З перших днів повномасштабного вторгнення Олег Станіславович виконував бойові завдання та захищав рідне місто. Він ніс службу на «нульовому» блокпосту «Брама». Понад місяць дільничний разом із побратимами здійснював бойові виходи в тил ворога, займався розвідувальною діяльністю та разом із військовими нищив колони російської техніки.

Начальник дільничних офіцерів поліції міста Чернігова, підполковник поліції Олег Станіславович Флюгерт сам родом із Житомирщини. У Чернігів приїхав у 1998 році, коли вступив за держзамовленням до Чернігівського педагогічного університету на вчителя фізичної культури.

«Після школи було бажання пов’язати своє життя зі спортом, проте не вийшло. Та зараз я там, де маю бути. Я закінчив педуніверситет, працював деякий час вчителем фізичної культури, – розповідає Олег Флюгерт. – Мене запрошували лишитися в університеті і викладати гімнастику, бо гарно навчався і весь час займався гімнастикою. Та я з багатодітної сім’ї, у батьків нас п’ятеро, і на той час в нас не було фінансів, щоб мені винаймати житло в Чернігові. Тож після завершення навчання пішов служити до армії».

Після армії Олег Флюгерт все ж повернувся до Чернігова, бо тут була кохана дівчина, яка згодом стала дружиною. До 24 лютого 2022 року він працював дільничним офіцером поліції у місті Чернігові.

«Після армії пішов працювати до міліції, службу починав з молодшого сержанта, – продовжує чоловік. – І так потихеньку дослужився до підполковника поліції. В міліції я з 2005 року, потім пройшов переатестацію і вже перейшов до поліції. До 24 лютого 2022 року працював дільничним офіцером поліції. В мене був район Масани та Стара Подусівка. Практично всю свою трудову діяльність я працював дільничним. Це вже після завершення бойових дій на Чернігівщині мені запропонували посаду начальника дільничних офіцерів поліції міста Чернігова».

На «нульовий» блокпост пішов сам

«24 лютого зранку нас всіх зібрали по бойовій тривозі, – говорить Олег Флюгерт. – Розставили всіх по місту для несення служби з охорони публічного порядку, задля виявлення підозрілих осіб, предметів і подібного. Ми з колегою Дмитром Потапенком чергували в центрі Чернігова. Перевіряли зупинки, навіть ящики з піском оглядали. Шукали підозрілі предмети. Хоча тоді ми ще не розуміли повною мірою, наскільки це серйозно. Люди на вулиці підходили і казали, що російські військові вже в Новгород-Сіверський зайшли. Ми заспокоювали їх, казали, що це неправда, але в нас самих не було жодних офіційних даних. Особовому складу на той час ніякої інформації не доводили».

На наступний день, 25 лютого, Олег Флюгерт, маючи при собі лише табельний пістолет, Макарова, просто пішов на крайній блокпост в районі ЗАЗу. Він вирішив, що допомагатиме військовим боронити Чернігів.

«З пістолетом і по формі я прийшов на блокпост до тубдиспансеру, так звану «Браму», – згадує події того дня пан Олег. – Я відразу запитав, хто старший. До мене підійшов військовий, я представився і сказав, що готовий нести службу в їх підпорядкуванні. Якщо чесно, вони здивувалися, що підполковник поліції прийшов на блокпост, але прийняли. Тоді мені видали автомат без ременя з одним магазином. З ним я проходив три дні, а зранку 28 лютого автомат поміняли і дали магазини до нього, а ще каску. Бронежилета не було ще пару тижнів.

Там, на «Брамі», доля звела мене з надзвичайною людиною, справжнім патріотом і воїном – Валерієм Петровичем Мельником на позивний «Батя». Він мав бойовий досвід та ділився ним зі мною. Він навчив мене правильно стріляти з автомата, з РПГ, займати бойову позицію, мінувати територію, аби ворог не пройшов. У 62 роки Петрович був взірцем для молодих бійців і ні в чому їм не поступався. Більше того, він і сам міг багато чому навчити будь-кого з нас. Вже з 26 лютого він почав брати мене на перші бойові завдання, перші «вилазки» в тил до ворога».

Перша вилазка – два танки

Основним завданням розвідувальної групи, до якої увійшов Олег Флюгерт, було зібрати інформацію про розташування і кількість ворожої техніки, особовий склад, напрямок їх руху. Вони фотографували, робили геолокацію і одразу передавали цю інформацію нашим військовим. Також в ході таких «вилазок» вони ще й знищували ворога. На початку російського вторгнення військові розбили колону ворожої військової техніки, яка рухалася в бік Чернігова з боку Білорусі. Однак невелика частина техніки окупантів вціліла. Під час чергового «виходу» Олег Флюгерт з побратимом Валерієм Мельником закидали її гранатами: два танки, два БТРи, «Тигр», тягач і тентовані машини.

