У перший день повномасштабного вторгнення вони облаштовували в себе блокпости, створили своє ТРО з місцевих єгерів та мисливців, і навіть діти копали окопи. Всі були налаштовані зустрічати ворога.

«Звичайно, така повномасштабна війна була неочікувана для більшості людей. Ніхто ніколи не думав, що росіяни наважаться на таке. Тоді не було жодних рекомендацій, як ми маємо працювати в умовах війни. Ми просто робили те, що мусили робити, – розповідає староста села Смолянка Віталій Белан. – Хлопці мисливці і єгері відразу згуртувалися. Десь чоловік вісім, у кого були рушниці, увійшли до нашої місцевої тероборони. Ми створили блокпост на в’їзді до села, і вони цілодобово вартували там».

Військові зайшли неочікувано

«27 лютого, здається, о сьомій годині вечора, хлопці на блокпосту побачили, як до села їде колона нашої військової техніки. Машини були побиті, за собою тягли техніку. Видно, що самі військові були вимотані. Тоді вони не знали, де саме знаходяться, і попросилися переночувати у нашому селі, – згадує пан Віталій. – Я знайшов, де їм розміститися, а своїм людям ми кинули клич, що потрібно погодувати хлопців і дівчат. І вже десь годині о десятій вечора всі разом накрили стіл. Також люди принесли одяг і всі необхідні речі, що в кого було дома. Так військові лишилися в нас на увесь час бойових дій на Чернігівщині. Їх було десь 250 чоловік, зокрема 60 жінок. Це були сумські військові, які відходили від Конотопа. Хлопців розмістили в одному місці, а дівчат розміщали по хатах. Хто скільки міг прийняти».

Так вони жили в Смолянці і виїздили на бойові завдання вже з оборони Чернігівщини. Били вони понтонний міст, який зводили кацапи, обороняли Лукашівку. На жаль, були і втрати.

«В них було дві гармати 125-міліметрові, вони постійно виїздили на завдання, - говорить староста. – Били кацапів нормально, але й їм прилітало. На жаль, семеро загинули».

Десь 1 березня до Вікторівки зайшли кацапи, звідти до Смолянки ведуть дві ґрунтові дороги. Селяни чекали, що росіяни підуть до них, тому почали переривати дорогу.

«Всі чекали прориву з Вікторівки. Від неї до нас чотири кілометри всього. Доїхати можна було двома дорогами, але одна була непрохідна, бо це березень, дороги розмиті, а іншу вирішили перекопати, – розповідає староста. – За два дні наші діти місцеві, яким по14-15 років, такий рів викопали вручну по тій дорозі! Десь шириною в 5 метрів і довжиною в 10 метрів, щоб кацапи не пройшли, як надумають.

Та взагалі наші люди неймовірні, відкрилися з іншого боку. Я помітив, що тих, хто був активним до війни, не було чутно. Проявили себе ті, на кого б і не подумав. Бабуся 80 років, собі напекла млинців, а ще й солдатам принесла. Фермер місцевий Тищенко і корів різав, і свиней, і молоко безкоштовно людям роздавав.

В нас невелике село, але на лютий-березень 2022 року людей у нас значно побільшало. Адже чимало приїхало переселенців з Чернігова. Так, секретар селищної ради бігала ловила Інтернет по всьому селі, щоб людей зареєструвати як ВПО, аби вони могли якісь виплати отримати. І, здавалося б, що у цьому такого? Але коли не було ні світла, ні зв’язку, ні інтернету, а вона знаходила, то велика їй дяка».

Постраждало понад 100 будинків

«З Олишівкою ми постійно комунікували. Безпосередньо з Іваном Славовим тримали зв'язок, можна сказати 24/7. Вони нам допомагали і продуктами, і бензином – всім, чим могли, – розповідає пан Віталій. – Також коли наше село почали накривати «Ураганами», потрібно вивозити було дітей, бо вони поперелякувалися дуже. То тоді Іван Іванович організував автобус, і дітей наших вивезли в безпечне місце».

Також допомагала Смолянці і Куликівська громада, бо в той час вони мали з нею транспортне сполучення.

«Два-три рази на тиждень нам з Куликівки привозили хліб, за що ми вдячні Юлії Постернак. На кожен двір видавали по дві буханки», – говорить староста.

Село Смолянка значно постраждало від російських обстрілів, і досі оговтується від пережитого.

«В селі у нас 113 будинків, то половина з них зазнали різного виду пошкоджень від обстрілів та ударної хвилі, – розповідає староста. – Вони не розбиті вщент, але ж вікна, шифер, стіни посічені. На жаль, одна людина в нас загинула під час обстрілу, одну поранило».

Староста згадує, що важко було, коли вмирали люди. Не від поранень, а просто, але їх потрібно було хоронити і знайти того, хто б викопав могилу, було не легко, як власне і труни.

«Люди вмирали, гробів не було, доводилося нам під обстрілами з батюшкою їздити. Так, під час однієї такої поїздки потрапили під кацапські «Гради». Не знаю, яким чудом ми лишилися живі, – розповідає староста. – Та й взагалі були обстріли, літало щось постійно, тому мало хто хотів навіть могилу копати».

Військових годувало все село

Смолянці налагодили безперебійне харчування військових. Кажуть, намагалися всіма силами полегшити нашим героям роботу.

«Було проблемо запустити електричні плити, бо були перебої з електрикою, тож ми вирішили знести великі чани, в кого які були, і готувати на багатті, – говорить староста. – Дівчат наших сільських, які долучилися до приготування їжі було багато. Люди відразу консервації нанесли, картоплю, цибулю, моркву, буряк, капусту. Такі продукти – не проблема для села, тож все зносили і готували з них хлопцям. Так щоденно понад місяць дівчатка готували їсти. А з часом місцевий фермер взяв на себе ці обов'язки».

З тими військовими, які дислокувалися в Смолянці під час бойових дій на Чернігівщині, люди й досі підтримують зв’язок. Допомагають, чим можуть, та чекають у гості після перемоги.

«Ми їздили з батюшкою потім до хлопців в Бахмутський район, коли їх перекинули, – розповідає староста. – Постійно зідзвонюємося, хлопці кажуть, що після перемоги приїдуть, тож чекаємо».

Марія ПУЧИНЕЦЬ