Панівна «Висота» в Новоселівці відігравала стратегічно важливу роль, і віддати росіянам її ніяк не можна було. Тримали цей напрямок мужні та відважні воїни. Серед них були й бійці 134-го окремого батальйону охорони ОК «Північ».

Головний сержант роти охорони 134-го окремого батальйону охорони ОК «Північ» Сергій Бондарець, позивний «Єгер», був одним із тих, хто разом зі своєю групою в складі 15 чоловік приїхали на підсилення до комбата механізованого батальйону, який, власне, керував тим напрямком, підполковника Артема Раська.

Інші хлопці з батальйону охорони зайняли оборонні позиції на переправі та в районі полку зв’язку.

АТО як відправна точка

Свій військовий шлях Сергій Бондарець розпочав після анексії Криму. У 2014 році, коли Росія розпочала збройну агресію щодо України, він кинув цивільне життя і по мобілізації пішов до армії. Потрапив до 1-ї танкової бригади, де став командиром відділення, а згодом – командиром бойової машини.

Його підрозділ виконував завдання в районі проведення АТО на Луганщині та Донеччині.

«Коли взяли в кільце Георгіївку, думав, що до 24 серпня вже закінчимо війну та пройдемо парадом по Луганську. Насправді тоді багато з нас сподівалися, що все завершиться швидко, але так не сталося, – згадує Сергій. – Також я був на «Металісті» – до речі, десь там Надію Савченко в полон взяли. Дмитро Брижинський у нас тоді був керівником, командиром нашої групи. Там ми з ним познайомилися, і досі спілкуємося. Потім ми вийшли на відновлення і вже повернулися на Донецький напрямок. Стояли під Волновахою, різні бойові завдання виконували».

У 2015-му Сергія демобілізували, і він повернувся на стару роботу, в цивільне життя. Втім, нормально працювати вже не міг, не було з ким щиро поговорити. Чоловіку здавалося, що навколо ніхто його не розуміє. Та й його самого вже не цікавила звична робота, а деякі друзі стали зовсім чужими.

«Я не розумів своїх друзів і знайомих, які були в мене до війни, а вони не розуміли мене. Життя немовби поділилося на «до» і «після». І я сам змінився. Напевне, це була одна з перших причин, чому я повернувся на службу, – розповідає Сергій. – У 2016 року в Чернігові формувався якраз новий батальйон охорони при ОК «Північ». І багато моїх побратимів туди пішли на контракт, покликали і мене.

Якось я зустрів товариша Олександра Коваленка і той запропонував піти на службу в батальйон охорони. Я не вагався ні хвилини, і вже наступного ранку приїхав у Чернігів, щоби вступити до нового підрозділу. Згодом очолив відділення».

Люди – то сила

«Коли я був на Донбасі в 2015 році, то помічав, що там було проросійське населення. Дуже багато проросійського населення! І я часто говорив своєму товаришу, що я боюсь того, що, якщо кацапи все ж таки підуть на Чернігівщину, то наше населення теж виявиться проросійським і підтримає їх. Почнуть допомагати кацапам, як це робили люди на Донбасі, – ділиться Сергій. – Просто багато з ким спілкувався після АТО, і навіть мої знайомі говорили, що в росії і білорусі люди краще живуть. Один товариш якось сказав: мені байдуже під ким бути – під Путіним, під Зеленським, під Порошенком чи під Лукашенком. Я буду ходити на роботу, що зараз, що потім. Моє життя ніяк від того не зміниться.

І коли почалось повномасштабне вторгнення, то моя душа раділа від того, що люди отак об'єдналися. Всі, від дітей до старих людей, об'єдналися в одне ціле, щоб не дати кацапам пройти далі. Усі хотіли знищувати росіян, які ступили зі зброєю на нашу землю, які зазіхнули на нашу суверенність і незалежність, на наші домівки».

Військовий захоплюється і комунальниками Чернігова, які продовжували виконувати свою роботу, навіть під постійними обстрілами.

«Вражала робота працівників комунальних служб, – говорить чоловік. – Незважаючи на бойові дії вони вивозили сміття з вулиць, латали пробиті водогони, ремонтували електромережі. І, до речі, я зустрічав двірників, які прибирали вулиці, але мали в руках автомат. Тобто були готові оборонятися».

