Він не раз міг підірватися на міні чи фугасі або загинути від кулі «алі баби». Але, приїхавши з Іраку, Євген Давиденко полетів до Ліберії.

А ще розлучився з дружиною, яка сказала: «Ти повернувся з війни іншою людиною». Втім, Євген Олександрович був зовсім не схожий на похмурого відлюдька. Пережите він змальовував не лише чорними фарбами. Згадував не тільки про підступні обстріли бойовиків та арабську дівчинку, котра загинула, підірвавши гранатою польських миротворців. Як не розповісти і про дотепного чорношкірого прибиральника, що вдавав із себе Білосніжку, та незвичайні дружні походеньки невтомної віслючки на позиції іракської армії?! Трагічне і комічне – завжди поруч, навіть на війні. Тому під час цієї розмови підполковник Євген Давиденко не раз посміхався – якось по-особливому світло, щиро.

«Свист осколків – кіношний штамп, вигадка режисерів...»

У грудні 2003-го наших бійців почали готувати до роботи в Іраку. Це була не якась показуха на плацу. Усвідомлювали – вирушають на війну. Тренували їх професіонали, котрі пройшли Афганістан. Снігу тоді випало багато, та й мороз дошкуляв. Отож командир, спостерігаючи, як вояки провалюються по коліна в замети, годинами працюючи на 20-градусному морозі, підбадьорював: «Нічого, в Іраку відігрієтеся!». Потім, уже в Ель-Куті, миротворці з усмішкою уявляли, замість набридливого розпеченого піску, засніжену рівнину...

Проте до Іраку Євген Давиденко потрапив не одразу. Хоч і готувалися українці цілу зиму, підрозділ розформували. Наші політики – люди непередбачувані: вчора можуть говорити одне, сьогодні стверджувати протилежне, а завтра несподівано прийняти інше рішення. Так і з Іраком вийшло.

Минув рік, Євген Олександрович служив у Чернігові, і раптом одного дня йому повідомили – пора збиратися в дорогу, є робота в «гарячій точці»! Давиденка призначили на посаду офіцера групи авіанавідників, яких відправляли служити за 140 кілометрів на південь від Багдада – у зону відповідальності українських миротворців. Цього разу тренувалися напрочуд швидко – на Яворівському полігоні.

«Правда, готувались до масштабних боїв, а діяти невдовзі довелося в умовах партизанської війни, – розповідав Євген Олександрович. – Коли відлітали до Іраку, у Львові було мінус 5. Приїхали в Ель-Кут, а там спека – 30 градусів. Дуже сильний стрес для організму! Мозок спочатку взагалі відмовлявся думати. Вийшли з літака, а навколо – чужий пейзаж, що надто різко контрастував з усім, до чого звикли вдома. Звісно, все це на нас тиснуло. Два дні перебували у стані такої собі прострації...».

Проте звикати потрібно було не лише до спеки. Адже найголовніше на війні – приборкати власний страх: «Там найстрашніші – перший місяць і останній. Чому останній – зрозуміло: не хочеться, аби щось із тобою сталося перед самим поверненням додому. А в перші тижні ти всього боїшся: мін, фугасів, обстрілів. Власне, там же на кожному кроці чатувала небезпека! І, звісно, це впливало на психіку – ти увесь час, з будь-якої причини, сіпаєшся. Сприймаєш реальну загрозу твоєму життю всіма органами відчуття: зором, слухом, на дотик... Адреналін просто нуртує в крові! Додайте ще постійні повідомлення про загибель і поранення вояків коаліційних сил, підрив бойової техніки, – така інформація оголошувалася щодня.

В ООН дуже поважали і цінували українських миротворців

Проте поступово ти опановуєш себе, «вкочуєшся» в цей ритм. Ні, страх залишається, але ти вже можеш його контролювати, він тобі підкоряється. Інакше просто неможливо виконувати бойові завдання! Відверто кажучи, у нас були люди, які боялися виїжджати за територію бази. Там одразу видно, хто чого вартий. Не замаскуєшся! Бо на війні немає відтінків, напівтонів, якихось притлумлених, сірих кольорів. Там у тебе єдиний вибір – біле чи чорне. Або ти, хоч і боїшся, однак виконуєш завдання, або панічний страх цілком поглинає тебе, знищує як особистість, примушує вигадувати казна-що, аби лише уникнути ризику. Дехто сам не очікував, що виявиться таким боягузом. Взагалі, на війні немало цікавого можна про себе дізнатися. Часом навіть не здогадуєшся, хто ти насправді, доки туди не потрапиш!».

