Світанок над Десною

Упередостаннє я зустрічав світанок з однолітками після закінчення восьмирічки у селі Вихвостів на Городнянщині. З того часу промайнуло вже багатенько років.

І ось знову пощастило споглядати на це природне явище, яке цьогоріч здалося мені якимось особливим. Переконався: це дійство, створене нашою матінкою-природою, треба не просто уявити, а й невимушено відчути.

Коли стоїш на верхівці гори «Штани» неподалік села Радичів, що територіально входить до Мезинського національного природного парку на Коропщині, то височенні дерева, простягаючись у безмежний лісовий простір, знаходяться на одній площині видимого горизонту. І здається, ти тут всесильний володар, бо і річка, і дерева, і навіть видовище яскравого сонячного кола, що плавно випливає з-за дерев, ‒ нижче місцини, з якої ти все це споглядаєш. Та вже за кілька хвилин яскравих вражень отямлюєшся і розумієш, що ти всього-на-всього малесенька піщинка в цьому неосяжному просторі.

А ще, коли знаходишся на гористій вершині, на якусь мить вражає тиша, і лише кольорові відтінки перших сонячних променів ледь помітно віддзеркалюються на водяній гладі Десни. Неймовірно! З кількома секундами картинка змінюється.

Тиша. Вона тут не тільки особлива, а й прекрасна! Явище, коли тут сходить сонце, треба не тільки споглядати, а ще й чути.

Зненацька цю безмовність порушує спів солов’їв. З кожною миттю цей присвист стає гучнішим і яскравішим. Поодиноке тьохкання виливається в справжнісінький солов’їний гімн. Та з цим пташиним співом зовнішній спокій аж ніяк не порушується, навпаки, посвист додає до затишшя особливе внутрішнє умиротворення.

Я глядів в безкінечний обшир ранкового сонячного океану і згадав про те, як колись усім класом ходили за село зустрічати світанок… На жаль, декого з моїх однокласників вже нема на цім світі…

Стоячи тут, на горі, відчуваєш якусь особливу позитивну енергетику, і в той же час з’являється відчуття, ніби цей ранковий переддень знімає вантаж прожитих років. І радість сповнює душу…

Помилуватися вранішнім відблиском золотистого сяйва з червоно-помаранчевими відтінками можна саме літньої пори, аби бодай на якусь мить відволіктися від тяжких наслідків війни. О, це ж бо найкраще місце для релаксації наших воїнів-захисників! А тим, хто захоче дійсно отримати незабутні враження, можна замовити у Радичеві місце для ночівлі ‒ тут є чудовий готель. А які ціни? Здивуєтеся – вартість одного місця за добу ‒ до 150 гривень. Тільки стривайте. Щоб побачити світанок у Мезинському парку, треба вставати дуже рано, ще коли темно – від готелю до гори «Штани» приблизно півгодини ходу. Одне застереження: якщо ваш попутник дуже балакучий і не може бодай півгодини помовчати, тоді мандруйте на гору самі, або змінюйте попутника, щоб не сталося так, як у нас трапилося. Про це ми також якось розповімо іншим разом.

У Радичеві жило велике поселення німців

Оскільки територія парку охоплює кілька населених пунктів з давним минулим, то, безумовно, тут є про що дізнаватися і розказувати. Наша газета вже розповідала своїм читачам про деякі цікаві факти з історії Мезинського парку.

В контексті цієї розповіді ми також дізналися про не менш захопливі сюжети з життя тутешніх мешканців Коропщини. А допоміг нам у цьому викладач кафедри екології та охорони природи Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка, начальник відділу еколого-освітньої роботи та рекреацій Мезинського національного природного парку Олександр Яковенко.

Околиці села Радичів, за яким і височіє гора «Штани» (люди дали таку назву їй за формою, що нагадує одяг), місцеві називають Німеччиною. Тут колись жили німці-переселенці ‒ гуттерівці.

