Він заробив чи не найменшу в нашому селі пенсію, хоч без вихідних гарував у колгоспі. Тільки він, бо більше ніхто не погоджувався обприскувати посіви від шкідників і хвороб. Причому робив це на тракторі без кабіни і без жодних засобів індивідуального захисту. Це в інших колгоспах трактористам видавали респіратори, а в нашому – ні.

Коли зазбирався на пенсію, не лише цей важливий фактор не взяли до уваги, а навіть умудрилися не всі довгі аж понад сорок років роботи механізатором зарахувати. Чи то в колгоспній бухгалтерії дані загубилися, чи роззявкувата бухгалтерша щось наплутала. Та Володя Трухан нікуди не пішов зі скаргами. «Хай подавляться», – махав рукою, коли Ольга, дружина, бува, дорікала: «Все життя, як віл, робив, а маєш дулю».

Володя Трухан (по-вуличному Сіма, бо Семенович) уже, вийшовши на пенсію, все’дно не міг і дня без роботи. Він не з тих, хто книжки читає. Його руки, казав, аж боліли, якщо сокиру чи лопату не тримали. Син привезе причеп дров – сам порубає і складе по-хазяйськи.

Лише завесніє, а Сіма вже на городі із заступцем. Біля межі поскопує, попід парканом, щоб бур’яни не росли. А як потепліє, садить картоплю, сапує, обгортає, копає. Гарбузи позносить, насіння вибере. Ні дня без роботи. А останні два десятки років, як я взявся перебудовувати в матері хату і сарай, запропонував свою поміч. Спершу приходив, коли я приїжджав з міста, а потім і без мене матері допомагав і дрова заготовити, і картоплю в погріб занести, і кролям накосити. Та не було такого діла, від якого б відмовився Сіма.

За роботу грошей ніколи не брав. «Ти мені пива привези і папирос купи, якщо вже хочеш заплатити». Щоправда, ніколи не відмовлявся й від чарки, хоч п’яницею не вважався, селом не тинявся, ні в кого на випивку не просив.

Мати шанувала цього невисокого худорлявого чоловіка. Знала: Сімі будь-яку роботу доручи – до ладу зробить. У кролів клітки почистить, послід на город вивезе. І коли він знаходив на все це час! Адже вдома роботи не меншало. Справлявся.

Взимку Сіма не знає де себе подіти. Не його робота, а він її шукає. А не знайде, то по полях ходить, де колись орав-сіяв. Пам’ятає кожну канаву, кожну заглибину. У його часи стояла у них водиця, темніли в ній здоровезні п’явки й між осокою жовто блискали карасики. Приходив додому, Ользі жалівся, а приїжджав я, то й мені: «Все повисихало. Поприходили нові пани, і канавки та озеречка порозорювали. Мо’ через це і колодязі висихають».

У свій час колгосп одну добру справу зробив для Сіминої сім’ї – виділив просторий будинок з білої цегли. І дорослим, і дітям, а їх у родині п’ятеро, відтепер було простірно. А за городом ще й ставочок, обсаджений вербами. Рибалка з Сіми ніякий. А ось поросль навкіл водойми повикошує, після численних купальників сміття позбирає, попалить. А якось хвалиться: «Берізок насадив. Мо’ я й не встигну, то люди сік питимуть».

Приїжджаю позаминулої весни. Біжу у свій лісок, що в кінці городу. Уже ж сік капає. Сіма неодмінно берези проточив. Зупиняюсь розчарований. Навіть торішнє листя не згребене. Виходжу на вулицю, а Сімина Ольга назустріч: «Де це Володя?» «Бач, не приїжджав довго. А він тебе ждав». І помовчавши: «З Володею, дожно, все… Врач приїжджав, тілько руками порозводив. Каже, ранше треба було звертатись. Так хіба ж мого Сіму вбалакаєш? Зроду-віку в больницю не ходив. Та він і грипом ніколи не болів. А це причепилась якась нечиста сила».

Заходжу в хату. Ледь упізнав помічника: схуд, згорбатився. Тільки тінь і залишилася від чоловіка.

Помер Сіма, як городи цвітом бралися. В останні дні й мову відібрало. Тільки мугикав, показуючи пальцем на город, де в білий цвіт картопля вбралася. Як він любив цю пору! Було, ходить стежкою, милується. Посмішка грає на його загорілому обличчі. «Це ж треба – таку красу природа видумала!..»

Простий був чоловік, книжок не любив читати, але який роботящий та й добру душу мав…

Мені так не вистачає тебе, Володька Сіма. Сиджу на лавочці біля хати, раз-по-раз поглядаю на хвірточку. Ось скрипне, і з’явиться мій помічник і товариш, і замість «здрастє» запитає: «Не болієш?» Ні, не прочиниш хвіртку, не запитаєш. А я за звичкою й досі привожу пиво й цигарки. Хвильку постою біля могили – і йду. А до серця ніби хтось цеглину прив’язав. Так важко. Без тебе, Володя, важко.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