Серед українців занадто полохливих людей виявилося небагато. «Але й стверджувати про мужність усіх без винятку наших вояків було б лицемірством, – говорив Євген Давиденко. – Доходило до смішного: цілком здорові люди безсоромно вдавали з себе недужих; дехто навмисно прагнув захворіти, щоб, наприклад, не виходити на патрулювання. А були бійці, котрі навпаки вирушали на завдання навіть із високою температурою. Мій товариш – Андрій Гончарук – оглухнув внаслідок контузії на одне вухо. Ми жартували, що напівглухого авіаційного навідника ще ніхто ніколи не бачив. Так от, він два з половиною місяця щодня їздив у колонах, приймаючи антибіотики.

Це – не героїзм, а усвідомлення власної потрібності. Ти ж не на курорт їхав – знав, що потрапиш на війну. Отож поводься як справжній чоловік, воїн. Хай на межі можливостей, але ти мусиш виконувати свою роботу – важку, брудну. Інакше одразу виникає клубок проблем, причому йдеться і про найдорожче – життя людей. За таких обставин будь-яке помилкове, невиважене рішення (найдрібніша халатність!) може стати фатальним».

Улюблена тактика місцевих бойовиків – підірвати фугасом БТР і потім із засідки напасти на колону. Якось румунські сапери, під прикриттям взводу нашої розвідроти, перевіряли дорогу біля міста Ен Нуманія: обстежували обочини, дамби та мости (вся країна пронизана доволі широкими зрошувальними каналами). Зазвичай, конвої там рухаються на максимальних швидкостях – так значно безпечніше. Однак сапери звикли працювати дуже ретельно, тому зупинятися доводилося часто. Взагалі, найекстремальніша ділянка шляху – в’їзд до міста. Водії змушені зменшувати швидкість, пригальмовувати машини. Виникають «корки», отож бойовики мають нагоду для обстрілу. За 300 метрів від Ен Нуманії, біля чергового містка, українці заблокували дорогу бронетранспортерами, щоб румуни могли спокійно обстежити все довкола.

«Буквально за 2-3 секунди праворуч від нашої машини вибухнув фугас, – пригадував Євген Олександрович. – Коли це сталося, я, чесно кажучи, вилаявся. Перший БТР, на якому їхав Тарас (командир взводу), огорнуло димом. Тож ми спочатку вирішили, що всі, хто сидів зверху на броні, загинули. Думали, їх уже немає – Тараса, наших хлопців... У кінострічках про війну осколки пролітають із пронизливим свистом. Пригадуєте? Але це – вигадки режисерів, так би мовити, кіношний штамп, який тепер демонструють практично в кожному воєнному фільмі. Однак насправді осколки проносяться з тріском, неначе повітря на шматки розривається. Я в цьому особисто переконався...

Отже, «спрацював» фугас, і почався обстріл нашої колони – з обох боків. Ми відповіли одразу. Відстань була – метрів 400. Стріляли в їхнє авто, яке від’їжджало після підриву, в будівлю, з якої вони вели вогонь. Коли все вщухло, ми розвернулися й залишили небезпечну зону. Чотирьох наших вояків контузило (причому двох – дуже тяжко), і був поранений командир взводу – осколок влучив Тарасові в праву руку. Інші не постраждали, якщо не враховувати шаленого викиду адреналіну.

Тоді, в сутичці з нападниками, діяли автоматично, ніби кіборги. Вже потім, коли повернулися на базу, всіх почало «колотити». Спочатку нам повідомили, начебто внаслідок такої «теплої» зустрічі відправлено на той світ трьох бойовиків. Невдовзі хтось уточнив – виявляється, нікого не вбили. А згодом надійшла інформація, що ми знищили... стадо верблюдів. І то був не якийсь особливий випадок, а звичайний епізод війни. До цього у нас ще кілька підривів сталося. Дякувати Богові, ніхто не загинув, проте, на жаль, поранені й контужені були».

«Бойовики можуть легко пожертвувати місцевою жінкою чи навіть дівчинкою, аби лише помститися окупантам!»

В Іраку Євген Давиденко служив більше восьми місяців. Часто вирушав на завдання разом із розвідротою, супроводжував конвої, літав з польськими вояками. Практично всю країну об’їздив! У зоні нашої відповідальності було понад 150 кілометрів вздовж ірано-іракського кордону, зокрема й у гірських районах. Такої кількості мінних полів Євген Олександрович ніколи в житті не бачив!

Якісь стежечки протоптані, але ходити там вкрай небезпечно. Уявіть собі 50-60 гектарів поля, вщерть нашпигованого протипіхотними й протитанковими мінами. Не раз траплялося: ідеш, нібито увесь час уважно дивишся собі під ноги, щоб, не приведи Господи, нічого не зачепити; а потім повертаєшся назад і помічаєш – буквально в сантиметрі від місця, де ти ступив, іржавий провід від міни...

