ВИРОК   ЦАРЯ

Печалься, мученице Україно,

Вершити   суд   цар  має  пієтет –

Дух  Волі  твій  корчує докорінно, 

Поблажливо  йдучи  на паритет.

 

Як заповзято,  ревно і сумлінно,

Звірячо й падковито, не секрет,

Катюжний спритний цар через коліно

Розламує  поезії  хребет.             

 

«У рядові, в рекрути – гірше страти…

Покару бездоганно відбувать!

 

Заборонить писати й малювати –

Суворо і недремно пильнувать!»

 

Степів шалені Оренбурзькі шати –

Імперська Зауральська благодать.

 

Дмитро Шупта у Чернігові

 

ПОКАРА

Наказ притьмо́м здійсня́ть христопродавці.

Цар, сказано, відрізав, як  алмаз,

І жертва опинилася в удавці –

Бездушний повелителя наказ.

 

На це зугарні високодержавці,      

Та й іншим ця наука – напоказ.

Доведена до ницих виконавців,

Посилена з роками кілька раз.

 

Куди це ти загнав митця, екстриме,

В пустелю, де нема ні сіл, ні міст?

 

Це покарання геть напропади́ме –

Для фаталіста в ньому згубний зміст.

 

Жахіття не вичерпується зриме –

Душі царя у ньому  хижий вміст.

 

ЗАБЛУКАНА   ВОЛЯ

Ясного дня, в непроторенну сутінь

В грубезні запрягають хомути,

Де на питання відповідь по суті

Єдина – є душитель на бунти.

Нема чим протидіяти отруті,

Де пустка поза  віхою мети,

.Жива душа дичавіє у скруті

В лещатах болю, жаху,  сумоти.

 

Розчавлює немислима опала

Й  дикунський, нелюдськи́й  перемолот,

 

Знущання всюди чиниться й потала,

Чекає непокірних ешафот.

 

В пустелі гнана воля заблукала,

Чимдалі від наруги і підлот.

 

БЛАГАННЯ

Самонадія, чванства вибухання,

Зазнайство гонорове шкодить нам

Та рабська зрада ницого вагання

Завжди були на руку ворогам.

 

Грядуть нові й нові випробування –

За хаосом прокотиться бедлам,

Але звучить Тарасове благання:

Обнятись необачливим братам.

 

Тоді б еліта наша не розпалась

Не подалась до інших берегів,

 

З катами, безталанна,  б не злигалась

І не чинила б згірше ворогів.

 

У крові  Україна б не купалась, 

За що її трясе  Тарасів гнів.

 

РУКОПИСИ   ГОРЯТЬ!

1

Пустельний степ, У всій пустелі

Людина для людини – звір.

Через доноси невеселі,

Бува, вчиняєм перебір.

 

У рекрутському закапеллі,

Коли вже припекло надмір,

І я спустошив два портфелі –

Спалив з нотатками папір.

 

У полум’ї  дозрілі теми

Вже не повторять свій мотив.

 

Палити твір – сюжет окремий.

Не як захланний примітив,

 

Спалив я повісті й поеми,

Разом із віршами спалив.

 

2

Людських творінь горіли гори,

Вогонь їх нищив без гармат,

Коли безсилі прокурори

Благословляли безліч втрат.

 

Палив їх виплодок потвори

Душею й розумом кастрат.

У всі віки горіли твори –

Їх щиро нищив Герострат.

 

Горів твій розум, Рідний Краю,

І здиміла Велика Русь.

 

В душі довіку я палаю –

Горю й ніяк не зупинюсь.

 

В мені горить усе, що знаю, 

І що́ дістанеться комусь?

 

СОБОР   ПУСТЕЛІ

Розверзнута  пустеля – море  болю.

Пустельний порох – вся тобі краса.

З імперського тупого канітролю

Тінь смерті  на пустелю нависа.

 

Спекота й холод  грають на басолю.

Вряди-годи  веселка  воскреса.

Зажурливо занурені в недолю

Пустих пустель зотліли небеса.

 

Зір сяєво на всенебеснім вітті,

За котрим полював ще хан Батий.

 

Несамовито  узимі  і  вліті –

Ти замість молитов, хоч вовком вий.

 

Жахливішого не бува на світі

За цей собор пустелі золотий.

 

ВОЛОДАРІ   ПУСТЕЛЬ

Охороняють гамаюни

Пусті пустелі всім на страх.