«Група в нас з 6-8 чоловік була. В розвідку ходили по двоє-троє. Щодня ми виходили з тубдиспансеру і йшли в бік Рівнопілля. Заходячи на окуповану ворогом територію, збирали інформацію і поверталися назад. Я завжди ходив у парі з командиром Валерієм Мельником. Пам’ятаю один з перших своїх виходів. Це було 28 лютого, – розповідає Олег Флюгерт. – На дорозі стояла підбита російська техніка, і вони в той час під’їхали з тягачем, хотіли її забрати.

Тоді Петрович вперше дав мені РПГ, показав позицію, звідки, куди і через який час стріляти. А він сам пішов ближче. Тоді я в нього запитав: «Валерій Петрович, а нічого, що ми тут лише удвох?». А він розвертається до мене й каже :«Нічого, не бійся. Помирати не страшно – помираємо один раз». Ці слова назавжди в мене в голові. І після того я не можу сказати, що мені було страшно. Я може й боявся б, якби розумів повною мірою, що таке війна, а я не знав.

Пам’ятаю, там було два російські танки, «Тигр», БМП, БТР, якісь машини з тентами і восьмеро російських солдат. Я вистрелив з РПГ і попав у танк. Піхота побігла, і Петрович «поклав» чотирьох із них. У нас були гранати, якими потім ми запалили всю ту техніку. Я ще встиг зробити фото документів одного з убитих російських солдатів, і ми швидко почали вибиратися звідти, бо це був глибокий тил ворога. Ми розуміли, що нас точно доганятимуть після такого.

Заходимо в Рівнопілля, дивимось – там біля двоповерхового будинку сидить двоє чоловіків, а поруч стара чорна «Волга» стояла. Нам дуже потрібна була машина, щоб швидше до своїх дістатися. Тим паче кацапи вже стояли в селі Халявин. Ми там були і бачили, скільки там російських військових. Тож розуміли, що вступати в бій удвох не було ніякого сенсу. Нам потрібно було терміново повернутися до своїх позицій.

І тут один з цих чоловіків каже: «Беріть, хлопці, «Волгу», але там мало бензину». Інший різко встав і пішов в сарай, а через секунду приносить звідти дволітрову пляшку, і там в ній грамів 200-300 бензину. Ми його заливаємо в бак, заводимо машину і їдемо в Чернігів.

Один з тих чоловіків, які дали «Волгу›

Коли вже під’їздили до нашого нульового блокпосту, то був умовний сигнал – потрібно було тричі моргнути фарами. І ми – раз, два, три – а реакції немає ніякої. Тоді Валерій Петрович з’їхав машиною вбік, я підходжу до блокпосту – а там все розбите. Бетонні плити просто позлітали, сліди крові, частинки одягу і нікого немає. Як дізналися згодом, поки ми ходили в розвідку, кацапи обстріляли наш блокпост. Були трьохсоті – кінцівки хлопцям повідривало, багато було поранених тоді.

Та тоді ми не розуміли, де всі, не розуміли, чи наше місто, чи ні. Тож Петрович сів за кермо, я – на багажник з автоматом в руках, і ми поїхали в місто. Доїхавши до тубдиспансеру, побачили своїх. Хлопці почали нам розповідати, що сталося, і тут знову почалися сильні «приходи». Я просто впав на землю, накрив голову руками, а зверху присипало землею від вибухів. Тоді я вперше зрозумів, що це таке, коли йде артобстріл, а ще навчився, що голову не можна підіймати».

Вчився по ходу справи

Всі свої навички у військовій справі поліцейський Олег Флюгерт здобував вже у бойових умовах. Все, що він зараз знає і вміє, від перейняв від свого командира і наставника Валерія Мельника, який взяв шефство над Олегом.

«Всьому, що я знаю, навчався на місці завдяки Валерію Петровичу. При можливості він пояснював, що це граната наступальна, це РПГ-27, це РПГ-26, як цим всім користуватися, – розповідає поліцейський. – Він вчив ніколи не стріляти з автомата чергою, а лише одиночними і прицільно. Якщо є набої – ніколи не здавайся в полон. Він мені все розповідав, а я запам’ятовував. В мене паралельно йшла і теорія, і практика. Я навчався швидко, бо при службі в міліції в нас табельна вогнепальна зброя – пістолет Макарова, ну ще з автомата інколи стріляли. Все інше опановував на місці. Добре, що мав гарного вчителя».