Приїжджаючи в форт, наші бійці намагалися ставити машину щоразу в іншому місці. Вояки нової іракської армії особливої довіри не викликали. Це – як і колись в Афганістані: вдень він може ходити у формі, а вночі виходити на дорогу й обстрілювати конвой. Якось Євген Давиденко з колегою знову навідалися в форт. Саме пройшли перші дощі – ґрунт розмило. І в двох метрах від попередньої стоянки їхньої машини визирали... три протипіхотні міни. Виявляється, день тому наші офіцери знаходилися за крок від загибелі!

«Був відповідальний момент, коли знадобилося ювелірно точно посадити гелікоптер із командувачем багатонаціональних сил – генералом Демпсі, аби не порушити кордон з Іраном, – розповідав Євген. – Там, біля міста Бадра, є міжнародний перехід «Арафат». Щороку шиїти здійснюють хадж – відвідують святі місця, розташовані на території сусідньої держави. Таке паломництво віруючих щоразу додає неабиякого головного болю коаліційним силам.

Адже, за мусульманськими традиціями, в жодному разі не можна навіть торкатися місцевих жінок. Цим і користуються араби, котрі намагаються, за допомогою прекрасної статі, переправляти великі партії зброї та наркотиків. Втім, вистачає й відчайдухів, які нелегально перетинають кодон, щоб перевезти контрабанду. Таких навіть заміновані поля не лякають – знаходять більш-менш безпечні стежки-доріжки. От ми й повинні були пильнувати, аби не допустити контрабандних оборудок через кордон.

Тоді саме будувався «Арафат», ми освоювали форт, і знадобилося посадити гвинтокрил із командувачем. Власне, там було навіть кілька вертольотів, а єдиний на той час безпечний для такої посадки майданчик – зовсім малесенький. Ну, льотчики досвідчені – благополучно приземлилися. Але ж потім треба було і якось здійнятися в небо! Однак єдина можливість злетіти – в бік Ірану.

А на тому боці кордону вже купа людей із фотоапаратами й відеокамерами вишикувалася, аби зафіксувати, як ненависні їм американці віроломно вторгаються на територію суверенної держави. Це – міжнародний скандал! Втім, злітати все одно треба. Тож ми дуже ретельно вираховували траєкторію, щоб гелікоптери ні в якому разі не порушили повітряний простір Ірану. Врешті-решт знесли один стовп, і гвинтокрили нарешті піднялися в небо... Такий ось пам’ятний епізод! Добре, що все обійшлося, бо саме через подібні випадки і виникають великі війни».

Ментальність людей в Іраку суттєво відрізняється від нашої: «Господар мешкає з родиною у глиняній халупці, трохи більшій за собачу будку (десь 3 на 4 метри). Зате має десять фінікових пальм і крутий джип. У нас, в Україні, мало який багатій може дозволити собі придбати таку розкішну машину. Просто неймовірний контраст: вбога хатинка (цікаво, як там взагалі можна жити?) і водночас – супутникова антена, красень автомобіль!

Починаєш розпитувати – пояснюють: у них вважається заможним чоловік, котрий має фінікові пальми. Таке уявлення про добробут сформувалося там ще в давні часи. Араби переконані: фініки цілком можуть замінити всі інші продукти. Тобто людина здатна не один місяць (а то й роками!) споживати, без шкоди для здоров’я, лише фініки і воду... Також раніше в Іраку у великій пошані були коні – як дуже зручний засіб пересування. Справжній воїн повинен був мати гарного, баского коня. Нині – інші часи, тож сучасні витязі пересіли на престижніших і витриваліших «коней»...

До речі, кожен араб (навіть добродій, який звик працювати в полі) мріє відкрити власну, бодай невеличку, бізнесову справу, пов’язану з торгівлею. Адже колись саме таку професію мав пророк Магомет. Отож працювати навіть звичайним продавцем – цілком достойне заняття для мужчини. А якщо у тебе є власна крамничка, можеш взагалі носа від гордощів задирати!».

Натомість дружини та побут для тамтешніх чоловіків особливої цінності не становлять: «У місті Ед-Діванія розташовувався штаб нашої дивізії «Центр-Південь» коаліційних сил. Там дорога проходить по болотистій місцевості. Вода – дуже солона. Тож влітку, коли болота пересихають, утворюється кірка солі. От місцеві мешканці і збирають її, щоб використовувати в побуті.

Якось їдемо: біля озерця – джип, поруч, зручно вмостившись, сидить араб – щось із задоволенням їсть. А троє його дружин, закутані в паранджі, босоніж у тому розсолі стоять і завзято працюють лопатами – кидають на берег у бурти сіль. Нормальний сімейний підряд: глава родини – чоловік – контролює процес, а його любі жіночки невтомно трудяться в поті чола... Я навіть не уявляю, як це – стільки часу голими ногами сіль збирати?! А вони собі слухняно працюють – і нічого».

