У кожної дитини є своя заповітна мрія. Одного ваблять неозорі космічні простори, загадкові зірки та планети. Іншому хочеться пожити на безлюдному острові, мов Робінзон, і зустріти свою чарівну П’ятницю. Декому сняться краєвиди Парижа, мости Венеції чи хмарочоси Нью-Йорка. А от малий Слава Петровський увесь час прагнув потрапити до Африки. Адже там – «крокодили, бегемоти…» тощо. Ну, як же не побувати в такому цікавому товаристві!

Минув час, і в 39-літньому віці військовому журналісту В’ячеславу Петровському вдалося втілити дитячу мрію. Причому йому поталанило протягом півроку побувати одразу в двох африканських країнах – Ліберії та Кот-д’Івуарі. В’ячеслав Євгенович особисто переконався, як це нелегко і водночас почесно – бути українським миротворцем.

Як наші вояки «Боїнг» рятували

Взагалі, В’ячеслав – людина допитлива і креативна. Любить подорожі та спілкування з цікавими людьми. Тому й обрав професію військового журналіста.

«Коли нарешті з’явилася нагода потрапити до чарівного чорного континенту, одразу пригадалась відома пісенька: «Не ходіть, діти, в Африку гуляти...». Пам’ятаєте? – посміхається мій співрозмовник. – Звісно, я ніколи не забував про свою дитячу мрію: хотілося побувати на екваторі, поблукати в джунглях, скупатися в океані, на власні очі побачити всю ту екзотику – дивовижну флору та фауну. Однак друзі, почувши про новину, почали мене відмовляти: «Навіщо це тобі треба? Яка романтика? Яка мрія? Тобі скільки років? Ти – дорослий, солідний чоловік (півжиття прожив!), глава сім’ї, тож не можеш легковажити здоров’ям та ризикувати родинним благополуччям. Це ж – авантюра: поїхати бозна-куди і півроку мешкати за тисячі кілометрів від рідної домівки! Там же – антисанітарні умови. Ще підхопиш яку-небудь малярію!». Я завагався. Але, дякувати Богові, мене тоді підтримала дружина. Інші миротворці відверто говорили, що зазвичай найбільше проблем – саме з коханою людиною: тільки-но обмовишся про миротворчу місію в Африці, як одразу починаються сльози та докори; трапляються й гучні сварки, навіть до розлучень іноді доходить. А моя Валя – молодець! Каже: «Хочеш поїхати? Вирушай! Не марнуй такої нагоди, а то шкодуватимеш потім усе життя! А за нас не турбуйся – все буде добре».

І В’ячеслав прийняв рішення, про яке не шкодує. Звісно, ризикував, але скільки цікавого дізнався! «Розумієте, я прагнув справжньої, екстремальної, «окопної» журналістики, – пояснює він. – Тому був щасливий, почувши, що служитиму у нашому 56-му вертолітному загоні, який виконує миротворчу місію в Ліберії. Це ж – еліта і гордість Збройних Сил України, досвідчені повітряні аси, які літають на вертольотах «Мі-8» та «Мі-24», виконуючи найскладніші завдання. Я взагалі вважаю, що льотчик – професія героїчна. Мій батько – Євгеній Іванович – мріяв стати військовим льотчиком, але через проблеми із зором обрав цивільну спеціальність. Він виростив трьох синів, двоє з яких служать у Збройних Силах України (мій брат-близнюк – зв’язківець). Звичайно, тато теж мене підтримав. Він пишається, що його син – миротворець».

Перед тим, як вирушити до Ліберії, наші вояки пройшли спеціальну підготовку в Бродах, на Львівщині. Тренувалися дуже ретельно, адже усвідомлювали – попереду чекають нелегкі випробування.

«Там я познайомився зі своїм командиром – 50-літнім полковником Андрієм Когутом, – розповідав В’ячеслав. – Це – відважна людина, льотчик першого класу (понад три тисячі годин у повітрі, в складних метеорологічних умовах). Він воював у Афганістані, через пекло пройшов! Однак залишився напрочуд врівноваженою й чуйною людиною. Я надзвичайно поважаю Андрія Миколайовича. Якщо командир – справжній Професіонал і має таку залізну витримку, то ця впевненість неодмінно передається його підлеглим. За будь-якої екстремальної ситуації наш загін діяв злагоджено. Ось чому ООН так цінує українських миротворців».