Вони дволезий меч фортуни

Тримають міцно у руках.

 

Горіли різи й давні руни,

Хай волхв писав їх чи монах,

Тих слів слова далекі луни

Загребені в сухих пісках.

 

Запитує тупий нечема:

«За чим пильнує гамаюн?»

 

Пісок – нащадок чорнозема,

Не постарів, ще зовсім юн.

 

Пустелі мова – суть поема

У тінях змісту поміж дюн.

 

КАПИЩЕ   СОНЦЯ

Ви завше з монологами, пустелі,

Не сказаного ж маєте ще більш…

В сипучому піщанім підземеллі

Ховаю  я  сумний останній вірш.

 

А з віршами впереміж акварелі –

Усе, правдиве й грішне, ні за гріш.

В зеніті піднебесся, як зі стелі

Петля звисає, напнута тугіш.

 

Із нас вампіри випивають соки

Цинічно задля виграшки, для втіх.

 

Чужі наскоки і свої заскоки –

Одвічні наші муки всім на сміх.

 

Справіку Сонця капище високе

Не розгубило вірувань своїх.

 

НАЙВИЩА   ВОЛЯ

Покара в пильності виба́гла

Впере́між з досвідом старим,

Де виїмковий зайвий нагад

Імперський втаковив режим.

 

У злагоді вказівка нагла

Від Соловків по пляжний Крим

Суворий поліційний нагляд

З тотальним стеженням між тим.

 

Пильнують стражі – пружать сили.

Все світле – в прірві гузиря.

 

Які вони таланти вбили –

Гильня́ опричного звірря.

 

Крилаті душі спопелили

Псарі  розбійного царя.

 

РОЗБІЙ   У   ПІСКАХ

На горлі всім – підкова у обцасі

Захланних кровопивць і ненажер.

Приречена імперія  на пласі –

У змозі на покару вищих сфер.

 

Принишкло і заклякло в одночассі,

Давно тут час у просторі завмер.

Тримається усе на помордасі –

Сваволя тільки чинна відтепер.

 

На за́двірках імперії узбочин

Все поглинає царський теребій

 

І з безлічі захланних червоточин

Потворно  визирає  кровопій.

 В пісках пустелі звершується злочин –

Триває необмежений розбій.

 

ТЕБЕ   НЕ   БАЧУ

Не встиг я сподівань своїх окрилить

І от – в неволі , наче самостріл,

Що прямо в серце вражений навиліт.

Кому все це приносить задовіл?

 

Свою  гірку печаль я маю вилить?

Своє тяжке ярмо несу як віл.

Тебе не бачу –  в скруті серце квилить,

Наруга розрива його навпіл.

 

Знічевʼя просто кинути за себе

Не зміг те, що далося на роду.

 

Пустелі пекло тут високонебе

На десять років маю на біду.

 

Печалі прірву як же я без тебе,

Кохана Україно, перейду?

 

НА   КРУЧІ

Наввипередки хвилі мчать сліпучо –

Для них немає путлищ і кошар…

Однак шторми спонукують ревучо

Гінців до самоборства й пересвар.

 

А штиль порив гамує,  неминучо

Виснажуючи кожен їх удар…

Над урвищем твоїм, обвальна кручо,

Лиш птахи та світила поміж хмар.

 

Донощик суне й тут нахабний писок –

Приймає подобизну біхреса́.

 

Смерть підіймає свій щербатий скісок –

У неї затупилася коса.

 

Сумотина́. Скорботний жару присок

На ватрі дня поволі догаса.

 

КВІТКА   ПУСТЕЛІ

Ллє сонце сяєво рікою,

Я в захваті його надпив,

І маю втіху самотою,

Неначе в інший світ ступив.

 

Тримає сонце супокою

Ясного просвіту мотив.

Питаючи, що я накою,

Мій ворог сонце заступив.

 

Від нього тхне смердюча бражка,

У нього – свій орієнтир.

 

Яка уїдлива замашка?

На нім, неначе влип,  мундир.

 

Восьмипелю́сткова ромашка,

Мій символ Сонця – Алатир.

 

ПОПІЛ   І   ПІСОК

Де розпач  силоміть  засів,

Де не росте ні мох, ні шелюг,

Все – для захланних москалів

У незагнузданих  пустелях.

 

Імперський тлін скрізь напосів

Все спопелить в пісках, на скелях…

Загумінковості світів

Закарбував я в акварелях.