Це звучить жахливо, але, за потреби, бойовики можуть дуже легко пожертвувати місцевою жінкою чи навіть дівчинкою, аби лише помститися миротворцям. «Польські сапери з нашої дивізії розміновували поле; і до них підійшло дівча, яке щось тримало в руках. Солдат запитав: «Маленька, що це в тебе?». Вона розтиснула долоньки, а там – граната «Ф-1», – зітхнув Євген. – Одразу ж пролунав вибух! Саперів було дуже тяжко поранено, а дівчинка загинула. Тобто хтось дав їй у руки гранату, висмикнув чеку і звелів віднести дядям-воякам. Вона й пішла...».

«Почувши про ніжну дружбу іракських вояків із віслючкою, та-а-ке подумали...»

 Втім, коли наші миротворці збираються разом, вони згадують не лише про сумне. І ці невигадані дотепні історії також вражають. «Нашим харчуванням опікувалися американці. Власне, у їхній їдальні працювали цивільні: спочатку – з Непалу, потім – зі Сьєрра-Леоне. Українці – народ веселий, от хлопці і вирішили пожартувати на католицьке Різдво, – посміхнувся Євген Давиденко. – Домовилися з чорношкірим прибиральником, навчили його промовляти по-нашому одну фразу. Він стояв на вході до їдальні в екзотичному «відьомському» капелюсі та білих рукавичках і чарівно вітався з кожним відвідувачем: «Привіт, я – Білосніжка!».

Українці дбали про безпеку майданчиків для вертольотів. Одного разу приїхали в форт. Поруч – іракський пост, але всі прикордонники солодко спали; лише побачивши наших бійців, заходилися демонструвати активність. Ох уже ці «союзники»... Миротворці перевірили майданчик і стали чекати, коли з’явиться гелікоптер (розклад польотів та напрями маршрутів постійно змінювали, щоб спантеличити бойовиків).

«Дивимося, а до нас звідкілясь починає повільно наближатися віслюк із двома великими мішками; причому видно, що вантаж – важкий, – примружив очі Євген Олександрович. – Прикордонники на посту стоять і, як то кажуть, у вус не дмуть. Ми, звісно, стривожилися. Що там у мішках? Раптом міни чи фугаси?! Придибає сюди віслюк, хтось дистанційно пристрій скерує і все – одні руїни залишаться...

Тут підводиться снайпер з нашого підрозділу і так по-діловому каже: «Зараз я його вб’ю!». Тієї ж миті кілька іракців кидаються до нього мало не в обійми і щось гарячково пояснюють арабською. Кличемо перекладача і цікавимось у прикордонників: «Що відбувається?» – «Не вбивайте нашу віслючку!» – «Як це – вашу? Що вона тут робить?!» – Розумієте, худобина живе в сусідньому кишлаку (кілометрів 5 звідси). Їй – нудно, от і приходить спілкуватися з нами...» – «Гм... спілкуватися?» – «Так, ми з нею дружимо...».

Виявляється, віслючка працювала у них «човником». До форту завозили дещицю продуктів, от прикордонники й займалися взаємовигідним обміном із місцевими селянами. Добра, турботлива тварина, заприязнившись із вояками, охоче курсувала між заставою та кишлаком; і це був найнадійніший транспортний засіб!

Звичайно, в перший момент, почувши про цю дружбу, ми та-а-ке подумали... Як вона з ними може спілкуватися? Довго перепитували перекладача, а він старанно підбирав слова, пояснюючи, що це – все-таки дружба між людиною й твариною, а не те, що нам спало на думку... Ось така історія: спочатку ми пережили сильний нервовий стрес, потім – шок від «безсоромного» зізнання іракських прикордонників, а згодом – «приступ» нестримного дружного реготу!».

Пам’ятаєте казку про Алі-бабу та 40 розбійників? В Іраку ім’я головного персонажа звучить дещо інакше: він – не Алі-бабА, а Алі-бАба. Власне, і героєм місцеві мешканці його не вважають. Бо нахабно поцупив чесно нажите добро у благородних розбійників. Яка ж тут звитяга? Крадіжка та й годі. Втім, зараз «алі-бабою» в цій країні називають бандитів, котрі зухвало грабують і нерідко позбавляють життя подорожніх.

«Наша четверта рота охороняла місто Ес-Сувейра. Це – одна з найнебезпечніших територій. Адже раніше там розташовувався центр підготовки саперів національної гвардії Іраку. Тепер, звісно, все зруйновано. Скрізь валяється величезна кількість боєприпасів, які розміновують спеціальні команди. Однак на вибухівці розуміється й немало жителів. Отож бажаючих влаштувати диверсію вистачає. Тому, під час усіх наших ротацій, фугаси там вибухали доволі часто. Саме в цьому місті загинули вояки з сьомої бригади... – розповідав Євген Давиденко. – Проте життя триває, патрулі ходять. І одному з місцевих арабів дозволили зайнятися торгівлею. Він за блокпостом облаштував крамничку і вдень продавав усіляке збіжжя. Товар мав певний попит, бо війна для торгівлі – не перепона, швидше навпаки. Деякі речі просто неможливо було придбати в американському магазині, тож і купували їх у підприємливого араба.