А пригод у Ліберії, дійсно, вистачало! Тільки-но прилетівши, В’ячеслав одразу ж переконався, що тут на нього очікує не один «сюрприз».

«Спочатку до Африки прибула лише частина особового складу нашого загону, решта вояків мала з’явитися на початку липня. Це був другий етап ротації, – пригадував В’ячеслав. – І ось – день прибуття. Чекаємо – літак із миротворцями вже в повітрі. З ранку й до вечора періщить немилосердна злива (саме розпочався сезон дощів), несамовито лютує гроза – у небі гупає і блискає так, що, здається, кінець світу. Це – дуже небезпечно для літака! А тут ще заступник командира загону полковник Сергій Водоп’янов доповідає, що служба безпеки аеродрому виявила снаряд від американського міномету, який будь-якої миті може вибухнути (у Ліберії понад двадцять років тривала громадянська війна, тож мін і снарядів у землі вистачає). Ми жили поруч із аеродромом. Уявляєте ситуацію? Ось-ось мають прилетіти наші товариші, а на аеродромі, буквально за п’ятнадцять метрів від льотної смуги, знаходиться мінометний снаряд, здатний детонувати під час приземлення літака! Гаяти часу ніяк не можна – «Боїнг» уже кола над аеродромом описує, однак запас пального – не безмежний... Отож вирішили обійтися власними силами – разом зі службою охорони аеродрому знешкодили цей снаряд. На моїх очах люди здійснили подвиг: за лічені хвилини, незважаючи на шалену зливу, блискуче впоралися зі смертельною знахідкою: обережно повантажили її в автівку, вивезли по мокрому полю до річки, за село, і там благополучно завершили справу».

Звісно, українці могли не ризикувати – сповістити про снаряд місію ООН і терпляче очікувати допомоги. Хтось інший так би й вчинив. Але тоді загроза нависла б над екіпажем та пасажирами «Боїнга». Чи змогли б льотчики за такої жахливої погоди та невеликих запасів пального долетіти до Сьєрра-Леоне або Кот-д’Івуару і вдало приземлитися там? Втім, наші миротворці, які перебували в той час на аеродромі, рішуче взяли відповідальність на себе. Вони не мали права на помилку і не підвели: діяли мужньо та бездоганно точно. Не зганьбилися й допомогли своїм товаришам.

«Місто Буаке бомбардували найманці з колишнього СРСР, але не українці!»

У листопаді 2010-го наші миротворці вперше увійшли до Кот-д’Івуару. У африканській країні, колишній французькій колонії, спалахнув збройний конфлікт. «Фактично там двоє президентів, – пояснює мій співрозмовник. – Бо колишній очільник держави, котрий програв вибори, не погоджується з цим і не бажає віддавати владу. Водночас новообраний президент вважає себе законним главою країни. У кожного з правителів є свої прибічники, тому запекле протистояння між ними триває. ООН, а також США, Канада, Франція та інші впливові держави визнали нового президента і підтримують його (на думку міжнародних спостерігачів, вибори відбулися демократично, без суттєвих порушень). Щоб уникнути громадянської війни в Кот-д’Івуарі, ООН ухвалила резолюцію. Відтак у цій африканській країні було близько 12-ти тисяч миротворців (спочатку там знаходилося 8 тисяч вояків з різних держав, проте конфлікт все не вщухав, тож Організація Об’єднаних Націй вирішила посилити миротворчий контингент). Президент України та Верховна Рада до прохання ООН поставилися позитивно. І, не гаючи часу, наші миротворці розпочали виконувати відповідальне завдання».

