Безумовно, читачі можуть помітити в цій дитячій задачці сарказм. Насправді ж вона містить у собі відповідь, що виходить далеко за шкільну програму з математики. Оскільки навіть вірнопідданий міністр фінансів Порошенко-Гройсманового уряду Оксана Маркарова не так давно «оптимістично» заявила, що економіка України наздожене Польщу років через п’ятдесят. Але це, певно, без урахування тих п’ятдесяти, що були втрачені за п’ять останніх років правління майданних «патріотів»?

Тож, шановні співвітчизники, задумайтеся дуже серйозно над місією Порошенкової «Європейської Солідарності», яка іде до нової Верховної Ради: «Захистити європейське майбутнє України» – понаписували на тисячах “бігмордів” по всій Україні. Натомість євросолідарники навіть полінувалися клепками своїми поворушити, обіцяючи нам захищати те, що може прийти в Україну через кілька десятків років. Якщо ж і у нас, виборців, висохнуть мізки і ми знову допустимо «рошенів» до влади, то хіба що в двадцять другому столітті настане те, що зараз збирається захищати Порошенкова команда. Бо за п’ять років правління вона не наблизила українське суспільство і на сантиметр до жодного стандарту Євросоюзу і НАТО. Навпаки – більш як на третину зменшила ВВП, до найменших в Європі обвалила пенсії і зарплати, довівши суспільство до найбіднішого. Всесвітній банк зазначив, що ріст економіки в Україні стриманий і нестійкий. Вклад у ріст ВВП орієнтований здебільшого на внутрішнього споживача, що не підвищує експортний потенціал. Сільськогосподарське виробництво залежить від урожайності культур, що важко прогнозувати. Світовий банк порівняв: німець виробляє продукції за 17 днів більше, ніж українець за рік. І це залежить не так від працівника, як від рівня технічного і технологічного забезпечення. Що зроблено за п’ять років керування Україною євросолідарниками для досягнення німецьких стандартів у економіці? Очевидячки, що вони на таке не здатні, вміють лише розповідати про Євросоюз і НАТО, та ще свій гімн співати: «Душу й тіло ми положим за наші доходи».

Правда, є й «досягнення»: Україна названа найбільш корумпованою в Європі, донизу опустилася в списку найщасливіших країн світу. Та чи не найголовніша «перемога» євроінтеграторів: у Конституцію записали прагнення до Євросоюзу і НАТО. Але для досягнення цього необхідно починати з виконання норм чинної Конституції: забезпечення прав громадян на працю, на достатній життєвий рівень, на соціальний захист, на доступну охорону здоров’я й освіту, на свободу думки й слова, на свободу світогляду і віросповідання та низку інших конституційних норм.

Хоч в одній нормі поліпшено щось для пересічного громадянина за п’ять років правління цинічних євробрехунів? Тож чиє і яке майбутнє вони обіцяють захищати? Це риторичне запитання передусім адресую Петру Порошенку. Водночас не перестаю дивуватися, з якою безбожною нахабністю він продовжує брехати людям, ним обкраденим. На зустрічах вони женуть «головного українця» в шию з криками «Ганьба!», а він сам собі кричить «Порошенко! Порошенко!..» 

Складається враження, що в цього «досвідченого і грамотного» політика або зовсім відсутня душа, або якщо вона є, то уражена раковими метастазами. 

До речі, лікарі довели, що рак навіть останньої стадії піддається лікуванню, але це не стосується раку душі. Від цієї «хвороби» люди не помирають, але вони невиліковно паскудні й зажерливі, особливу небезпеку створюють суспільству, коли дориваються до влади. Як було і на початку 2014-го. Прийшли до влади на крові Майдану і відразу показали свою нездатність захистити цілісність України та розвинути її економіку, зате добре навчилися горлопанити, що то не при їхній владі все те розпочалося. Мовляв, то попередники винуваті. Може, і владні портфелі попередники їм нав’язали? Може, й на корупційні потоки їх насильно посадили?

Коли ж народ погнав євролідера з Банкової, почали закидати «не таких виборців» політичною макулатурою, в якій розповідають про те, що в Євросоюзі кращий рівень життя, що в Польщі після вступу в ЄС корупція скоротилася та про цілу низку інших переваг. Питається в новій шкільній задачі: а яким боком Порошенкова «Солідарність» дотична до успіхів Євросоюзу? 