Знав і відчував, що війна буде

«Всім, з ким спілкуюсь, я говорив, що буде війна. Відчував, що вона неминуча, – говорить Сергій. – 24 лютого я встав рано і обдзвонив своїх. Через годину ми зібралися в казармі. Я зробив всім каву з молоком у канцелярії. Паніки не було, організовано отримали зброю, боєприпаси, сухпаї і чекали подальших вказівок. Спершу ми поїхали на ОК «Північ», забрали там свою техніку – два БТРи – та отримали перший наказ: поїхати в бік Городні та виставити свій пост за Киселівкою. Зв'язок був поганий, рацій не було на той час. Була лише одна радіостанція, по якій тримали зв'язок із Брижинським. Він керував всіма позиціями тоді, і всі були настроєні на одну частоту».

Коли група «Єгеря» почала облаштовувати ВОП, до них підійшли інженери і порадили перейти на інший бік мосту, бо вони його будуть підривати.

«Тоді ми поїхали до позицій «Вимпела», командира механізованого батальйону Артема Раська. Зустрівшись із ним, обговорили план подальших дій, – згадує Сергій. – Ми домовилися так: бійці з автоматичною зброєю відходять назад, а тут лишаються лише РПГшники. Я лишився і ще декілька наших хлопців, і я вже на місці показував їм, як стріляти з РПГ. Всі інші поїхали в Новоселівку. Вночі ми чули, як працював «Байрактар» по їхній техніці. А 25-го надійшла інформація, що ворог намагається обійти з Ріпок, і ми розосередилися».

Разом з бійцями мехбату група «Єгеря» облаштовувала оборону на «Висоті».

«Ми взяли ліву сторону, а бійці з мехбату – праву. Обладнували позиції, і хлопці по черзі туди заступали. Окрім цього, ми займалися евакуацією з «Висоти», бо кожного дня були поранені та вбиті, – говорить Сергій. – З точки зору війни позиція «Висота» була надважлива – це був наш перший вогняний вал, який ми тримали стрілецькою зброєю. Авіація била, все било – а наші люди трималися, і це настільки було незламно і показово! Просто люди з РПГ, з автоматами втримували таку навалу.

Коли встановлювали пам’ятний меморіал загиблим там військовим, у всіх засобах масової інформації написали військові частини хлопців, які виконували бойові завдання у лютому-березні 2022 року на «Висоті». Проте в тому списку чомусь немає нашого 134-го батальйону. Хоча наші хлопці відіграли велику роль у визволенні Чернігівщини».

З «Висоти» вивозили вбитих і поранених

«У перші дні, їдучи з міста назад у Новоселівку, я зовсім випадково познайомився з артилеристами. Їм якраз потрібно було вивезти на «Висоту» свого коригувальника. Я зголосився їм допомогти, – говорить Сергій. – Відвіз, на ранок привіз туди іншого на заміну, проте міняти не було кого. Тому коригувальнику прилетіло з ворожого танка прямісінько в голову. І такі моменти дуже трагічні, дуже сумні і дуже важкі.

В’їзд у Новоселівку, травень 2022 р. Тут були СТО, кафе і магазин

Загалом часто доводилось потім вивозити з «Висоти» хлопців «на щиті», бувало, навіть відкопував сам. І дехто скаже, що це війна, без цього не можна, до цього потрібно звикнути, але до втрати людей звикнути неможливо. Напевно, це те, чим ми значно відрізняємося від нашого ворога – кожна людина важлива, життя кожної людини важливе».

Облаштовували позиції на «Яцево»

«Я і ще 15 чоловік моєї роти охорони були в підпорядкуванні комбата механізованого батальйону «Вимпела» – Артема Раська. Ми прийшли до нього, і всі були з одного батальйону, але серед нас був хлопчина Юра Коротков із Новоселівки, якого призвали по мобілізації, – згадує Сергій. – І от усі мої люди разом з Юрою пішли на «Яцево», бо він добре знав місцевість. Там разом з бійцями 21 батальйону почали обладнувати позиції. Облаштувавшись, ми ж і утримували одну з них».

На кладовище вже зайшли російські військові, які з закритих позицій обстрілювали наших. Тож 11 березня група в складі трьох чоловік пішла в рейд.

«Там, на «Яцево», був мінометник ворожий, який постійно працював по наших хлопцях. Тож ми пішли в рейд, щоб вирахувати, де той міномет, – говорить Сергій. – Проте потрапили в засідку. Росіяни з одного боку вилетіли на «Тигрі» на нас, а з іншого боку була засідка. Вони на самому кладовищі повиривали нори і чекали нашу техніку з боку «Лижної бази». Зав’язався бій, того дня загинув наш медик і мій побратим Олег Куриленко, а я отримав поранення і потрапив до шпиталю».