Кот-Дівуар, місто Буаке

До Кот-д’Івуару відправилися 23 українських вояки та два екіпажі вертольотів «Мі-8» з 56-го загону, який дислокується в Ліберії. «Політ тривав шість годин, – продовжував розповідь В’ячеслав. – Вирушаючи туди вперше, хвилювався, адже навколо – стільки людей зі зброєю! Наприклад, пакистанці буквально не випускали з рук пістолети і кулемети… Однак, коли почалася робота (потрібно було проводити рекогносцировку, облаштовувати табір), зосередився на виконанні завдань і почувався значно впевненіше. У Кот-д’Івуарі я побував двічі (там кожні два тижні проходить ротація особового складу). Наші миротворці розміщуються на аеродромі в місті Буаке – разом із військовим авіаційним підрозділом з Гани. Отож ситуація в державі – досі нестабільна, але контрольована. У Буаке мешкають прихильники нового президента, тож сутичок немає. Натомість у столиці Абіджамі непримиримі суперники продовжують з’ясовувати стосунки: лунають постріли і гинуть люди, – в основному, не цивільне населення, а військові».

Втім, мирні жителі до миротворців ставляться не надто привітно. Якось у Буаке трапилася така пригода. В’ячеслав Петровський вирушив до центру міста разом із фотожурналістом газети «Голос України» Олександром Клименком. «Отож, їдемо... – пригадував мій співрозмовник. – Взагалі, мене вразили їхні дороги – широкі, просторі, мов проспекти у Києві. А будинки зазвичай порожні, світло не горить... Дивимося: сидять місцеві мешканці, продають овочі й фрукти. Зупиняємося біля цього стихійного базарчика на своєму «бусику», виходимо (з нами – ще двоє солдатів: у них – кулемет, а я – з пістолетом). Олександр починає з ентузіазмом клацати фотоапаратом: йому цікаво – такі колоритні продавці! Я застерігаю: «Сашо, поводься обережніше, не передавай куті меду. Ми ж – не на Бессарабському ринку. Зробив кілька знімків – і досить. Ходімо звідси – тут може бути небезпечно». Але куди там! Він уже так захопився, що нічого не бажає слухати... Взагалі, тутешні жителі чомусь переконані, що в 2002 році саме українські вояки бомбардували їхнє місто. Хоча це – нісенітниця! Достеменно відомо, що то були найманці з колишнього Радянського Союзу, але не українці. Навмисне не називаю зараз національність пілотів (раптом якомусь гарячому африканському хлопцеві спаде на думку помститися за загиблих родичів?!) – головне, що наші співвітчизники не мають до цієї трагедії жодного стосунку. Тільки переконати місцевих аборигенів, котрим всі слов’яни ввижаються на одне обличчя, не так просто. Якими б залізними не були аргументи, африканці вперто, мов воду в ступі, товчуть одне й те ж: «Тоді на «Су-25» по наші душі прилітали ваші льотчики...». Ну от, Сашко фотографує – начебто все спокійно. Лишаємо його буквально на п’ять хвилин, щоб залагодити одну нагальну справу (він же нас не чує й не бачить – стоїть, немов вкопаний, буксиром не зрушиш!). Здавалося б, що може трапитися за цей час? Повертаємося, а наш Клименко – уже в щільному оточенні агресивної юрби… Люди інтенсивно жестикулюють, лементують французькою: «Навіщо ти нас знімаєш? Ану віддай фотоапарат!». Олександр намагається якось порозумітися – дарує їм ручки, сигарети. А вони своє: «Хто тобі дозволив тут знімати? Яке ти маєш право? Хочеш фотографувати, плати нам за це гроші!». Власне, зі мною теж подібне траплялося. Навіть коли щедро, від душі пригощав цукерками африканських малюків і потім робив знімок, дорослі бурхливо висловлювали своє невдоволення: «Не чіпай наших дітей, чужинцю!.. Кортить фотографувати? Плати «бакси»!..» І такі нереальні суми називали... Тому, угледівши, що діється (біля Сашка вже африканців п’ятнадцять назбиралося), я хутенько висмикнув колегу з цього натовпу. Сіли в автівку і мерщій поїхали звідти».

