Чернігівська трагедія очима лікарів
Після ракетного удару росіян по центру Чернігова майже дві сотні поранених почали надходити у медзаклади міста, де наші невтомні, професійні лікарі, не втрачаючи ні секунди дорогоцінного часу, взялися до роботи – злагоджено, як вони це робили в березні-лютому 2022 року. Публікуємо розповіді двох медиків з різних лікарень про цю трагедію.
Завідувач відділення торакальної хірургії Чернігівської обласної лікарні Олег Лузан:
«Ми живемо доволі далеко від центру, проте вибух я чув.
– Приліт, – кажу дружині. – Я пішов, зараз повезуть поранених.
І точно, через декілька хвилин завили сирени швидких. Поки дійшов до лікарні, це метрів п'ятсот, перший поранений вже був біля операційної у відділенні.
Швидкий огляд – проникаюче поранення у груди і в гомілку. Рана на грудях заліплена оклюзійною пов'язкою, що аж надувається при диханні. Поранений, середнього віку дядько, скаржиться на задишку і некрасиво хрипить. Знімаю оклюзійку, з плевральної порожнини під тиском виходить повітря через рваний отвір під ключицею. Поранений почав дихати трохи легше…
Задренував пораненого, подали в операційну. Субота, літо, сонце, вихідний – всі мої хірурги і сестри віддзвонилися і приїхали в лікарню. Без спонукань і викликів.
Прооперували, повидаляли уламки з легені і гомілки (до речі, якийсь композитний матеріал, дуже легкий, раніше такий мені не зустрічався, хоча уламків ми навитягали з людей доволі багато), позашивали дірки. Наче все.
Зідрав рукавички і мокрий халат, вийшов до приймального подивитись, як там. А там! Там всі ті, хто і був під час бойових дій. Ну, правда, ті самі люди, що витягли на собі найтяжчі часи початку війни. Знову зустрічають «швидкі», сортують поранених, приймають постраждалих. Спокійно, виважено, професійно. Тепло стало на серці. І не від сонця. Дякую вам, друзі, колеги, сестри!
Ну, і на завершення, бо воно вже давно наболіло. Я оце хочу спитать. Ми що, вже виграли війну? Чи взяли Москву? Начебто, ще ні. А чого ж ми тоді живем так, наче вже немає війни? Чому у прикордонному місті проводяться масові заходи? Чому забиті ресторани і нічні клуби? Чому "народні гуляння" перевищили, здається, довоєнний рівень? Зі страху, чи з недолугості? Немає відповіді».
Медична сестра Чернігівської обласної дитячої лікарні Тетяна Моргацька:
«Вихідний день, свято. Багато дорослих і дітей гуляли центром міста. Але прокляті орки запустили ракету і життя багатьох поділилося на "до" і "після"...
Потужний вибух, який почуло все місто, інформація, що влучили в драмтеатр, підсвідомість малює картини весни 2022 – і за 15 хвилин я на роботі...
За лічені хвилини в лікарні практично весь штат анестезіологів, хірургів, травматологів, медичних сестер реанімації та операційного блоку. Починається злагоджена боротьба за кожного... В когось сьогодні другий день народження, в когось – останній день життя...
Я вже вдома, але перед очима і досі залиті кров'ю поранені діти і дорослі; досі у вухах – стогони і виття сирен «швидких»; досі чую, як мама з розпачем запитує в мертвої доньки: "А як же це так вийшло?", а дідусь виє на пів лікарні, бо втратив онучку...
А в підземці лунає музика... Ніби нічого й не сталося, ніби й не війна зовсім.
За майже півтора роки я чітко зрозуміла, що війна тільки в тих, кого вона безпосередньо торкнулася, що горе в кожного своє і багато в кого хати скраю... І що любити ворогів якось не виходить...
Я щойно повернулася з лікарні. Душа болить, а моє місто в жалобі...»