Рятуючись від Оттоманської імперії та переслідувань від іншої влади вони потрапили до резиденції генерала фельдмаршала графа П.О. Румянцева-Задунайського, який надав переселенцям землю в своєму маєтку у селі Вишеньки.

Спираючись на деякі історичні джерела, Олександр Яковенко наголосив, що одним із постулатів гуттерівських принципів є невизнання війни, яку вони вважали такою, що суперечить християнським законам. Тож вони відмовлялися від служби в армії.

Життя колоністів у Вишеньках організовувалося за принципом спільності майна.

Після смерті графа, гуттерійці заснували нову колонію у Радичеві. Кожна сім’я отримала по 65 десятин землі. Колоністи щороку сплачували до державної казни по 15 копійок із кожної десятини землі, натомість вони були звільнені від інших податків.

Їм було дозволено ловити рибу, варити пиво й оцет, виробляти горілку як для себе, так і для продажу. Вони мали право займатися всіма видами ремесел, займатися фабричним виробництвом, торгувати.

‒ Породіллям відводилися окремі приміщення, а догляд за немовлятами здійснювався до досягнення півторарічного віку, ‒ продовжує свою розповідь викладач-еколог. ‒ Затим дитину, до чотирьох років, доглядали няні. Характерною ознакою виховання була особлива увага до здоров`я дитини, відсутність будь-яких тілесних покарань… Прокидалися гуттерійці о 5-й годині, кожен з них виконував певну роботу. О 12-й годині був обід. Вечеряли о 20-й годині. А спати лягали о 21-й годині.

Німецькі колоністи вирощували пшеницю-жито, займалися скотарством, садівництвом, різними промислами та ремеслами.

У 1841 році колоністи Радичівської округи мали близько двадцяти коней, більше сотні овець, близько тисячі фруктових дерев, свої млини, понад двадцять ткацьких верстатів тощо.

На околиці Радичева колоністи висадили десятки тисяч шовковиць. Цікаво, що вони й досі плодоносять.

‒ Саме через те, що переселенці насадили великі площі шовковиці, місцева округа поблизу Радичева невдовзі прославилася як край шовковиці. Адже тут, згідно з історичними джерелами, налічувалося до десяти тисяч таких дерев, ‒ додав Олександр Яковенко.

Не тільки шовковицею прославилися німці. Завдяки старанності та майстерності гуттерійців місцевість навколо Радичева набула слави і в гончарному ремеслі, яке мало свою особливість. Витонченістю керамічних виробів цікавилися аж далеко за межами Радичева.

Пузирева гора

«Секрети» гончарного виробництва майстри передавали наступним поколінням.

Ще досі в цій місцевості можна знайти рештки від гончарних виробів. Якраз коли ми мандрували по території Мезинського парку, біля підніжжя Пузиревої гори знайшли такі залишки.

‒ Це ось ми бачимо рештки від глиняного горщика, ‒ тримаючи на долоні залишки виробу, розповідає Олександр Яковенко. ‒ Їх саме у цій місцині ‒ чимало. Ще у 19 столітті коропський міщанин-гончар Мусій Пузир зі своїми синами збудував тут велику гончарню. Вона працювала аж до самої революції минулого століття. Сімейство гончарів не просто виробляло з глини горщики та інші витвори, а й застосовували той спосіб поливи, яку у свій час використовували німецькі колоністи-гуттерівці. Завдяки цьому, їхні розмальовані дуже гарно вироби скрізь по регіону мали значний попит. На жаль, в часи революції та після неї печі (а їх тут було декілька) та приладдя були повністю знищені. Залишилися тільки от такі рештки… Іноді деяким мандрівникам щастить знайти підставочки, на яких трималися вироби.

На самій Пузиревій горі та поблизу неї ‒ безліч унікальної рослинності та всіляких комах, серед яких вирізняються прекрасні екземпляри жуків та інших різних лісових істот. Та про це ‒ іншим разом.

Сергій КОРДИК, фото Миколи Тищенка