Продається в селі хата…

Останнім часом хати у селах майже не продаються. І ніхто їх там давно вже й не будує.

Та наголошую на цьому ні в якому разі не для того, щоб сказати: «А як добре було колись!». Бо просто ненавиджу, коли люди, яким сьогодні за 50-60, починають порівнювати ціну на буханку хліба, коробочку сірників чи кілограм «докторської» вареної ковбаси (щоб постояти у черзі за якою, їздили аж у столицю), років 40 тому і тепер. Адже все, що «Є», через певний час стає «БУЛО», як і різні періоди в житті людини: дитинство, юність, молодість, зрілість, старість…

Чомусь саме про хату і її місце в селянській долі хочеться розповісти. Особливо болюча ця тема тепер, у війну, коли люди втрачають житло. А хата, яку власними силами і не за один рік будувала сім’я, – це не просто житло, це добра і найкраща частина життя… Тому і повертаються у зруйноване, щоб відродити. Тому втрату хати сприймають як втрату живої людини…

У селах хати помирають разом зі своїми господарями. Небагато кому поталанить продать хату, коли не стало батьків, і таким чином продовжити їй віку. Це тільки сільські бабусі можуть проситися у дітей, в яких доживають, хоч на годинку у свою хату. Бо там – і стіни чують… і знають. Не кожному зрозуміти те відчуття. Чому саме так?..

* * *

Про те, що бувають хати з великими вікнами, я довго не знала. У моєму селі на той час таких не було в жодній хаті. Щоправда, на вулиці, яку у нашому селі називали просто «домики» – це вулиця, яку радгосп забудував квартирами для робітників, вікна у шести- та двоквартирних будиночках були більші, ніж у хатах «на посьолку» та «старій» Новоселівці. «Посьолок» – це вулиця в Новоселівці, що на Талалаївщині, переселенців із хуторів, яких туди у 1949-му силоміць зігнали і змусили збудувати собі житло. Отож тут хати були всі на дві кімнати, з маленькими вікнами. В одній із таких і я народилася та жила із двома бабусями, батьками та двома сестричками. На канікули часто приїздили з міста двоюрідні сестра і брат. І, справді, тісно нам не було, а було весело, бо дитинство – найсвітліша і найрадісніша пора в житті людини.

23345345646

На фоні теперішньої садиби

Великі вікна у моєму селі були у новозбудованому сільському клубі, а ще у Локнянській школі (це вже Сумщина), де навчалися діти із шести навколишніх сіл. Туди до четвертого класу пішла і я. Приміщення школи – колишня церква… Від великих вікон завжди було багато світла. А ще на них цвіли калачики та різдвяники. Мені, дитині, здавалося, що великі вікна і квіти на підвіконні – це ознака величі, добробуту… Навіть і досі не можу пояснити детально, що я уявляла за тими вікнами, але ще тоді малювала собі мрію – такі колись будуть у мої хаті. Яким довгим і складним буде шлях до тієї мети, я й уявити не могла.

Сьогодні молоді люди, які купляють чи навіть зводять будинок, вже не знають, що це таке «мазати хату». Бо тепер доступне таке розмаїття будівельного матеріалу, що тільки б гроші! А це – один із найтрудомісткіших і найскладніших процесів багаторічної роботи з будівництва хати. Навіть якби хотілося, не забути… Іноді, ось так наяву, ніби вчора, згадують молоді веселі обличчя друзів, сусідів, колег, яких, на жаль, вже багатьох немає серед живих, слова пісень, якими мазальниці звеселяли майбутню хату. «Ой, зелене жито, зелене. Хорошії гості у мене…», – згадую і посміхаюся мимохіть.

* * *

Чи пам’ятаєте ви, як у селі толокою мазали хату? Робили це обов’язково літньої пори. Тоді, коли вже відспівають соловейки, а ночі такі короткі, як мить… і теплі та лагідні. Сам процес розпочинався зі світанком. Та до цього було багато приготувань.

За перше літо будівництва ми викопали та залили фундамент майбутньої хати. Наступного – будівельники вигнали стіни та ледве встигли до морозів зробити дах. Швидше не виходило, бо для того, щоб продовжити якийсь черговий етап будівництва, треба було виростить і продать картоплю та чергову партію кабанчиків. Отож уже третього літа від початку будівництва робили «вставню» – цей сільський будівельний термін тепер теж мало кому відомий. Так називали те, що в майбутньому буде міжкімнатними перегородками. Будматеріалом для цього служила куплена в одному селі хата на розбір. Це був 1997 рік. Вже тоді у селах були хати, які нереально продать як житло, а от на розбір забирали ще і як. Особливо цінувалося б/у дерево із дуба. Таку хату ще треба було знайти. Отож, нам повезло. Зарплату у ті роки не виплачували місяцями. Ходовою «валютою» були кабанчики із власного хліва. За парочку вгодованих таки і купили ту стару хату на розбір...