До речі, саме 11 березня Олег Куриленко планував розписатися зі своєю дівчиною Марією. Та доля розпорядилася по іншому.

Люди допомагали, чим могли

«26 лютого ми стояли на повороті на Городню. Бачимо – їде на велосипеді жінка років 50-ти. Зупиняється біля нас і каже: «Ви наші?». Кажу, так. І вона розповіла, де стоять кацапи. А потім каже: зараз поїду, гляну, скільки точно. Я взяв її номер телефону. Вона з'їздила до них, розвернулася і поїхала у бік Мени. Потім передзвонила і все розповіла нам. Казала, що під’їхала до них, запропонувала привезти молока, але вони її прогнали. Жінка перерахувала їх і все розповіла нам, – розповідає Сергій. – На другий день ми поїхали з побратимом-прикордонником на позивний «Орел» і з АГС їх бахнули. На той час вони вже пригнали БТР і деяку техніку свою. Нам вдалося їх розбити. Ось ця жінка, яка нам тоді добре допомогла, запам'яталася дуже.

Іще був один чоловік. Ми були у рейді біля Киселівки з хлопцями. Довго ходили, змерзли, змокли і були голодні. Він підійшов до нас і приніс нам вареної картоплі, смажене м'ясо і сало, щоб ми поїли. Сказав, що він колишній дільничний. Хотілося б зараз знайти його і віддячити.

Взагалі в той час люди об'єдналися і дуже допомагали морально, їжею і підтримкою. Вони були готові робити все, аби допомогти нам не пустити ворога в місто і це надихало насправді та давало сил битися далі.

Був іще дядя Вова з Новоселівки, називали його «Афганець», бо він служив в Афгані. Він на переправу привозив нам їсти, а біля Епіцентру в садочку Валя Коваленко і її сестра варили їжу. Афганець розвозив її по військових. У нього до початку повномасштабної війни були свої магазини, займався м'ясом. І він усі продукти, які лишалися в нього в магазині, віддавав безкоштовно дівчатам, щоб ті готували їсти військовим. Потім, коли ми були на «Яцево», він також приїздив постійно і допомагав не лише їжею, але й аптечки привозив».

Важко повідомляти рідним про смерть

Мій побратим Саша Коваленко довго був в армії. За місяць два до повномасштабного вторгнення він звільнився з війська і почав жити цивільним життям, проте вже 24 лютого він повернувся – не як військовий, а як доброволець. І це його дружина зі своєю сестрою готували їсти для нас. Якось ми з ним поверталися з «Висоти», і на заправці біля Новоселівки якраз розірвалася ворожа міна. Там був поранений хлопчина. Ми його забрали в машину, подзвонили нашим медикам, і вже в Чернігові його передали їм, – згадує Сергій. – І в цей час, коли ми його везли, в того хлопчини дзвонив телефон. Дзвонив безперестанку, і я вирішив відповісти. На тому боці сказали: «Алло, це Сергій?». На що я відповів: «Ні, вибачте, він зайнятий, передзвонить вам трішки пізніше». Не міг сказати, що хлопчина поранений. Думав, вже набере сам і розповість свою історію. Та потім я дізнався, що його не довезли до лікарні – помер.

Була історія з корегувальником, якому голову розірвало ворожим танком. Я його забирав з позиції і відвозив до медиків. Вже потім хлопці-медики сказали, що йому дзвонила матір. Вона дуже хотіла знати, як помер її син. Хлопці дали мій номер телефону. Я не міг не поспілкуватися з нею, і це дуже важко – повідомляти близьким про загибель людини або просто розповідати, як вона померла.

А коли загинув Олег, який мав одружитися, я потрапив у шпиталь із пораненням. Та я вирішив для себе, що я маю зустрітися з Марією (його цивільною дружиною) і розповісти їй все сам. Також, вже коли я був у шпиталі, 22 березня загинув Юра Коротков. Мені хлопці в той же день подзвонили і повідомили. А через деякий час подзвонила його дружина Рая і спитала, чого він не відповідає. Можливо, я не повинен був говорити, але все ж таки вона його чекала, а я знав, що він уже помер. Тож я просто вибачився, що не вберегли, і сказав, що він загинув. І оці моменти повідомлення про смерть були найважчими в моєму житті.

