Творчі медитації Олесі Вакуленко
Олеся Вакуленко вивчала «Художнє моделювання тканин» у Харківській державній академії дизайну і мистецтва. У шестирічному віці вона вже була головною особою своєї першої персональнальної виставки у харківському музеї, у тринадцятирічному – ілюструвала книгу київської поетеси. З тих пір вона стала справжнім митцем, Членом Спілки майстрів народного мистецтва України, і її персональні виставки тепер проходять в Польщі, Словаччині, Сербії, Німеччині, Казахстані, Чехії, Франції.
На багатьох із власних виставок вона побувала особисто, а на деяких виступала навіть у ролі моделі на подіумі – демонструвала автентичні чудові сукні, які пошила і розписала власноруч.
Народилася в Харкові, хоч більше схожа на львів’янку – своєю інтелігентністю, особливою шляхетністю, гарною колоритною мовою, світлою усмішкою і привабливими ямочками на щічках. Особлива і красива молода жінка. Починаєш спілкуватися з нею і майже відразу відчуваєш – ні, не тутешня, відразу бачиш, що з інших країв. Така яскрава, тендітна, легкокрила жар-птиця...
Олеся – з творчої мистецької родини: батьки Тамара та Олександр Вакуленки – майстри народної творчості України, займаються сучасним українським петриківським розписом, бабуся Ганна Самарська, учениця Катерини Білокур, має звання Народної художниці.
Народилася і жила Олеся в Харкові, якийсь час мешкала у Києві, а тепер ось, волею долі, стала прилучанкою. Зізнається, що спочатку їй було страшнувато – маленьке провінційне містечко, тут, мабуть, нецікаво, нудно. А згодом впевнилася, що Прилуки – цікава затишна місцина і для творчості, і для спілкування, і для виховання синочка Ярославчика… І їй тепер непогано у цьому місті, поки її чоловік Роман Рілов воює, поки вони з сином чекають на нього у його батьків – вона знайшла, чим зайняти себе…
Олеся Вакуленко з чоловіком Романом Ріловим і сином Ярославчиком
Про Дерево життя, «Творчість незламних» і янголів, які прилетіли
У Творчій майстерні Олесі Вакуленко кожен поціновувач декоративно-прикладного мистецтва знайде собі те, про що давно мріяв.
Художниця і дизайнерка підготувала безліч своїх оригінальних виробів та креативних подарунків: живописні та графічні картини; батік – розпис на одязі; ексклюзивні прикраси; розписані хустки, палантини; чашки, тарілки та термоси, уквітчані півоніями, калиною, а ще – патріотичною тематикою…
Ось бачу на світлинах у її фейсбучному фотоальбомі чудові сукні з дивовижним автентичним розписом – більшість із них продалися на благодійних аукціонах або стали подарунком для закордонних благодійниць, які постійно допомагають підрозділу, в якому служить чоловік Олесі.
Ось бачу незвичайно красиву суконьку з золотим Деревом життя на білій ніжній бавовняній тканині для участі у показі українських дизайнерів «Творчість незламних» на благодійному фестивалі до Дня Незалежності України у швейцарському місті Лозанна.
– Дерево життя є моїм улюбленим мотивом українського народного мистецтва і уособлює вісь світового ладу і рівноваги та зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім часами, – зізнається майстриня.
Сукня вільного крою довжини міді з невідбіленої лляної тканини з авторським ручним розписом «На щастя, на долю» для однієї з найщедріших благодійниць, що допомагає хлопцям з Батальйону безпілотних авіаційних комплексів. Розпис виконаний за мотивами обожнюваних Олесею вишитих рушників Середньої Наддіпрянщини. Кількість пташечок у кучерявих вихилястих пагонах Дерева життя, як і має бути, парна – щоб кожен у цьому світі знайшов собі пару...