Моїй доньці на момент закладання фундаменту хати виповнилося вже 5 років. Звісно ж, як і більшість дітей такого віку, вона розказала у садочку, що у нас буде «своя хата». Квартиру ми винаймали. Думаю, що дитині хотілося хати, як і мені, і вона часто запитувала мене: коли?! Наші розмови з донькою нагадувати казку про вовка, який все запитував «І вже буде хліб?». Так і донечка після кожного етапу запитувала: «І вже буде хата?». А я все її розчаровувала...

– Зроблять дах і буде хата? – допитувалася все.

– Ні ж бо! Тоді треба мазати...

– І буде хата?

– Ні... Тоді треба штукатурити.

– І буде хата?

– Ні... Тоді треба робити підлогу, опалення... і вже скоро буде хата.

І знову ж, як у тій казці – де швидко мовиться, та не швидко діло робиться.

Вечорами, у вихідні «забивали вставню», а коли завершили, то стіни, стелю треба було оббити дранкою. Цей термін сільських будівельників теж забувається. Дранку можна було і купити, тільки де і за що? Дранка – це такі спеціальні дощечки, шириною десь у «середній палець» і товщиною міліметрів 5. Враховуючи дефіцит і безгрошів’я, знову довелося проявляти винахідливість. Взимку, коли тріщав мороз, ми з чоловіком різали лозу на болоті та очерет. Очеретом закладали простір між сволочками на горищі, а з лози робили дранку. Спочатку рубали її на однакової довжини гілочки, потім кожну гілочку роздвоювали. Такі лозинки прибивали цвяшками до дерева на стіни, створюючи маленькі квадратики чи прямокутники. До стелі прибивали дранку «рівнішу», таки куплену. Суть дранки у будівельному процесі приблизно така, як тепер суть сітки, яку натягують перед штукатуркою стін чи стелі. Ось таку подранковану хату уже можна було і мазати...

Спочатку до хати завезли три ЗІЛи глини. Дядьки із досвідом розтирали глину у жмені і коментували, чи годиться. Підготовкою до мазки хати була охоплена вся родина. Батьки в селі щодня ходили на конюшню і збирали... кінські кізяки. Саме цей «будматеріал» був дуже цінний. Зібрали його майже повен причіп від «Запорожця». Замочили водою у чані на кілька днів. Настій використовували для замісу, яким накладали стелю, тобто на горищі. Стяжка глини із кізяком та тирсою, подрібненою соломою мала бути б міцною і не тріскатися. А ось на мазку стін у хаті використовували другий заміс – без кізякового настою, аби уникнути плям на стінах.

Надскладним питанням виявилося забезпечення процесу водою. Її треба було для замісу кілька тонн. Вдалося випросити одну заправку пожежного автомобіля. Але того було мало. Треба було замочити глину на ніч. І тут просто геройський вчинок здійснив мій 14-літній племінник Толик, якому дуже хотілося допомогти старшим. Він мовчки витягнув і приніс від сусідського колодязя 150 відер води у заміс і з гордістю повідомив, що він проблему вирішив! Хіба ж забудеш такі моменти?! Звечора у кучугурі глини зробили заглиблення, як великий чан, який Толик і наповнив водою.

Ще треба було зробити непросте риштування, з якого б мазальники діставали мазати стелю та стіни вгорі, передавати валки на горище...

А тим часом паралельно ішла серйозна підготовка до застілля після мазки. Двоє кабанчиків із нашого хліва знову «пішли на базар». За вторговані кошти купляли все, що треба для мазки. Зарані вигнали пару відер самогону… А от по продукти навіть у 1999-му (саме тоді ми мазали хату) треба було їхати у Київ. Бо майонез, консервований горошок, крабові палички, смачні оселедці, ковбасу і т. п. в Талалаївці було ще не купити, тим більше у великій кількості, адже застілля після мазки намічалося немале! Отож, дійшла черга і до кабанчика з батьківського хліва. Його зарізали за добу до мазки і наробили різних ковбас, котлет, наварили холодцю... Працювали мама, сестри, мамині подруги. А ми із подругами-сусідками працювали на моїй кухні. Меню – як на весілля!