 

Пустельний попіл і пісок

Не спалять наші душі світлі,

 

Щоб розцвісти без пелюсто́к

В часи обчахнуті, розквітлі.

 

Січе недоля нас навідлі –

Стинає будь-який росток.

 

ШЕДЕВР   ПУСТЕЛІ

Є в скромності самоомана

Убору дюнної чалми,

У володінні торбагана –

Загроза чорної чуми.

 

Пустеля стеле бездоганна

Суціль піщані килими, 

Та є у цім самопошана

Навіть  у пилової  тьми.

 

Такі пейзажі без багетства

Лиш подив вихоплять з грудей…

 

В краях суворого естетства,

Що не позбавлені смертей,

 

Пустеля – це шедевр мистецтва

Самого Бога і людей.

 

ЧИН   СОНЦЯ

Звучить мільярднострунна дека

Небес бездоння гаряче́ –

Вселенська кобза Цура й Пека,

Звідкіль мелодія  тече.

 

Нас оминає  небезпека,

Коли свинцевий град січе.

Чин Сонця – це не тільки спека,

Вогонь  проміння світла тче.

 

Надійна і міцна опора –

Безвірникам і для  святих.

 

Триває нині, як і вчора,

Покіль біг крові не затих,

 

Палає наша непокора

На віях Сонця золотих.

 

МИТЕЦЬ   ЗАМРІЯВСЯ                             

В царя – всі артику́ли й протоколи,

Отож ти їх дотримуйся, гнучись…

Для вичинки покірних є відзоли

Що зовсім не поділися кудись.

 

Гористий берег острова Миколи

З похилим хоч графічно збереглись…

А променів захмарні частоколи

До Бога кличуть у бездонну вись.

 

Побіля астролябії-верцадла

Замріятись час випав козаку:

 

Насильство поміж молота й ковадла

Не стерлося на порох та луску,

 

Як проклята імперія ненатла,

Бодай пощезла б, як вода в піску.

 

GENIUS   NUDITATE

1

Мольберт і пензель –  мій щоденний хліб.

Я на межі – між морем і землею.

Невже я тут знайду притулок – гріб,

Невже я тут піду за течією?

 

Я голий, наче вилущений біб,

Цього вам не збагнути привілею.

Не кидаю життя своє вроздріб,

Але довершу власну одіссею.

 

Мій шлях на манівці не заверта,

Я не особа  стрижена овеча,

 

Якій дарунок долі – німота,

У невидющість непомітна втеча.

 

Хай істинна, хоч тлінна нагота,

Ніж стадності нікчемна порожнеча.

 

2

Хто це до наготи довів мене?

У мене за душею – ні окрайця.

Плащ замість крил чи то не є дурне?

Я сам-один. Не потребую райця.

 

Голодне слово, наче пес, жене,

Хоч костуром від нього відбивайся.

Триває слово – решта промине,

Проіґнорує запити бувальця.

 

Я змалу мав натуру витривалу,

А штиб життя не вивчив назубок.

 

Байдуже, що наказано капралу –

Не встежить хоч ушнипивсь кроком крок.

 

Із посохом по безміру Аралу

Піду по водах моря, мов пророк.

 

3

Прикротно у імперській скаженівці –

Мандрівцеві перегатили путь.

Ми щедрі і, щедруючи, щедрівці

Пороздаєм ростокостям розпуть.

 

У серці ходака червонокрівці

Киплять і супокою не дають.

У бездоріж пророки і мандрівці

З довірливістю костуру ідуть.

 

Хтось  має скороходи мореплавні,

У даль доріг його пускає пращ…

 

А я колись пройшов Дніпровські плавні,

Козацькі нетрі й непрохідність хащ.

 

Моє взуття – криївки захалявні,

Берет шикарний і пристойний плащ.

 

4

Чи не доволі розпікать добіла?

Чи не доволі кидать між крижин?

Мене тримати на хресті приціла,

Моїх доріг лишати і стежин?

 

Та ваш мундир не пристає до тіла,

Витаю голим – вирвався, як джин,

Я у пустелі, і немає діла

Мені до вас і ваших одежин.

 

Під небом сірим, від нудьги зхололим,

Я все-таки зіграю власну роль.

 

Як і прийшов – зі світу підеш голим,

Байдуже, ти – король чи не король,

 

Не схований плащем широкополим,

Вельможним наступаю на мозоль.

