Днями отримала відповідь на небуденне питання: чому етика  принципова, коли мова про літературу?

Усе по черзі, без надмірної загадковості. Днями біля одного із супермаркетів Чернігова почула дуже прикметну, симптоматичну навіть для сучасної культури розмову. Хлопець, років 17 в оточенні молодих друзів скандував: «Та нехай та учителька хоч загнеться, а я не буду читати. Не читав, не читаю і не буду! Особливо того Шевченка! І не дивіться на мене, наче я прибулець…». Мені ставало усе цікавіше, адже одна дівчина із гурту, трохи старша, хоча чи не вдвічі менша зростом за промовця, раптом спалахнула: «А ти хоч знаєш, що його руzzня хоче вкрасти?» Тиша стала екзистенційною.  «Так, вони заявили, якщо Шевченко вчився в їхній Академії мистецтв, то він «узький». Височенький красень трохи втратив апломб, бо не розумів, куди хиляться  почуття його спільноти. І тут на підтримку мініатюрній дівчині заговорила об’ємна  кругла фігура, що стояла у тіні, мені було тільки голос чути, а він тремтів: «От уяви, Денисе, що Україна – це хата. Така собі на високих міцних палях хата, від повені, від хижаків і т. д. А деякі мужики – це і є ті палі. Хочеш ти цього чи ні, а вони нас тримають. Читаєш того Шевченка чи ні, а він тримає нас. І ми є. І будемо». Я пішла собі далі. Незручно вже якось так довгенько шукати щось у торбі під магазином. Не знаю, як там завершилися дебати про Шевченка. Але до теми вирішила повернутися…

Українська література працює з травматичним досвідом, інтимними темами, історичною пам’яттю, політикою, релігією, тілесністю. Особливо поезія. Молодь, якщо читає,  часто читає тексти емоційно. І тут педагог чи випадковий модератор випадкових дебатів стає не «арбітром істини», а гарантом безпечного простору, де можна емоції висловити. Чи важливо не схибити в таких дебатах?

Базові етичні принципи для дискусії на теми класичної літератури можуть бути визначені таким чином.

Принцип поваги до особистості. Практично це означає, що критика спрямована на ідею, а не на людину, без висміювання інтерпретацій, не допускається «дорослий» сарказм щодо «наївності» читання.

Принцип текстоцентричності. Будь-яке обговорення краще спирати на текст, а не на вислів «мені здається».

Принцип множинності інтерпретацій. Варто визнати поліфонію у літературознавстві, право на альтернативне читання, але без «довільної фантазії». Принцип мені  навіяв хороший теоретик і письменник Умберто Еко.

Принцип психологічної безпеки. Особливо, якщо обговорюються тексти про війну, втрату, насильство. Наприклад, під час розмови про сучасні твори, пов’язані з війною (як тексти Жадана чи Амеліної. Варто також не тиснути на співрозмовника, не вимагати «особистих зізнань», не романтизувати травму.

Принцип вікової адекватності. Дискусія з 14-річними  чи 17-річними — це не дискусія з магістрантами. Так ми збережемо те, що дасть паростки інтересу до теми. Молоді важливі чіткі правила дебатів, обмежений час виступів, зрозуміла структура повідомлень.

Безумовно, є етичні ризики, яких варто уникати педагогам чи стихійним модераторам таких дебатів.

• Домінування старшого (викладача, мами, сестри-студентки)
• «Правильна відповідь уже відома»
• Ідеологізація тексту
• Публічне приниження слабкої аргументації
• Перетворення дискусії на моралізаторство

Отже, продираємося до висновків, які лежать у царині цінностей.

Етика літературної дискусії — це своєрідна школа демократичного мислення, формування аргументаційної культури, навчання слухати, школа, яка розвиває  емпатію. Фактично, це маленька модель громадянського суспільства.

4 аргументи для тих, кого захопить зненацька така ж ситуація, яку випадково підслухала я.

1. Шевченко — це про гідність, а не про «шароварщину». (Він писав не про турецькі вишиваночки, а про приниження, втрату свободи, систему, що ламає людей. Він місцями злий і завжди чесний поет).

2. Це тексти про силу характеру. (Народився кріпаком, викуплений з рабства, став художником і поетом, був засланий у солдати, мав заборону писати, але все одно писав, бо був впертим, витривалим, мав внутрішню свободу).

3. У нього є дуже «чоловічі» тексти. (Наприклад, «Гайдамаки» чи «І мертвим, і живим…», що просять назватися  дис-треком XIX століття, бо інтелектуально атакував еліту).

4. Це тексти про війну і колоніальність. (Сьогодні багато що звучить дуже актуально. Шевченко писав про імперію, яка знищує мову й пам’ять. Коли 17-річні хлопці читають це в контексті сучасної війни — текст раптом стає не «музейним»).

Не люблю писати матеріали «під дати», тому про Шевченка, але не у березні.

Марина Каранда,

кандидат філософських наук, доцент кафедри мистецьких дисциплін НУЧК ім. Т.Г. Шевченка