Рятували і тварин, і людей

В Полуботках у Олега Флюгерта є невелика дача, де він лишив свою собаку Багіру. Деякий час, поки міг, він ходив туди її годувати. Та коли кацапи вже майже повністю окупували дачі, Олег вирішив рятувати свою собаку.

«Хлопці постійно казали – забери її звідти. Та я думав, що я несу службу тут – вона несе свою службу там, охороняючи будинок. І коли я вже не мав змоги туди дістатися, то чекав, що вона все ж підриє вольєр і вибіжить звідти, – розповідає Олег. – Постійно казав хлопцям, коли йшов на чергову «вилазку», що може прибігти моя чорна вівчарка Багіра, і якщо побачите, затримайте. Та її все не було. Пройшло 5 днів, як я не ходив до собаки. І так співпало, що зателефонували донька з дружиною, спитали, чи не бачив я Багіру. Тоді я і вирішив витягти собаку. Приїхав о 6 ранку на тубдиспансер, зняв з себе куртку, бінокль, шолом і бронік. Взяв лише автомат, один магазин і пістолет Макарова. Я хотів бути максимально розвантаженим. Мені командир пропонував дати з собою пару людей, але я відмовився. Не міг ризикувати чиїмось життям через свою собаку і через своє раніше невірно прийняте рішення лишити її там. На той час вже пів лісу були не наші, пів дач – теж не наші. Ми взагалі не розуміли, що робиться в лісі».

Олегу вдалося дістатися до дачі. Побачивши, що Багіра вірно чекала на господаря у вольєрі, він дуже зрадів. Забравши собаку, він рушив до тубдиспансеру.

«Спершу я хотів перекинути Багіру через двометровий паркан, щоб піти тим же шляхом, що й прийшов, але не зміг. Тож довелося йти вулицею, якою вже ходили росіяни, – розповідає Олег. – Ми вийшли з дач, та коли до тубдиспансеру лишалося якихось метрів 40, почався обстріл з міномета, і собака злякалася. Вона просто розвернулася і побігла назад. Я не міг голосно крикнути, щоб покликати її, тож прийняв рішення знову повернутися по неї. Прийшов додому, а вона сидить перелякана на порозі під дверима. Тоді вже я швидко одягнув на Багіру ошийник, взяв повідок, прив’язав до ременя і ми знову пішли до тубдиспансеру. Коли вибралися – зробив фото з собакою і відправив дружині з донькою».

Міни «поправляли» регулярно

Під час бойових дій «Батя» та «Шериф» взяли в полон російського танкіста. Окупанти тоді розмінували заміновану нашими військовими дорогу, а Олег з Петровичем ставили міни назад.

«Ми кожного дня виходили в розвідку з Валерієм Петровичем. Наприклад, стоїть важка техніка росіян, ми підходили наскільки могли до неї, робили геолокацію і відходили. Потім передавали ці дані, і наші хлопці туди відпрацьовували, – розповідає Олег. – Декілька разів виходили «поправляти» міни. Тобто їхня група заходила і знімала наші протитанкові міни, а ми мали їх поставити знову. Спершу було моторошно, а потім приловчився. Не пам’ятаю вже дату, але була така ситуація, коли з боку села Деснянка пройшла ворожа піхота в бік Халявина, а там по трасі були розставлені міни наші. Вони їх познімали і поклали на край дороги. Ми з «Батею» отримали завдання повернути ці міни туди, де вони були. Почекали, поки вони пройшли, потім швидко поставили всі міни на місце, тоді вже сутеніло надворі. Повернули 40 мін на одній локації, де мала йти російська техніка, і ще приблизно стільки ж – на другій, трохи вище по дорозі.

І тільки ми вийшли на пряму дорогу, щоб повертати до Чернігова, почули гул ворожої колони. Почули перший вибух, ворожа колона підірвалася на наших мінах, адже ворог був впевнений, що шлях розчищений. Перший танк від вибуху розвернуло, він злетів у кювет, другий підірвався на повороті до психлікарні. Коли ми підійшли до першого танка, особовий склад вже втік, але командир чомусь повернувся до танка і ми з Петровичем взяли його в полон. Звісно, запитували його, чого прийшли сюди, але в них у всіх одна пісня: «нічого не знав, був на навчаннях». Згодом він зізнався, що є командиром підірваного танка.