Якось він завіз партію краму і занадто завищив ціну. Ми були неабияк спантеличені такою нахабною спекуляцією, бо чудово знали, що це коштує значно дешевше. А він собі стоїть за прилавком і тільки посміхається, – мовляв, не подобається, то пошукайте в іншому місці. Підходить до хитромудрого продавця наш контрактник і починає йому дорікати: «Хіба ти – не алі-баба? Грабуєш серед білого дня!». А той йому так привітно у відповідь: «Ні, Махмуд – не алі-баба. Махмуд – барига!». На секунду зависла приголомшлива тиша, а потім пролунав сміх. Хто його цьому навчив? Який покупець?!».

Одного разу українці, разом із підрозділом нової іракської армії, проводили «зачистку» у кишлаку, поблизу якого бойовики не одну колону обстріляли. Взагалі, іракські вояки жодних спецоперацій самотужки не організовували – відверто боялися. І лише в присутності українських бронетранспортерів у них нарешті з’являвся бойовий дух.

«Приїхали в селище, – пригадував Євген Олександрович, – і один наш сержант у купі гною знайшов цілий арсенал: гранатомет, кілька рушниць (зокрема й автоматичну), протитанкові міни... Коротше, звичайний «джентльменський набір» бойовика. Запитуємо у старійшини кишлаку: «Чиє?». А той тільки головою хитає. Що ж, зброю вилучили, оформили все, як належить. До речі, ми тоді ще кілька автоматів забрали.

Такий цікавий штрих про ментальність місцевого населення: араби дуже не люблять зазирати кудись високо. Тому й вважають, що найкраща схованка – десь під стріхою. Наївні! Можливо, вояки іракської армії лізти туди й лінуються. А для українця хіба проблема під стріху зазирнути? Свого часу чиїсь діди-прадіди саме на даху кулемети і ховали...

Отож конфіскували «улов», благополучно здали на склад та й забули. А буквально через чотири дні начальник іракської поліції тієї провінції приїхав до нашого генерала (командира тактичної групи) з претензією: «Знаєте, ваші миротворці – погані люди! Вони у дуже шанованого добродія відібрали мисливський карабін, автоматичну мисливську рушницю та мисливський гранатомет... Все це коштує стільки-то мільйонів динарів...». Наш начальник штабу (людина з гумором) тут же поцікавився: «А мисливських мін вони у нього не забирали?».

Однак іракський начальник та його колеги дотеп не оцінили і з неприхованим обуренням хвилин двадцять пояснювали, як українці образили прекрасну, набожну людину. А завершилася пафосна тирада вимогою: «Треба б віддати конфіскований арсенал, бо цей добродій не зможе ходити на полювання!». Коли ж генерал запитав, на яких звірів цей набожний чоловік збирається полювати з мисливським… гранатометом, іракці зніяковіли: «Значить, є у нього така потреба...».

І тоді до розмови долучився наш начальник розвідки: «Передайте цьому дуже шанованому громадянинові, що ми тепер самовіддано захищатимемо від бандитів його кишлак з самісінького ранку й до пізнього вечора: шукатимемо зброю, пильнуватимемо, на яку звірину полюють тамтешні мисливці...». Після чого іракські правоохоронці перезирнулися, а потім підвівся очільник місцевої поліції і ввічливо запевнив: «Все, у нашого поважного добродія жодних претензій до українських миротворців немає!». Таким чином, «мисливський» гранатомет залишився на складі вилученої зброї».

Наразі Євген Олександрович смутніє. І я розумію: розмова знову серйозна – про наболіле: «Кажуть, в Іраку жителі ставилися до нас добре. Не стверджуватиму, що добре, але все-таки краще, ніж до американців. Бо США все це розпочали, воювали жорстко. Однак нас теж намагалися підірвати. Знову ж таки – менталітет: там, якщо хочеш стати лідером клану, шейхом, то повинен довести, що не боїшся. Адже маєш бути взірцем для інших – хоробрим, вмілим воїном. Як заслужити таку повагу? Піти й поставити фугас – продемонструвати, що не злякався. Засісти край дороги – обстріляти, а, якщо пощастить, і взагалі вбити чужоземця. Одного, двох... – чим більше, тим краще! Звісно, добре, якщо влучив у якогось американця чи англійця. Втім, якщо постраждає поляк або українець – також, у принципі, непогано. Головне – самоствердитися в очах співвітчизників, довести, що ти – справжній воїн. Врахуйте ще й загальну бідність та релігійний фанатизм населення. Знаєте, скільки там платили тому, хто закладе фугас і влаштує вибух, покаравши невірних? Сто доларів. Це для простого іракця – величезна сума! Дай людині сто доларів – і вона цей фугас ставитиме, доки або сама не загине, або таки підірве бронетранспортер...».