Наші миротворці з юними ліберійцями

На відміну від Ліберії, в Кот-д’Івуарі – дешеві манго, ананаси, всі цитрусові, боби, горіхи, кава, какао... «Місто Буаке – красиве, чудові вулиці, велична мечеть, а капличка – справжнє диво архітектури! Однак там практично нічого не працює, – зітхав В’ячеслав. – Спалахнула громадянська війна, і настав хаос... Тому, коли деякі наші недолугі політики намагаються ділити народ України на «своїх» та «чужих», наперебій виголошуючи небезпечні гасла, мені хочеться посадити всю цю галасливу компанію в літак і завезти в африканські нетрі – кудись до Сьєрра-Леоне, Ліберії чи Кот-д’Івуару: хай би на власні очі побачили, до чого можуть призвести розбрат і нерозсудливі провокації».

Подвиг полковника Сергія Водоп’янова

У Ліберії українські миротворці виїжджали й на бойові стрільби. Демонстрували своє вміння в 23-тій бригаді місцевої армії та на полігоні пакистанців. Не підвели: стріляли на відмінно, чим неабияк приголомшили африканців, котрі здебільшого влучали в «молоко». «Вони так дивувалися: «Може, українці навчилися зачаровувати мішені?» – посміхався В’ячеслав. – Ми просто приїхали зі своїми мішенями. Дощ періщить, а наші хлопці стріляють. І щоразу – точно в ціль! Тамтешні солдати були вражені: ніби ж увесь час (десятиліттями!) воюють, і США їм постійно допомагають, зокрема й зброєю (Ліберія – колишня американська колонія), а позмагатися на рівних з українськими миротворцями не можуть! До речі, ми туди, на стрільби, привезли й свою польову кухню, приготували обід: наварили борщу, картоплі по-домашньому. Звісно, пригостили і ліберійських вояків, то вони їли й нахвалювали наших кухарів».

Відзначилися українці і рятуючи місцевих жителів: «Мерседес» із людьми впав у річку, а там – дуже стрімка течія, та ще й вода – брудна, смердюча. Купатися не можна – антисанітарія жахлива. Дуже легко підчепити якусь небезпечну хворобу! – розповідав В’ячеслав. – Натовп африканців на березі зібрався, галасують: «Рятуйте!», але у воду ніхто не заходить – бояться ризикувати. Покликали нас: «У кабіні людей затисло, ще живі. Благаємо, допоможіть!». Чекали українців, як манни небесної... Ми приїхали: «швидка допомога», автокран. Спробували зачепити «Мерседес» – не вийшло, надто вже стрімкою й підступною виявилася ця річка! А часу немає. Що робити? Як врятувати людей? І тут полковник Сергій Водоп’янов рішуче кинувся у воду, швидко доплив до автівки, визволив із понівеченої машини непритомного юнака й благополучно доправив його до берега. Наші військові лікарі (зокрема, капітан медичної служби Михайло Хоменюк) одразу ж почали опікуватися хлопцем. Він під час аварії отримав серйозні травми, але вижив. Вдалося порятувати і ще одного чоловіка. Також Водоп’янов витягнув з автомобіля тіла трьох небіжчиків. Командування місії ООН відважного українського офіцера нагородило. Адже герой ризикував власним життям – міг не впоратися з бурхливою течією і потонути. А невдовзі після пригоди він сильно захворів: лежав із малярією, температура була під сорок. Добре, що все обійшлося».

Запам’яталося В’ячеславові Петровському і відзначення Дня ООН у жовтні 2010-го, на базі місії «Старбейз». Миротворці мали якомога краще представити свої держави. Українці організували власну виставку – з «Кобзарем» Тараса Шевченка, світлинами Андрія Шевченка, братів Кличків, фотознімками з життя загону. А ще приготували національні страви: борщ, вареники зі сметаною, голубці... Самі розумієте, що до намету з написом «Україна» одразу ж вишикувалася найдовша черга. Всім сподобалося, ще й добавку просили. Наші миротворці виявилися поза конкуренцією!