Звичайно, повідомляти про загибель людини не входить в мої обов'язки. Це має робити військкомат. Але чисто по-людськи, знаючи, що його чекають вдома, чекають на його дзвінок, не міг мовчати так про кожного».

З госпіталю втік до Чернігова

Отримавши поранення, Сергій потрапив до шпиталю, але ввесь час він намагався вернутися в стрій. Відчував, що має бути там, разом зі своїми хлопцями.

«У мене було сухожилля перебите і уламкове поранення. Відразу я потрапив до нашого госпіталю, потім мене в Умань евакуювали, де зробили операцію, – говорить військовий. – Я просив лікарів відпустити мене, але вони сказали, що в Чернігів нікого не виписуємо. Тоді подзвонив Дмитру Булатову і попросив допомогти потрапити до Чернігова. Він прислав по мене машину. Звісно, лікарям довелося трохи збрехати, за що прошу вибачення. Я їм сказав, що маю особисті розпорядження від Ніколюка, і так на милицях поїхав до Чернігова. У Києві переночували, нам ще волонтери знайшли машину і ми їхали вже двома, тобто гнали в Чернігів машину військовим. Переїздили пішохідним мостом, бо той вже росіяни зруйнували. Документів у мене не було, лише виписка зі шпиталю. На всіх постах пропустили, а коли в’їздили в Чернігів, почали питати документи і не пропускали. Та зрештою я потрапив до міста».

Не вистачало дронів

«Був такий випадок. Ми приїхали на лижну базу – я, «Математик» і «Суслік» – для того, щоб замінувати там все. Та якраз в той момент туди заходили російські «Тигри» і ми сховалися неподалік тиру. І спостерігали за їхньою роботою, – розповідає Сергій. – Спершу пролетів один російський дрон, потім інший, так вони перевіряли місцевість. Вже після дронів пішла їхня розвідгрупа. Їх було троє: один в пікселі, один в мультикамі і один у цивільному одязі. Ці троє йшли дуже безпечно. Вони знали, що їхня аеророзвідка працює перед ними, і нічого не боялися. І точно не очікували побачити нас. Даремно, бо ми всіх їх там поклали.

На жаль, на той момент аеророзвідка противника і безпілотники значно переважали наші. У нас їх майже не було, і це була велика проблема. Звісно, з часом волонтери почали діставати нам «Мавіки», і це значно поліпшило справи. Зараз ми часто працюємо з fpv-дронами, і якби на той момент вони в нас були, коли ворог був на підступах до Чернігова, це значно покращило б ситуацію».

Хлопці з роти охорони стояли від районки до Новоселівки

Бойовий медик 134 батальйону роти охорони Олексій разом із побратимами організував ВОПи, охорону, пости, зміни нарядів та забезпечення в районі полку зв’язку і районної лікарні. Саме там стояла ще одна частина бійців з роти охорони.

Олексій сам родом з Бородянського району Київської області, служить у війську з 2015-го року. В Чернігові проходить контрактну службу з 2016-го. У нього навесні 2022 року мав закінчуватися контракт і він хотів міняти щось в житті, але в лютому почалося повномасштабне російське вторгнення.

«24 лютого рано вранці я був після наряду вдома, і мене підняли по тривозі. Загалом розуміння того, що почалася справжня війна, не було. Тому що до цього навчально-бойова тривога була досить часто. Тож і цього разу я думав, що це просто навчальна тривога, – пригадує Олексій. – Зарядилися, і кожний відправився на якесь завдання. Нашу роту роз’єднали. Частина наших хлопців займала позиції в районі «Висоти» в Новоселівці, частина лишилася в Чернігові, частина була на переправі. Наша лінія оборони була від переправи до районної лікарні. Там ми почали окопуватися і обладнувати свої позиції – це був ранок 25 лютого.

Відсотків 30 нашої роти стояли на переправі – це, так би мовити, середина нашої лінії оборони, саме нашої 134 роти охорони. На «Висоті» була група «Єгеря». А ми разом з хлопцями стояли на районці. Там стояли медики військові, і ті, хто не увійшов до тих двох груп».

