорожній прибився до хати. Разом з конем. А Дік і не гавкнув, за свого чомусь прийняв. І – диво якесь: схожий на тебе аж страх, мене жаром обсипало... Як змогла природа повторити твоє юне обличчя в іншім! Крапелька в крапельку... Відпочив у нашій господі, а вранці зник, наче й не було... То це твій посланець? Якусь звістку привозив, а я не зрозуміла?.. Мо’, білий янгол з небес, недарма ж на подушці дві пір’їнки залишив... Але ж чи бувають янголи з вусами? А мо’, скринька не була й замкнена – це наш ненароджений син, якого ми так чекали, недарма ж матінкою звав? Сказав, що з’явиться після Водохреща, і щоб я щось у неба попросила. Що просити? У мене всього вдосталь, лише тебе не вистачає. Але ж хіба небо поверне?.. Зворотної дороги звідтіля немає.

Мабуть, цей вершник точно з іншого світу, несьогосвітній мандрівник, і мені теж пора збиратися в дорогу. Сумно там тобі, ось ти його по мене й вислав... І часу трішки на збори дав, усе як у тій передачі «Жди меня». Я без тебе давно вже мертва, живу у пів серця...

Не питаю, Степанку, навіщо покинув мене, запитую тільки, як ти там без мене?.. Хто потурбується, утішить, яєчню зі шкварками насмажить?..

Хтозна, хто це був і що я повинна зрозуміти... Найнеоплатніший із боргів – борг любові. Може, ми їй заборгували, тому і з’явився цей білий янгол на порозі. Повечеряв, відпочив у нашій хаті, заклавши за голову свої крилятка. А потім рушив у путь. Поїхав степом. Вітер поніс коня над полями, над всією нашою самотньою землею... Навіть не сказав, як звати. Боюся: безіменному – довга дорога. Білий янгол у дорозі – білий янгол на порозі...

Може, він приїздив, щоб сказати, що все у всіх відтепер буде добре? Бо якби лихо яке, то він чорним був би, так? Відтепер усе буде добре, усі будуть щасливими, і сніг так хутко на бузок перетвориться. І у всіх усього буде вдосталь: у жінки – діточок, у пічника – цегли, у музик – сопілок... А у янгола – кінь швидкий, степ безкрайній, блакитне небо... Намилуємось світом!..

Скажи, Стьопо, це ти його присилав?..

Лілія БОНДАРЕВИЧ-ЧЕРНЕНКО