Якось несподівано прибуло до порту вантажне судно «Макіївка» з українським екіпажем на борту. Моряки привезли до Ліберії гуманітарну допомогу з Китаю – рис. Звичайно, наші миротворці гостинно зустріли земляків, накрили стіл (особливо смакувала щойно спечена, духмяна українська паляниця). Приємно було поспілкуватися зі співвітчизниками рідною мовою! До речі, до корабля були прикріплені спеціальні клітки – для захисту від сомалійських піратів. Але, на щастя, на шляху судна підступні корсари не зустрілися. Зате, вже в ліберійських водах, моряки бачили трьох красенів-китів, які з насолодою плескалися у теплому океані.

«У сезон дощів в Африці – багато змій, – морщив чоло В’ячеслав, – вилазять з-під керемеків. Це – пластикові житлові модулі, які монтуються без фундаменту, і плазуни там, під підлогою, гніздяться. Одного разу вийшов увечері, чимчикую подвір’ям, розмовляючи по телефону. Раптом щось вчепилося до ноги. Спочатку подумав – якийсь шнур. А потім придивився: мамба – чорна така зміюка, дуже отруйна, смертельно небезпечна! Я закричав – покликав на допомогу. Місцевий хлопчина-прибиральник, років 17-ти, почувши мій розпачливий вигук, підбіг, хутко роззувся і ребром звичайнісінької в’єтнамки майстерно (одним різким ударом) відрубав тварюці голову. Якби не цей юнак, можливо, ми б зараз тут із вами не розмовляли: мамба вже повзла по нозі...».

Мешкала на аеродромі і мавпочка – Жоржик. «Така пустунка! Що тільки не витворяла, – хитає головою В’ячеслав. – Фарбуємо БТР, а вона підстрибує й перекидає банку з фарбою. Привозимо їжу, буквально на якусь мить кухар відволікається – а Жоржик уже власноруч відкручує кришку термоса, перевертає каструлю з борщем. А ще ця бешкетниця відкривала будь-які замки й влаштовувала неймовірний гармидер: розбивала мобільні телефони, витрушувала на підлогу речі з валіз. Могла й електричні дроти порвати. Спіймати її було неможливо – наскільки кмітливе та спритне створіння!»

В Абіджамі місцеві дітлахи продавали надзвичайно красивих і великих папуг, які вміють розмовляти. Там всього за 25 доларів можна такого птаха купити (у нас, в Україні, подібний екземпляр коштує значно дорожче). Але нікого з українців подібний ґешефт не привабив: провезти екзотичних птахів та звірят повз митницю – майже нереально. Вже до чого тільки не додумувалися вояки з попередніх ротацій (ховали папужок у пенали від чіпсів, а крокодильчиків – у пластикові пляшки з-під питної води), та практично кожна така спроба завершувалася невдачею. Адже на митниці за тваринами-нелегалами пильнують не лише люди, а й спеціально навчені для цього песики. До того ж, наших миротворців перевозив додому екіпаж з Ісландії. Чи то вже Україна не могла зафрахтувати для своїх вояків літак, чи такою була вимога ООН, – достеменно не відомо. Цікаво, що командиром ісландського екіпажу «Боїнга» був чоловік, а всі інші співробітники виявилися представницями прекрасної статі...

«Прилетіли додому, хочеться швидше побачитися з рідними, а тут – суворий карантин впродовж п’яти днів. Жах! – зітхає мій співрозмовник. – Однак всі розуміють: ретельне медичне обстеження – необхідне. Добре, що у мене в крові малярійних плазмодій, дякувати Богові, не виявили. Але зі 110-ти вояків, які побували в першій ротації, інфекція «ощасливила» 80-тьох. Це не означає, що люди вже захворіли, проте їм знадобилася допомога медиків».

Про службу в Африці В’ячеслав Петровський зняв фільм. І, попри все пережите, знову вирушив на «чорний континент» – до Ліберії, Кот-д’Івуару, Конго... ООН довіряла нашим воякам, котрі, за будь-яких обставин, мужньо виконували свою нелегку роботу.

Сергій ДЗЮБА