«На переправі постійно біля нас була цивільна людина, чоловік, який намагався допомогти, питав, що треба, – продовжує Сергій. – По розмовах я зрозумів, що він особисто знає «Вітра» – Віктора Ніколюка. Потім виявилося, що то колишній Міністр молоді та спорту Дмитро Булатов. І реально він настільки допомагав – повербанки, їжа, паливо… Завдяки йому багато чого в нас було».

Біля юстиції впали дві бомби

«Перший великий наш обстріл був 3 березня. Це було тоді, коли на військову частину полку зв'язку росіяни скинули авіабомби. Там стояли наші мінометники, тому ми відразу вирішили групою вирушити туди. Удар був дуже сильний. Як медик я розумів, що без поранених там не обійшлося. Поїхали двома машинами – медичний «Богдан» і цивільний 99-й. На той час вже сутеніло. Приїхавши на територію частини, побачили, що там просто всіх привалило під час обвалу будівлі. До них добратися ніяк не могли. Усі перекриття були дерев'яні, і коли починаєш їх розбирати, воно просто обвалюється далі. І без спеціальної техніки ми руками не могли це все прибрати».

Через пару днів росіяни знову скинули бомби в районі полку зв’язку. Одна потрапила на будівлю юстиції, інша впала на дорогу.

Будівля виконавчої служби після влучання

«Ми тоді всі були на своїй позиції неподалік районної лікарні. Після першого прильоту пішла дуже сильна вибухова хвиля. Я думаю, що ця перша бомба саме впала на асфальт, вони просто промазали. І тому пішла сильна ударна хвиля, нас всіх, хто був тоді, накрило різними уламками, до десятка військових отримали різного ступеня поранення: у кого руки, у кого ноги, у кого голова. Мені посікло голову трохи, – продовжує Олексій. – Поранення були різні, тому всіх їх терміново спустили в наш евакуаційний пункт, який знаходився на цокольному поверсі. Поки ми перев’язували поранених від першого удару, прилетіла друга бомба в будівлю юстиції. Тому ми з товаришем Ігорем побігли туди надавати допомогу тим, кому вона була потрібна. Двох військових дістали з-під завалів. Потім почали туди з'їжджатися “швидкі” з міста, ми допомагали завантажувати поранених в машини і далі їх везли по лікарнях».

Поліцейські «одягли» мобілізованих

«Пам'ятаю такий цікавий момент. Приїхали четверо поліцейських, на той час ні в приміщенні юстиції, ні в приміщенні райвідділу поліції вже нікого не було, – розповідає Олексій. – І от ці четверо підійшли до нас і сказали, що їм треба пройти до приміщення поліції, забрати деякі свої документи. На що ми відповіли: йдіть, якщо треба. Ті четверо пройшли декілька метрів, але не дійшли до приміщення, розвернулися, посідали в машину і поїхали. Більше ми поліцейських там не бачили».

Хлопці згадують, як мобілізованих виручав залишений поліцейськими одяг.

«До речі, в райвідділі багато речей залишилося – як цивільного одягу, так і форми, – говорять військові. – І завдяки саме ним наші мобілізовані були одягнені, як поліцейські. Мобілізовані приходили хто в тапках, хто в кедах – хто в чому. А ми їх одягнули, і вони вже ходили, як якийсь спецпідрозділ».

З таким сусідом треба готуватися

«Росіяни мають гарний досвід, бо ж постійно з кимось воюють. Плюс до всього вони вчаться, – говорить Сергій. – Наприклад, “вагнери” працюють тактикою малих груп – це не їхня тактика. Вони її перейняли, але все одно ми маємо свій плюс. Ми не працюємо по книжках. Минулого літа я був на навчаннях для різних підрозділів, і там був наш командир Дмитро Красильников. Так от мені запам'яталися його слова. Він тоді нам сказав, щоб ми трохи відходили від книжок і проявляли ініціативу, свою кмітливість. Він сказав: не робіть так, як пише книжка. Тому що наш ворог працює лише по ній. Тож наша мета – знати цю книжку, але не працювати по ній стовідсотково. Проте стратегія росіян останнім часом дуже змінилася. Вони теж починають проявляти хитрість.

Війна колись закінчиться, і обов’язково – нашою перемогою. Ми обов’язково вийдемо на свої кордони. Проте якщо не знищити росію, то москалі знову полізуть нас вбивати. Тож треба готуватися до цього. Нам треба готувати молоде покоління або робити все можливе, щоб ця недодержава розвалилася, щоб її не було».

Марія ПУЧИНЕЦЬ