5-6 березня в рамках «великого обміну» з російського полону повернулися 500 людей. Першого дня на Батьківщину прибули двісті, а другого – ще триста полонених. Серед звільнених були військові й цивільні, зокрема й жителі Чернігівщини. Наймолодшому захиснику – 26 років, а двом найстаршим – по 51.

Першими зустрічали наших людей після полону мешканці села Нові Яриловичі, що всього за п’ять кілометрів від українсько-білоруського кордону.

– Усі вони – наші: хлопці, сини, чоловіки, батьки! Кожен, хто повертається з полону, – це частина нашої сім’ї, нашої України, – каже місцева жителька Людмила.

– Дивишся на таке – і душа радіє за наших воїнів, які нарешті повернулися на рідну землю, – говорить Валентина з Нових Яриловичів, – але водночас і серце стискає біль. Важко бачити, що вони такі молоді, а життя не складається через цю прокляту війну. Тож ми завжди виходимо, а ще – вшановуємо тих, кого вже немає поруч… Вірю, що перемога, попри все, буде за нами.

Підтримати звільнених із російського полону прийшов і військовий Іван, у якого в неволі досі залишаються його побратими.

– Можна лише уявити, які емоції охоплюватимуть тих, хто повертається з полону, та їхніх близьких, – ділиться думкою Тетяна з селища Добрянка. – Ми просто не можемо не прийти, щоб зустріти наших мужніх і незламних…

– Неможливо передати це словами чи емоціями – ми лише можемо уявити стан рідних і тих, хто повертається з полону, – додає до слів своєї землячки з Добрянки Ярослава. – Щоразу плачемо від щастя, коли бачимо, як наші захисники, повертаючись додому, махають нам у відповідь.

Юрій, який теж був серед місцевих мешканців, побажав усім, щоб вони дочекалися своїх рідних.

Тетяна з Нових Яриловичів прийшла з дитинкою на місце зустрічі, щоб показати підтримку нашим воїнам. У цьому, без сумніву, і є наша спільна сила, адже така підтримка свідчить, що прості люди, громада і держава не залишають своїх. Полон і звільнення – це частина реальності війни…

У Ріпках, щоб зустріти колону звільнених з полону, люди поділилися на кілька груп по 5-10 осіб і розташувалися вздовж траси селища. Із прапорами вийшли не лише ті, чиї рідні досі в полоні, а й просто небайдужі жителі.

– Мій брат пробув у полоні два з половиною роки. Росіяни забрали його, коли він перебував на території Чорнобильської АЕС, – розповідає жителька Ріпок Анна, яка прийшла підтримати і полонених, і своїх односельців. – Мій чоловік – теж військовий. Кожного разу, коли дізнаємося про повернення наших полонених, ми відкладаємо усі домашні справи й біжимо сюди… Так ми показуємо свою вдячність воїнам, які нас захищають і дають можливість хоч якось жити…

– Від самого початку ми згуртувалися, і тепер щоразу, коли повертаються наші воїни та захисники, ми виходимо їх зустрічати, – розповідає мешканка селища Тетяна.

У селі Вербичі жителі вітали звільнених полонених 60-метровим синьо-жовтим стягом.

Олена Іванівна тримала в руках плакат із зображенням свого сина Євгена Улановича.

– Уже три роки і три місяці, як зник мій син, – з болем розповідає пані Олена. – Він служив у 57-й бригаді, а востаннє його бачили під час бою біля Бахмута. І ми досі не знаємо, де він.

Зрозуміло, що повернення з полону – це надзвичайно важливий і непростий етап у житті кожного, хто опиняється на рідній землі. А ще сильні емоції охоплюють, коли бачиш, як люди зустрічають своїх захисників. Такі моменти переплітаються з радістю і розгубленістю, сподіванням і тривогою, але з надією на мир та нашу Перемогу.

ДИВИТИСЯ ЩЕ ФОТО

Сергій КОРДИК, фото Миколи Тищенка