Можливо, українці, певною мірою, стабілізували ситуацію. Адже були своєрідним буфером між американцями та арабами. США вже так ув’язнули в цій війні, втратили в Іраку стільки вояків, що абсолютно не переймалися жертвами серед мирного населення. Американські солдати відкривали вогонь за будь-якої нагоди! Натомість українські миротворці діяли за іншим принципом: перш ніж щось зробити, сто разів подумай.

Євген Олександрович переконаний – це було виправдано: «Можливо, саме тому в зоні нашої відповідальності було спокійніше. Бо, коли ми звідти пішли, ситуація різко погіршала. Вояки коаліційних сил, які там залишилися, констатували, що значно збільшилася кількість підривів на дорогах. Диверсії стали чимось зовсім буденним… Це вже – не сенсація. Пригадуєте, скільки раніше було повідомлень з Іраку? Щодня в новинах передавали! А тепер це вже нікого не хвилює – нецікаво... Хоч ситуація навпаки загострюється!

Думаю, ми все-таки були стримувальним фактором, відігравали значну роль. Втім, це – моя власна точку зору. До того ж, побувавши там, наші співвітчизники набули величезного досвіду ведення бойових дій. Один видатний полководець якось сказав: «Якщо армія не воює десять років, то це – вже не армія, а якийсь цирк». Розмірковувати на цю тему важко; але, на жаль, так було, є і буде».

Євгенові Давиденку поталанило повернутися з війни. Тоді він ще не знав, які нові випробування приготувала йому доля. Летів додому, згадував бойових побратимів. Співчував пораненим, прощався з полеглими. Але розумів – він потрібен живим. Служба в Іраку завершилася. На душі було радісно.

Проте в рідному Чернігові на Євгена чекало гірке розчарування – кохання згасло… Дружина заявила, що з війни він прийшов зовсім іншою людиною. «Можливо, – погоджується мій співрозмовник. – Адже той, хто побував під кулями, потім занадто різко реагує на деякі речі». Наприклад, в Іраку офіцерові Давиденку не подобалося, як араби прибирали сміття – вони просто жбурляли увесь непотріб із вікон і спалювали його на вулиці. Сморід – нестерпний. Це – неабияк дратувало! Згодом, у перші місяці після повернення до Чернігова, коли Євген Олександрович бачив, як хтось викидає сміття «арабським» способом, його аж тіпало від обурення.

На війні – все значно простіше. Там ніхто не поважатиме базіку і лицеміра, скільки б зірочок у нього не було на погонах. У бою свою правоту треба доводити ділом, а не язиком. Чому ж удома – все інакше, і стільки нікчем опиняються на самісінькому вершечку влади та слави? Ти говориш правду, а вона нікому не потрібна. «Взагалі-то волати ліпше десь у пустелі, – терпляче пояснюють тобі. – Сам накричишся досхочу, і в той же час цього ніхто не почує. А тут навпаки – вигідніше змовчати. Власне, хіба тобі більше за всіх треба?».

Однак ти не можеш стриматися, бо загострене відчуття справедливості людини, яка побувала на війні, не дає тобі спокою. Дружина миротворця Давиденка заявила, що це – великий недолік. Тут уже – не до любові. І Євген Олександрович вирішив: краще одразу розлучитися, ніж жити з жінкою, яка тебе не розуміє. Так, інші якось пристосовуються, прагнуть будь-що зберегти сім’ю. Навіть вдають на людях цілком благопристойні родинні стосунки. Проте бойовий офіцер Давиденко імітувати щастя не зміг. Він прагнув сильних і чистих почуттів.

«Поцупили небіжчика, родича президента, – щоб здійснити ритуал вуду і за допомогою чарів позбутися конкурента!»

Всього лише через дев’ять місяців після повернення з Іраку, Євген Олександрович полетів до Ліберії. «Гроші – не головне, – запевнив він. – Просто в армії є таке слово: «Треба!». Подзвонив начальник штабу нашої авіації і сказав: «Потрібен підготовлений фахівець, тож, мабуть, ти поїдеш». Звичайно, можна було відмовитися, але... У письменника Пікуля є книжка, де мені сподобалося гасло на гербі у головного персонажа: «Краще бути, ніж здаватися». Якщо ти – вже офіцер, прийняв присягу, то будь готовим до випробувань. Командир може навіть не наказати, а просто попросити; і ти не маєш морального права його підвести. Ось чим військові відрізняються від цивільних. Можливість відмовитися начебто є, але (даруйте за тавтологію) насправді відмовитися не можна».