На жаль, з легкої руки влади Порошенка-Гройсмана мільйони українців не вдома те будують, а вимушені далі розвивати економіку європейських країн і навіть Росії. І роблять це теж без агітації, а вимушено тікають якнайдалі від ідіотії владних ідіотів і зажерливих політичних бариг, об’єднаних у команду могильщиків України.

Вінницький базарком і собі голос подав…

Після провалу виборчої кампанії від Порошенка повтікали найближчі соратники – навіть ті, кого він підняв на дніпровські кручі. А Володимир Гройсман, якого Петро Олексійович найвище підсадив, «віддячив» своєму «опікуну» тим, що послав його оновлену європизовану «Солідарність» на політичну пенсію. Бо самому захотілося погратися у політичного лідера. І де він тільки набрав мільйонів, на які так широко й настирливо піарить свою «доленосну» для України стратегію? Часом не на дорожньому будівництві, яке було блиснуло горлатими обіцянками і швидко погасло? Тепер час від часу з’являється інформація про мільйонні розкрадання на будівництві доріг. Правда, називають поки що лише низових виконавців. Може, й до організаторів доберуться, якщо ті не заховаються за депутатський мандат?

Тут же й нове здивування з’явилося: невже й пустопорожній та недолугий Гройсман, місце якого на ринку торгувати насінням, одержить бажану для нього підтримку виборців? Невже настільки хворе на ідіотію і продажність наше суспільство? Але ж президентські вибори показали оптимістичний діагноз. Втім, он скільки агітаційних наметів з портретами Гройсмана з’явилося по населених пунктах – шалені гроші витрачаються. А чи задекларовані ті сотні мільйонів, чи податки заплачені – це нікого не цікавить, в тому числі і «патріотичну» громадськість, і хоробрих «націоналістів», що ведуть запеклу війну проти Путіна під стінами українських телеканалів, на яких нерідко й самі піаряться.

Служити слугою теж треба уміти

У цьому політичному божевіллі свою роль грає і нова президентська партія «Слуга народу». Боюсь, що вона теж повторює помилки колишньої іменної партії Порошенка і народних фронтовиків Яценюка. Бо, як і вони, поспіхом набрала кандидатів у депутати, головна вимога для яких – нові обличчя. До речі, провладні старі партії і в попереднє скликання теж привели багато нових облич – журналістів, комбатів, волонтерів, навіть малограмотного козака Гаврилюка для піару залучили, бо його якісь ідіоти на Майдані догола роздягли і на відео показали. Ото і вся заслуга перед Україною цього новоспеченого парламентарія. Втім, подібне можна сказати й про інших кандидатів, мобілізованих у парламент на Майдані. Якою славою закінчилося їхнє «служіння народу»?

Кандидати в депутати від партії нового президента уже зараз іменують себе слугами народу. Але навіть звичайний слуга в маєтку пана повинен уміти служити. А Верховна Рада – то незрівнянно серйозніша робота народного слуги, слуги конституційного джерела влади, водночас і державного слуги.

Непокоюсь цим, бо поцікавився кандидатами в депутати від «Слуги народу» у виборчих округах по нашій області. Кого там тільки немає! Чи зуміють вони по-державному служити народу й державі? Хочеться сподіватися, що в ході відбору кандидатів це питання було присутнє в головах тих, хто проводив відбір.

Взагалі-то, ця виборча кампанія особлива, але не з кращого боку. Тож і відповідні прогнози чую від експертів і вчених політологів: нове скликання, швидше за все, буде гіршим, ніж розпущене. Краще б, якби цей прогноз не збувся.

Співаки не лише агітують, а й самі в депутати пнуться 

Моду на співучих артистів у парламенті започаткував третій президент Віктор Ющенко, передусім для своєї куми Оксани. Тоді подався був у народні депутати й улюбленець публіки Вакарчук, але швидко охолов до державної справи. А на дострокових виборах знову полюбив виборців, подає голос на їхній захист від владної ідіотії – навіть нову партію створив під назвою «Голос». І виборці, якщо вірити соціології, дружно «купуються» на голос Вакарчука, дехто навіть прем’єрство йому пророкує. Хоча для порятунку України від безладу в економіці і правопорядку, підняття добробуту всього народу дуже замало одного голосу, навіть популярного титулованого артиста. 