Ніч перед самою подією була вже третьою безсонною… Що то молодість! У спільному дворі на три шістнадцятиквартирні будинки ми нап’яли шалаш, як на весілля. Довжелезний стіл, лави, земля устелена лепехою. Звечора тут уже «засідали» за вечерею старші чоловіки, які робили всі приготування, щоб удосвіта робить заміс.

Заміс – то окрема тема. Не знаючи, не зробиш! Та у чоловіків був досвід, бо стільки тих хат мазали-перемазали! Цілі вулиці будувалися. А там, де було дерево, то без мазки ніяк. Запрошували на це дійство обов’язково людей, котрі знали, як робить заміс, як викачувать валки та як приляпувати глину до стін. Ті, хто не вмів ще це робить, училися.

Майстром по замісу глини вважався Олександр Ковбасюк із Талалаївки. У його розпорядженні була пара коней із районного споживчого товариства. Навчив він їх просто бездоганно виконувати роботу. Звичайно, сила двох коней, які ходили по кругу у багнюці, була значно більша, ніж сила людських ніг. Отож люди босоніж заходили у заміс вже після коней. Одні, переважно чоловіки, бо сильніші, ще топтали заміс, інші робили валки та передавали їх на горище. «Накласти» горище – найважча робота у мазці і дуже трудомістка. І ось тоді, коли вже всі готові до процесу, треба було покласти перший валок на горище. Хтось із старших сказав мені, що над тим кутком, де колись висітимуть ікони, треба покласти перший валок, а під нього – хлібину… Така прикмета. Перший валок клали господарі, потім всіх мазальників частували, як молоді на весіллі, і – процес пішов!

Просили до мазки чоловік 60. Так приємно, що всі прийшли чи приїхали, не відмовили. Земляки із мого рідного села були такі щедрі на пісні та побажання! Мої старші подруги, з якими робила перші виходи на сцену у сільській художній самодіяльності, Марія Губар і Люба Чикало починали пісню. Інші підхоплювали… Пам’ятаю, як біжу підтюпцем о 9-й ранку запросити народ до сніданку, а там такий спів! Аж дух перехоплює! Отож підснідали – і знову до роботи і до пісні! До 13 години з роботою справилися. Була давня традиція – обов’язково «викупати» у глині господарів. Чим більше вимащували у глину, тим було смішніше. Все залежало від настрою компанії. Бувало, що тільки для годиться господарів обляпають, а у нас – то був особливий сценарій. І «гірко» було нам, і у вінках із ромашок красувалися. І справді, було весело. Душа раділа, що люди уважили і прийшли допомогти, що пройдено такий важливий етап у багаторічному процесі будівництва.

Розважившись уволю, всі пішли митися, перевдягатися та до столу всідатися. Втому як рукою зняло! Грали музики, і наша велика компанія гуляла аж до півночі. Ніхто не скаржився на музику та пісні у загальному дворі. Люди старшого віку дивилися на наші танці, як на концерт, а діти, яких було тоді так багато у дворі, танцювали разом із нами. Наступного дня, в неділю, пішла я по квартирах запрошувать чи то снідать, чи обідать… Бо все, що наготували, треба ж було з’їсти. І знову гульня – ніби другий день весілля! Завдяки другу і колезі Валерію Чернявському навіть кілька фото у сімейному альбомі є із цієї події. І вони мені дуже дорогі.

Кожну новозбудовану дерев’яну хату, або таку, де були елементи дерева, обов’язково мазали толокою. Організувати її було теж не просто. Є чимало історій, коли господарі не розрахували сили, запросили мало людей, які не змогли навіть стелю «накидати». І вже тоді було не до веселощів. Були й такі, хто сам не ходив хати мазати односельцям, от і вони відповіли тим же. Всякого було. І цей етап із життя українського села вже відійшов в історію. Навіть не впевнена, що сьогодні таку толоку можна було б організувати.

Порожніють сільські хати. «Та вона нічого, та хата, не коштує тепер!» – чуєш часто. А для того, хто у будівництво своєї хати вкладав не просто будматеріали, а частинку свого життя, своїх молодих років, хата у житті значить набагато більше, ніж просто житло.

Продається в селі хата,

А із нею – сум…

Кожна хата ним напхата,

Хто про це не чув?

Бо у хаті у старенькій

У твоїм селі,

Залишились дні гарненькі

Й фото на стіні.

Може дід, а може тато

Зводив стіни й дах.

Виростала в селі хата

У труді й піснях.