Потрапивши до Африки, Євген Давиденко був приголомшений побаченим: «Чорний континент називають «третім світом». Однак, по-моєму, це тепер – навіть не третій світ, а сьомий чи восьмий... Порівнявши нинішню ситуацію із зображенням Африки на світлинах 70-х, усвідомлюєш масштаби жахливого регресу. Знищено практично все! У Ліберії немає електроенергії. В їхній столиці – Монровії – знаходиться теплова електростанція. Втім, це вони її так називають, а реально стоїть лише каркас... Був рудопереробний завод у місті Бьюкенен, а зараз там – один бетон; металеві конструкції знято – взагалі нічого не залишилося...

Ця держава – багата на поклади залізної руди. У 70-х роках її активно видобували, а тепер скрізь – лише руїни. Їдемо повз село – і раптом серед усіх тих мазанок помічаємо... ротор від генератора (завдовжки метрів три) від якоїсь великої машини. Як вони його туди взагалі донесли, звідки? Адже в радіусі 80 кілометрів жодного підприємства немає. Тобто що не знищили, те розікрали!».

Клімат там – благодатний, урожаї можна збирати чудові, не доклавши особливих зусиль. Однак дари природи зіграли з місцевими мешканцями злий жарт – багато і тяжко працювати вони не привчені.

«Як у нас один товариш сказав: «Тепер я розумію, що означає працювати, мов негр! Це – лежати і нічого не робити!». Я – не расист, – наголошує Євген, – просто констатую особливість тамтешньої ментальності. Адже не раз спостерігав таку картину: у затінку, під пальмою, відпочиває місцевий житель. Проходить 8 годин, ми стільки роботи виконали, а він так само лежить собі, навіть з місця зрушити йому ліньки! Здавалося б, чудова погода – йди, працюй, а йому нічого не треба. Навіщо трудитися, якщо можна бананів нарвати? Он їх росте скільки завгодно! А додайте до цього поклади алмазів, золота, залізної руди... Та й зілля, з якого можна наркотики виготовити, у джунглях на всіх вистачить. Уявляєте, яка спокуса для бідних і затурканих туземців, котрі або воюють, або годинами лежать під пальмами?».

Втім, право приватної власності у Ліберії – священне. Лише божевільний може скоїти бодай дрібну крадіжку в оселі сусіда, знаючи, яке жорстоке покарання очікує на злодія! Роками стоять будинки, залишені господарями, але ніхто не наважується не те що самовільно зайняти їх, а навіть просто зайти до цього помешкання. Однак грабувати не можна своїх, натомість щось поцупити у добродія миротворця – звична справа.

«Одного разу поїхали на пляж, – пригадує Євген Давиденко. – І ось таке диво: зовсім поруч знаходяться океан та озеро – солона вода й прісна. Причому купатися у прісній воді в Африці не можна – там стільки небезпечних мікроорганізмів, що не знатимеш, від чого помреш... Раніше у цьому колоритному місці був готель, але його спалили під час війни. Проте люди все одно приїжджають відпочити, помилуватися неймовірно красивою африканською природою.

І от підпливає до нас на своєму вутлому дерев’яному човнику місцевий мешканець… Двох наших офіцерів цей доісторичний плавзасіб настільки привабив, що вони вирішили на ньому покататися. Туземець погодився. Ну, сіли наші вояки в човен, попливли. Раптом бачимо – вискакують із криками на берег. Що сталося?! Виявляється, веслували вони собі, втішені екзотикою. Аж гульк – якась довжелезна колода у воді плаває. Тільки наблизилися до неї впритул, як вона почала ворушитися... Здогадуєтеся, що це було? Крокодил – метрів п’ять завдовжки! Всю романтику одразу мов вітром здуло. Хлопці не пам’ятають навіть, як на березі опинилися. Оговтавшись, знайшли власника човна: «Ти чому нам про крокодила не сказав?!». «А він давно тут живе, – знизав плечима чоловік. – Подумаєш, зубами клацає. Не звертайте уваги...».

В Африці потрібно бути завжди напоготові – і не лише на суші та у воді. Варто якомога частіше звертати увагу й на тих, хто над вами літає: «В аеропорту стояв єгипетський «Боїнг», який потрапив в аварію. І там завелися африканські оси. Наші лікарі намагалися викурити їх, та все марно. Надто вже прибульцям сподобалася їхня нова домівка. А оси, між іншим, непрості. У кожної – подвійне жало. Поводилися вони нахабно, неначе сто років уже в тому в літаку господарювали. А в разі дискомфорту, користувалися одним своїм жалом, мов Чингачгук – отруєною стрілою. Влучить така крихітка в людину, і лихоманка жертві забезпечена...».