Втім, український виборець своєрідний: падкий на гарні голоси й брехливі обіцянки. Цим скористалася й Аграрна партія: на чолі свого виборчого списку поставила співака-шоумена Михайла Поплавського. Він залучив до передвиборчої роботи ще одного «аграрія» з набагато кращим голосом, ніж у самого «співучого ректора». 

Ні, я не проти того, щоб відомі артисти допомагали, в тому числі й Аграрній партії, проводити передвиборчу агітацію. Але призначати професійного артиста лідером аграрників – це як плюнути у душу хліборобам. Виходить, ми здатні розвивати сільськогосподарське виробництво навіть в існуючому безладі у вітчизняній економіці, без державних дотацій, які мають європейці, а очолити Аграрну партію на виборах – нікому, треба артистів для цього наймати? Тоді й партію заодно перейменуймо, скажімо, на «Співучого ректора», а ще краще – на «Юного орла». Чим не «молоде обличчя»?

У «боротьбу за Україну» включився й «десантник» Саакашвілі 

Цей, чи не «найголовніший» захисник України від Путіна і борець за світле майбутнє українців, «десантувався» на берег Дніпра «не грати в політичні ігри, а показати, як виглядає чесна боротьба за Україну».

Виходить, що самі українці неспроможні це показати? Та й хто збирається нас учити? Той, кого вигнав грузинський народ з рідної держави? За керівництва якого Грузія втратила значні території? І в Україні Міхеїл, кум і друг Порошенка, встиг показати свою нездатність ефективно управляти окремо взятою областю. І його грузинський десант не прижився у владних структурах України. І з таким «великим досвідом» Саакашвілі зможе чогось путнього нас навчити? Хіба що – створенню якоїсь нової провокації. Але для цього в нас вистачає й доморослих «фахівців».

Боже, на що перетворюють споконвік працьовите й розумне українське суспільство вітчизняні й десантовані політичні ідіоти й так звані державники! Кому вони служать на багатющій українській землі? Одного цинічного казнокрада й брехуна прогнали з приміщення колишнього ЦК компартії, але ніяк не відженемо від «золотого корита», де він зубами тримає місця й для вірних соратників. Небагато таких залишилося біля «шоколадного короля», зате які мастаки язиком ляпати про світле європейське майбутнє, в якому самі давно раюють, а народу лише обіцяють – років через п’ятдесят, якщо не через сто. І багато українців вірять цій явній брехні, як колись вірили у комунізм.

Якось уже наводив слова одного сучасного мислителя про те, що бажаючих бути обманутими майже неможливо зупинити. Але на президентських виборах ми вже помітно пригальмували цей ганебний біг. Чи зупинимо його 21 липня – залежить від самих нас. Головне – в останні дні перед голосуванням спробуймо сповна використати свої мізки.

Сам же я вже визначився: голосуватиму за «Опозиційну платформу - За життя». Бо найперша моя мрія – щоб в Україні якнайшвидше припинилися бойові протистояння і настав мирний розквіт нашого суспільства. Члени названої вище політичної сили не лише обіцяють, а й роблять конкретні кроки, щоб це відбулося. Зокрема й ведуть перемовини з представниками російської влади і невизнаних республік Донецька і Луганська, вже звільнили чотирьох полонених. За це їх звинувачують у державній зраді, хоча вони не здали агресивному сусіду жодного сантиметра української території, не вчинили жодних дій на шкоду своєї держави, не замішані в розкраданні Укроборонпрому і народного бюджету, як замішані язиколяпні борці з Росією. П’ять років так борються, але не вибороли ні перемоги, ні миру, ні розвитку країни. Натомість, неміряно багатіє еліта та її холуї, які ні самі не йдуть на передову повертати здані території, ні своїх дітей туди не посилають. От якби хтось віддавав життя за панування їхньої влади – вони ж не поскупляться на славлення загиблих патріотів. А ще сподіваються, що й далі так «патріотично» керуватимуть Україною. Думаю, даремно сподіваються.

Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист