Сидорова хата і город сусідили з колгоспним двором, де, крім просторої комори і зернового точка, височів ще Шевелин погріб. Коли розкуркулювали одного з найзаможніших у Держанівці господарів, голота привласнила все, навіть клуні розтягли по дворах. А погріб зостався. Його не перенесеш і не перевезеш. На місці дворища сільського заможника з його ж сараїв стулили колгоспну контору.

Сидорів батько відгородився від колективного осередку невисоким тином – аби від гріха подалі.

Пройшли роки. Контора і складські приміщення колгоспу тут і зосталися. І Сидорова хата нікуди не ділася, тільки глибше в землю вгрузла. Пора б нову поставити. Та кому? Сидір з війни не повернувся, а дружина з трьома дітьми піднімала розорене колективне господарство.

Гриша, син, виріс. Одружився. Свою сільську Гальку в дружини взяв. У 50-их роках уже дочка і двоє синів підростали. Альоша, середульший, у школі добре вчився. Щоправда, до відмінника не дотягував, але у так званих хорошистах часто ходив. Вчителі хвалили хлопця, що багато прочоток бере в бібліотеці.

Олексій справді читати любив, особливо ті книжки, де про партизанів писали. Отож, коли дітвора збиралася на гнилищі у війну пограти, Альоша Василенко партизаном наряджався: до старенького картуза шестиклинки прикріплював жовтенятську зірочку, діставав зі сховку вистругану з товстої верболозини гвинтівку і зі своїх друзяк набирав собі невеликий мобільний загін.

Альошині партизани-побратими Коля і Володя Трухани (Солов’ї), Володька Трухан (Сіма), Альоша Пухно, Гриша Трухан (Півень) теж мали свою амуніцію. «Ура» було закочувалося у колгоспну контору, і тоді хтось із бухгалтерів виходив і розганяв вояк по домівках.

Ще збиралася дітвора на сільському кладовищі. Не лише вишнями і шовковицями поласувати, а в гилки пограти. Середина кладовища була рівною, без хрестів і могил, хіба поінде горбики випиналися. Хіба ж знала дітвора, що то поховання років Голодомору і ще раніші, періоду жовтневого перевороту. У канаві, що оточувала кладовище, землянки копали. А там, вже потім старші казали, без трун присипали землею померлих від голоду. Не місцевих, а прибулих нізвідки і які йшли нікуди.

Коли Альоша пішов у старші класи, почасти влітку з Гришею Півнем ходили в колгосп на роботу. Ось тоді хлопчаки вже почали вечорами навідуватися в сільський клуб. Хтось зі старших дівчат запросив стрункого і гарного з себе Василенка на танець.

Спершу віднікувався: «Та я ж не вмію…». «Навчу», – казала йому кавалерша.

Навчився. Незабаром став кращим танцюристом у селі. Ровесники та навіть старші хлопці, бува, заздрили Олексію. Та… за звичкою інколи звали Партизаном.

Після школи Василенко в Ніжині вчився, там і одружився. Приїжджав у рідну Держанівку, приходив до клуба. Ми, малеча, між собою перешіптувались: «Партизан прийшов». Старші, ті, як звикли: «Привєт, Партизан!». Не ображався.

З Олексієм Василенком ми рідко зустрічаємося. Хіба на день поминання померлих на держанівському кладовищі. Олексій Григорович щороку приїжджає на могилки рідних – батька й матері та молодшого брата.

Здається, роки не змінили старшого Василенка: такий же підтягнутий, життєрадісний. Хоча давно вже у засвітах більшість його «партизанів». Ось, приміром, Гриша Півень, з яким колись у колгосп на роботу ходили. Гришин батько був бригадиром, мати з ланкою в полі трудилася. Рано, ой, рано всі Півні відійшли – батько з матір’ю і троє їхніх синів. Десь тут і могилка Альоші Пухна, зовсім поряд – Володьки Сіми.

Наговоримося з Олексієм Василенком, усіх позгадуємо. Та й місце – таке, де згадки про друзів-товаришів самі з пам’яті просяться.

Роз’їжджаємось. У кожного – своє життя. А весною, сподіваюся, знову побачу Партизана. Не лише одного з найвродливіших держанівських парубків 60-их років, кращого в селі танцюриста, а щирого співбесідника. Поздоровкаємося і знову: «А пам’ятаєш?..».

Доки повертаємося сюди, колишня велелюдна Держанівка житиме в нас, кликатиме на берег дитинства і… болітиме сучасною обезлюдненістю. Бува, так стиснеться серце, що крикнути хочеться: «Не йди у безвість, рідне село!». Кажу це Партизану, а він дивиться кудись поверх хрестів і дерев, поверх хат, туди, де є ще його вулиця, та давно вже немає Сидорової хати і роду Василенків. Всі вже ось тут рядочком, хрест до хреста… Тільки він, Олексій Василенко, ще топче ряст…

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