Якось українські вояки приїхали тренуватися в пакистанський сектор. Ще в пам’яті – афганська війна. Душманів готували на території Пакистану, ці держави мають особливі стосунки. От командування пакистанського контингенту і приготувало українським офіцерам, вихідцям із колишнього Радянського Союзу, таке місце для наведення вертольотів на цілі, до якого потрібно було добиратися крутим гірським маршрутом, долаючи навіть прямовисні скелі.

Супроводжували наших бійців спеціально підготовлені до небезпечних сходжень гірські стрілки. Миротворці з Пакистану хотіли подивитися, як українці витримають настільки нелегке випробування. Втім, організатори підступного «сюрпризу» спіймали облизня. Наші співвітчизники не просто виконали завдання, а значно випередили професійних альпіністів, потім ще й допомогли гірським стрілкам видертися на вершину...

«Ще була дуже відповідальна робота: ми супроводжували відому жінку – президентку Ліберії. Коли вона вирушала в закордонне турне, бойовики поблизу аеропорту обстріляли колону. На щастя, пані президент не постраждала, благополучно злітала до США; але, коли вона поверталася, необхідно було потурбуватись про її безпеку, – говорив Євген. – Тож ми з колегою у складі ірландського контингенту дбали про охорону глави держави. Президентка їхала в автівці, ми були в ескорті, а з повітря її прикривали наші гелікоптери.

Загалом, обійшлося без ексцесів. Але, коли в’їжджали в місто, керівника країни зустрічав величезний натовп із пальмовими гілками. Жителі перекрили дорогу і, як тільки кортеж зупинився, кинулись до «лімузина» зі своїми палицями, дехто навіть через капот стрибнув... Звісно, довелося трохи понервувати – вони ж, наче мурахи, машину обліпили! Тому начальник конвою прийняв рішення, і я наказав екіпажам вертольотів знизитися. Коли гвинтокрили стрімко пролетіли над юрбою, люди миттю розбіглися. Потім гелікоптер підполковника Анатолія Івановича Смоли (досвідченого пілота, «афганця») прямував перед нами на малій висоті і «розчищав» дорогу від машин та перехожих. Вигляд бойового вертольота, який зависає буквально над самою землею, одразу охолоджує гарячі голови».

Хтось здивується, що президентом такої войовничої африканської держави стала жінка. Однак до цього вона закінчила престижний американський університет, працювала в Міжнародному валютному фонді; і США активно підтримали на виборах свою протеже. На відміну від багатьох країн «третього світу», де американців, м’яко кажучи, недолюблюють, у Ліберії до них ставляться прихильно. Адже цю державу фактично створили колишні чорношкірі раби, котрі повернулися на батьківщину своїх пращурів з Америки. До речі, під час свого тодішнього візиту до США ліберійська правителька домоглася від Білого дому суттєвих преференцій – цій африканській країні списали велику частину зовнішнього боргу.

Запам’ятався Євгенові і випадок, що трапився в йорданському шпиталі: «Туди привезли родича ліберійської президентки. Раніше його намагалися вилікувати народними засобами, а коли стан здоров’я чоловіка різко погіршився, пані президент особисто попросила допомоги у медиків. Однак було вже надто пізно – хворий помер. Невдовзі тіло небіжчика забрали – приїхали начебто солідні люди, підписали необхідні документи...

А за кілька годин після їхніх відвідин власною персоною нагодилася глава держави: «Де мій померлий родич?». – «Як де? Ми ж його нещодавно віддали...» – «Кому?!» – «Вашим підлеглим...» – «Я нікому цього не доручала. Негайно знайдіть небіжчика!».

Начальник шпиталю одразу скомандував своїм співробітникам: «До зброї!». Ті негайно кинулися на пошуки і таки розшукали бідолашне тіло. Як з’ясувалося згодом, опоненти з іншої політичної партії вирішили поцупити небіжчика, щоб здійснити над покійним родичем президентки... ритуал вуду і за допомогою чарів позбутися впливової та шанованої в народі жінки. Ось така вона – Ліберія. Справді, дивовижна країна!».

Після африканської Ліберії підполковник Євген Давиденко повернувся служити до Чернігова. Але будь-якої миті був готовий поїхати за тридев’ять земель – працювати миротворцем. Як тільки бойовий командир попросить, так він і вирушив би в путь. Між іншим, Євген Олександрович збирався одружитися. Був переконаний: його обраниця з розумінням поставиться до незвичайних поїздок свого чоловіка.

Євген часто зустрічався з бойовими побратимами. Пом’янути загиблих, розказати один одному про власне життя-буття, проникливо поспівати під гітару. Там, серед своїх (справжніх чоловіків!), не бувало ані фальші, ані байдужості; і він міг нарешті знову відпочити душею.

Сергій ДЗЮБА