|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 18:49 | 06.12.2024

«Чернігівщина» стала для мене відкриттям року!

Так говорить вчителька-пенсіонерка Тамара Василівна Шевченко з Талалаївки.

5475675676575645«Шкодую, що раніше не знала таку газету, – каже пані Тамара. – Порадила почитати саме цю газету одна хороша знайома. Дала мені номер, де була розміщена інформація про наших земляків. А це завжди дуже цікаво. Буває, що людина живе десь зовсім поряд, а ти і не знаєш про її здібності, а тут у газеті про неї написали – і ти ніби знайомишся вперше! Відтоді стараюся взяти у неї кожен номер. На наступне півріччя і собі вже оформила передплату на «Чернігівщину». Мені вона дуже подобається тим, що у кожному номері багато різножанрової інформації. Словом, є що почитати і про захисників, і про життя культурне в області, і про те, чим села живуть. Кожен номер по-своєму цікавий. Відтепер не розлучатимуся з «Чернігівщиною»!

Тамара Шевченко стала переможцем щотижневого розіграшу призів та отримала 5 літрів олії.

5 травня Тамарі Василівні виповниться 84 роки. Вона із тих неперевершених оптимістів, хто, не зважаючи ні на що, любить свої роки. Було у них багато днів, осяяних любов’ю, щастям і радістю, турботами про улюблену вчительську роботу та сім’ю, було багато переповнених розпачем і невимовним болем… Вже п’ятий рік минає, як похоронила чоловіка, відтоді живе одна, та не одинока. Бо має таку вдачу, що тягнеться до спілкування, отож колишні колеги, учні, сусіди, друзі не залишають її наодинці.

Живе на обійсті, що на окраїні селища, все своє життя. Тут у сім’ї залізничників і народилася в далекому 1940-му. Вона пам’ятає ті часи, коли ґрунтівка на рідній вулиці була розбита коліями так, що їй, малій, ті колії були попід руки… У тяжке післявоєння не так просто було вирватися в місто на навчання. Стримувала, перш за все, страшна бідність, та бажання стати вчителем було понад усе. Батьки підтримали донечку, яка вчилася на відмінно і, як казали вчителі, була дуже здібною до мов. Добре, що Талалаївка – пристанційне селище. Із цієї станції на той час можна було в будь-яку точку союзу доїхати, хоч і з пересадками. Так дісталася вона Сум, де вступила на факультет іноземних мов. Вчилася бездоганно, отож і розподіл на роботу отримала престижний – в одну із шкіл у місті Ромни. Та поїхала не в Ромни…

У родині Шевченків завжди любили переповідати цю романтичну історію. З майбутнім чоловіком вони були однокласниками. Її Тарас, Тарас Григорович Шевченко, – кращий спортсмен школи. Із багатодітної сім’ї, батько загинув на війні. Перші симпатії, елементи уваги… Це про них писали крейдою на дошці: Тарас + Тамара = Любов! Перша, справжня, на все життя. Були непорозуміння і розлуки у юності. Та вони, мабуть, тільки зміцнили стосунки. Тараса після армії та закінчення будівельного технікуму направили на роботу в далекий Ачинськ Красноярського краю, і Тамара, випросивши «відкріплення» направлення, поїхала за ним. Та подорож поїздом тривала тиждень. Наречена з приданим, яке помістилося в чемодан... А ще тато дав їй сітку яблук, частину яких з’їли по дорозі. Всі у вагоні вже знали, що вона їде до нареченого. В Ачинську й одружилися, отримали квартиру, але не прижилися.

– Немиле мені все було там, – згадує Тамара Василівна. – Ледь пішла у декретну відпустку – поїхала додому, а Тарас відпрацював за направленням і теж повернувся.

Її не раз запитували жартома і всерйоз, як живеться їй зі справжнім Тарасом Григоровичем Шевченком. Віджартовувалася. Він понад 20 років очолював в районі будівельне підприємство, вона давала знання з англійської мови кільком поколінням юних талалаївців. Виростили єдиного сина Андрія, який здавалося, увібрав від обох батьків всі найкращі якості. Жив у столиці, організував власний бізнес, мав дружину і донечку. Та горе трапилося в одну мить – загинув в автокатастрофі… Відтоді радість покинула їхні дні. Хоча вони завжди були разом і, вже на пенсії, руки не опускали. Всяку справу робили удвох: обробляли город, поралися по господарству, збирали гриби, чистили кукурудзу… і навіть улюблений Тарасів футбол дивилися удвох. Та не дала йому пожити невиліковна хвороба. Кілька років вони удвох боролися з нею. Але настав час, коли хвороба перемогла… Майже 55 років прожили вони у шлюбі.

І тепер Тамара Василівна береже все, що пов’язує її з чоловіком і сином. Буває, розкладе фотографії, де вони всі живі і щасливі. Буває, поплаче… І далі живе. Старається, щоб у садибі все було доладно. Як городик посадить, то вже на все літо роботи там собі знайде…

У газетах Тамара Василівна любить читати історії життя людей, які пережили складні ситуації. «Я завжди рівняюся на таких, хто багато пережив і не зломився, – говорить жінка. – На жаль, у світі дуже багато горя. Особливо тепер. А кожен має прожити і пережити своє…» Вона мріє обов’язково дожити до нашої Перемоги, мріє, що повернуться тоді додому її внучка і правнучка, які на початку війни виїхали до Європи, мріє ще побачити Україну мирною!

 

Олександра ГОСТРА

Схожі матеріали (за тегом)