Дивлюсь на бавовняну сукню кавового кольору з авторським ручним розписом «Осяйне кохання»… Яка краса, які вони всі красиві, ці сукні, розписані за мотивами української народного мистецтва!
А ось темно-синя сукня приталеного крою з розписом «Янголи пролетіли» – що ж, янголи завжди прилітають до тих, хто їх чекає…
Розпис на одязі майстриня завжди виконує спеціальними акриловими фарбами для текстилю. Ці фарби є дуже довговічними, стійкими до води, сонця та тертя, такі фарби не розтріскуються, не линяють, не вигорають і носяться дуже добре. І роблять щасливими тих, хто їх одягає…
«Справжня українська культура – вона інша…»
Особливо вражають хустки і авторські прикраси у народному стилі (восьмирядні намиста, підвіски-писанки, сережки з писанками…), які носить Олеся, і палантини, які вона створює. Ось один з них, що розписаний кульбабками на бірюзовому тлі кашеміру. Дизайнерка назвала цей кашеміровий палантин «Мрією про легкість»: …адже такої легкості в думках і на душі зараз страшенно бракує, думаю, не лише мені.
На палантині – безліч тендітних пухнастих перламутрових кульбабок, які просто зачаровують. Палантин такий легкий і ніжний, приємний на дотик і дуже вишуканий! Накинеш його на плечі – і відчуєш, як він обіймає тебе своєю шовковистістю, стає тепло і затишно, спокійно, ти – в рівновазі і гармонії…
Палантин - один з численних виробів майстрині
– Справжня українська культура, – ділиться думками Олеся, – вона інша. Радянська пропаганда у свій час знівелювала її, спотворила, зруйнувала. Це як Розстріляне Відродження. Свідомо була зроблена підміна. Оці пластмасові цвинтарні вінки на головах у дівчат, дерев'яні лаковані намиста, вічні шаровари… Український одяг і прикраси були іншими, шедевральними, неповторними. Були фантастичні прикраси з коралями, перлами, мушлями, з бурштину і бісеру...Чудові розшиті корсетки, спідниці з ніжною прошвою, незвичайні сорочки з домотканого полотна. Радянська влада руйнувала нашу красу, нашу пам'ять про рід, виривала коріння, насміхалася над нашими традиціями... Але нині все повертається на круги своя...
«А ми тую червону калину підіймаєм...»
Загальний реєстр волонтерів України знає ім'я Олесі Вакуленко з 8 березня минулого року – до цього вона робила майже те саме, але менш системно і неофіційно. Зараз Олеся допомагає Батальйону безпілотних авіаційних комплексів Окремої розвідувальної бригади – там служить її чоловік.
Разом з друзями, шанувальниками своєї творчості вони зібрали величезну суму грошей. З цих грошей для потреб бригади було придбано багато комп'ютерного обладнання, старлінки, акумулятори та деталі для тепловізорів та дронів, сплачено ремонт кількох бойових автівок тощо.
Про результати своєї волонтерської діяльності вона регулярно звітує.
Серед її благодійних проектів для ЗСУ (всі виручені кошти їдуть «її» батальону): великоформатна антистрес-розмальовка – для колективного розмальовування з родиною чи друзями, виготовлення багатьох авторських хусток з бавовни із серії «Бавовняні поля для мо.z.каля» у десяти кольорових гамах, виготовлення торбинок для покупок з авторськими патріотичними принтами з бавовни та з цупкої джинсової тканини чорного кольору, картини-репродукції її авторських робіт на тканині з натяжкою на підрамник, поштові листівки «А ми тую червону калину підіймаєм...»
Майстриня постійно проводить благодійні аукціони та розіграші своїх творчих робіт, надає свої вироби на благодійні аукціони та ярмарки, виставки і покази в Україні та інших країнах.
Щоліта в Чикаго проходить незліченна кількість українських фестивалів, подій і культурних заходів. Зараз вони всі спрямовані насамперед на підтримку української армії, на допомогу пораненим і протезування наших героїв. Разом з командою друзів- волоньерів Олеся приймає в ніх активну участь.
Про свою волонтерську працю вона говорить, як про своє кредо:
– Однією з моїх життєвих установок є така: що важче і болісніше мені на душі, то більше я маю робити добра іншим. Так, ми усі втомилися від війни, але ж ми повинні допомагати захисникам і палкіше працювати на перемогу. Гадаю, ми не маємо права зараз на пасивні мрії про «мир у всьому світі». Щоб побороти ворога, сильного і віроломно жорстокого, маленька дія краща за велику, але бездіяльну мрію. Свою неспроможність захищати нашу Україну зі зброєю я намагаюся компенсувати усіма можливими зусиллями в тилу…
Про улюбленого чоловіка і Машину часу
Зі своїм улюбленим чоловіком вона познайомилася у Маріуполі у 2017 році на фестивалі «Червона рута». Вона була головним художником цього яскравого фестивалю, приїхала з Харкова, а Роман – з Києва. За спеціальністю він – історик, і працював на той час в одному зі столичних музеїв.
Місто, яке подарувало їй кохання, пережило страшну трагедію, і її серце щодня болить через це, які і за всі інші зруйновані міста країни, як і за згорьовану Україну.
Вони одружилися, жили в Києві у найманій квартирі. Саме перед війною Роман відправив Олесю з маленьким сином до своїх батьків у Прилуки, подалі від ковіду: батько з мамою хотіли допомогти молодятам та поспілкуватися з довгоочікуваним онучком. Думав, що відвіз на два тижні, а виявилося – на роки…У лютому Роман одразу вступив у територіальну оборону, захищав Київ, потім служив у легендарному та несамовито крутому Батальйоні спеціального призначення «Дике поле», був нагороджений за хоробрість «Срібним хрестом», а нещодавно перейшов у Батальйон безпілотних авіаційних комплексів. Олеся пишається ним, постійно допомагає йому і побратимам, навідує його, але все одно постійно сумує…Їм із синочком добре у Прилуках, вона дуже вдячна Романовим батькам за допомогу і гостинність, і в той же час з легкою печаллю згадує довоєнний час і київську квартиру, в якій вони починали своє життя і були такими щасливими! Якось вона наважилася і з’їздила туди – через два роки:– Було таке дивне відчуття, ніби машина часу мене перенесла назад, у минуле. Довоєнне життя у цій квартирі здалося мені примарним, ілюзорним…Чи воно було взагалі?..Вересень – дуже важливий для них з Романом місяць: 6 вересня сім років тому вони познайомилися. У вересні ж, 18-го, чотири роки тому, вони возз’єдналися в подружжя:
– На жаль, з чотирьох річниць нашого весілля ми ще жодної не святкували разом: першу ми пропустили через Ромине відрядження, а наступні три – через його нинішню «роботу» в ЗСУ.
Сподіваюся, ця традиція не стане усталеною і колись зміниться іншою, щасливою. Сподіваюся, що попереду ми ще матимемо багато-багато часу надолужити згаяне, недоотримане і недодане, що Бог дає нам можливість мати таки майбутнє – спільне, душевне і красиве...
Олеся наповнена любов’ю і світлом, вірою в майбутнє, красою і ніжністю. Вона талановита і відповідальна в усьому тому, чим займається. Всі її картини, сукні, декоративні вироби – вони перфектні, зроблені з бездоганним смаком і аристократичним шармом. Створюючи щось нове, вона медитує.
Ії творчість – це її філософія буття, це її боротьба з війною, її ствердження життя, рятівна сила для інших. Її творчість – це безкінечна розмова зі світом, з Господом, з пращурами, з українським народним мистецтвом. А ще – з чоловіком, з своїм маленьким синочком, з нами. З усією Україною.
Лілія ЧЕРНЕНКО, письменниця, журналістка, м. Прилуки