 

5

Світами йду з видющими  очима –

Мені звучить міжзоряний концерт.

Іду нагим – у мене за плечима

Забуті  версти  й  мрія про мольберт.

 

Я дихаю душею пілігрима,

Мамай степів, а не салонний ферт.

Прикротна  голість – невмолима схима

Про людське око плащ і цей берет.

 

В одвертім русі світу галактичність –

Розіпʼятості істина свята

 

І серце обпіка нага дотичність –

Про неї мовлять зціплені вуста.

 

Блаженно сяє Сонця восьмеричність –

Божественна небесна чистота.

 

6

Не шторм не ураган-кораблетрощик,

Вогонь спожив паперів добрий стос.

Байдужий чітко спрацював донощик –

Згоріла повість названа «Матрос».

 

Та ліпше б закопать було під хощик  ,

Під хмаркою в пустелі, в гніздах ос,

Уклавши все у величезний горщик

Чого б не зміг рознюхати барбос.

 

Не вкинув до́бра в кратер вулканічний,

Тож мав арешт через таких личин…

 

Таке вчинити міг покидьок вічний –

Знайшовсь для цього відповідний чин…

 

Щоб цей запамʼятать урок трагічний,

Стають нагими з декількох причин.

 

7

Портфелі із рукописами творів,

Альбоми із малюнками митця –

Все кинуто супроти духоборів

Для винищення Духа до кінця.

 

Будь-хто у цьому випадку б захворів –

Не витримають будь-які серця.

Цілодобово в ката на обзорі,

Найперш ті, в кого замість душ – сонця.

 

Така біда загрозою солодкою

Для володільця арештантських нар.

 

Шпіцрутени із карною колодкою

В царя чи найжорстокіші з покар.

 

Нагий нічого вже не візьме глоткою –

Віддасть  життя Свободі на олтар.

 

8

Прощай, зужита,  гамірна барлого!

Із полумʼя  ярміс – в обійми стуж. 

Якщо недоля припира сторого,

Тоді не до троянд  і  не до руж.

 

Нагим ти маєш стати перед Богом,

Про блага забуваючи чимдуж.

Доведений до стану руйнівного,

Ти маєш озирнутися довкруж.

 

Коли твоя вже суть осамотіла

І далі жить немає моготи,

 

Щоб спраглого душа палахкотіла,

Щоб ми не сміли тліти, мов  ґноти,

 

Існує культ оголеного тіла

Існує вічний кодекс наготи.

 

9

Роззявив хижу пащу алігатор…

Загрожує скажений моретрус…

Жене пекельник  нас у прірву каторг,

Анциболот, в затятості уклус.

 

На відстані – всяк голий. Всяк – аматор

Торує шлях  на  роковий обрус…

У просторі веде нас навігатор –

У нього свій благословенний курс.

 

Там, де на кожну душу конквіста́дор, 

Існує тільки визиску хосен,

 

На чатах розперезаний диктатор

І з Троєю в руїнах Карфаґен.

 

Оголеним вмирає гладіатор,

Нагим живе вигнанець Діоґен.

 

10

Мене в  пусте бездоння неозоре

Самим царем всевишнім, зокрема,

Закинуто за тридевʼяте море,

Одначе й тут губитель не дріма.

 

Та безбережне найлютіше горе,

Ні спека, ні з морозами зима

Моїх переконань не переоре,

Ніщо душі моєї не злама.

 

Я про одне невільником молюсь,

Щоб не погас мені вогонь маячний:

 

Із цих крайсвітніх пустищ і запусть

У край свій бунтівливий, гайдамачний –

 

Я звідси в Україну повернусь

І сонце привезу їй, необачний.

 

ДАННЯ

Просвітлює нас небо жайворонче,

Благословля в мандрівку рідний дім.

Тебе не манівці манили, хлопче,

А Неба Шлях у вирії крутім.

 

То  він тобі теж уділив доконче –

Глагол твій пролунав, неначе грім.

Підстерігаєш нас, Армагеддонче,

На кожнім кроці з вироком своїм.

 

Та  списувать  уважно  любомудра

Старанно долучилось,  пастуша,  –

 

Тобі співа високість перламутра

І тремко  розпрозорена душа…

 

А тут – сніги  дарують  пишні хутра,

Вітри  й мороз – підскоком  антраша.