До речі, в цього командира танка була радіостанція з собою і ми деякий час слухали, що вони говорять між собою. А ввечері 5 березня Валерій Петрович не витримав і вийшов в їхній ефір по цій радіостанції. Він представився, сказав, що служив в Афганістані з їхніми військовими, назвав їх прізвища – до речі, вони працюють в міністерстві оборони росії, – і сказав: хлопці, йдіть звідси. Він сказав російською мовою, щоб вони йшли звідси самі або ми їх просто вб’ємо, бо це наша земля! І майже відразу в ефірі настала тиша, вони змінили канал».

Найважчий день – 6 березня

У кожного на цій страшній війні є свій найтяжчий момент. Є він і в Олега Флюгерта. Рівно через 10 днів його служби на «Брамі» їх розвідувальна група у складі Олега, Валерія Петровича та їхнього побратима Дениса Ромодана на позивний «Вакула», потрапила у вороже оточення і прийняла нерівний бій.

«6 березня 2022 року ми, як завжди, вийшли в розвідку в бік села Деснянка, – згадує один з найтяжчих днів свого життя Олег Флюгерт. – Підібравшись до ворожого танка, зробили геолокацію і передали нашим. Не встигли ми відійти, як наші вже випустили «пташку» і почувся вибух – пряме попадання в танк.

Це був ранок. Настрій був хороший, бо мінус один російський танчик.

Ми дійшли до повороту на Чернігів, і в цей час хтось зателефонував «Баті». Поговоривши, він сказав, що ми виходимо в інший бік.

Десь на півдороги до психлікарні стояв наш поламаний танк. Туди вже ніхто не ходив, бо далі були росіяни, а ми пішли. Вітя Прокопчук залишився на чернігівському повороті, а я – десь посередині цього відрізку від повороту до лікарні. До повороту на лікарню лишалося метрів 200, туди Валерій Петрович пішов сам, нас не взяв. Хоча завжди, коли ми йшли в такі вилазки, дистанція між нами була 15-20 метрів – та не цього разу. Він сказав лишитися, а я його слухав, бо він мене навчав і я виконував завжди його накази. І я лишився біля цього танка нашого поломаного. Пам’ятаю, ще тоді увімкнув на телефоні відео і записав, як Валерій Петрович йде вперед з коментарем: «Хто сказав, що один в полі не воїн? Ось мій друг, командир Валерій Петрович. Все буде добре!»».

Тоді завдання, яке телефоном отримав «Батя», Олег Флюгерт не знав. Він чітко виконував вказівки командира своєї групи. І коли той кивнув іти до нього, Олег вирушив вперед. По дорозі його наздогнала машина з нашими військовими, там був і «Вакула» . На мить хлопці зупинилися, перекинулися кількома словами і поїхали, а Олег йшов до «Баті». І тут він зустрів велосипедиста, який їхав з Чернігова у бік кордону. Дільничний офіцер на хвилину відстав від решти групи – за звичкою він зупинився для перевірки документів у цієї людини. Та коли Олег рушив у бік побратимів, ворожа піхота відкрила вогонь. Тоді «Шериф» опинився з побратимами по різних боках дороги.

«Як тільки я дійшов до зупинки громадського транспорту біля психлікарні, машина з Валерієм Петровичем і «Вакулою» – Денисом Ромоданом, стояла вже біля підбитого кацапського танка, посередині траси, – згадує ті події Олег. – Я почав бігти до них, відбігаю метрів 7-8 і чую збоку: «Стой!». Повертаю голову вправо – і бачу російську піхоту, яка стоять вздовж дороги. Між ними був інтервал десь по 5 метрів, дуже щільно стояли. Автомат в мене завжди був знятий з запобіжника і патрон був в патроннику, і це мене врятувало. Я на бігу падаю, по мені в цей час йде автоматна черга, а я стріляю в цього солдата, що переді мною стояв. Потім підіймаюсь і починаю відходити назад. Дорога там широка, а на додачу по мені йшла автоматна черга. Та я робив так, як вчив Петрович – «вправо, вліво, назад». І коли дійшов до краю дороги, в мене закінчився магазин. Я знав, що мої побратими там, біля машини, а я обабіч траси сам. І в цей час у нас зав’язався бій. Він тривав десь 25-30 хвилин, але такий інтенсивний, що мені не вистачало повітря. Я не розумів, де наші, де росіяни. Бій тривав, і я вирішив відступати до Чернігова. Відійшов метрів 10 в посадку, почув, як дзвонить Петрович. Він сказав підійматися і йти до них у бік Ріпок. В цей час з повороту на психлікарню виїздять два «Тигри», а за ним іде піхота. Сказав про це Петровичу. В мене був РПГ, і я вирішив вистрелити в «Тигр», але піхота помітила мене і почала обстріл. Між нами було 20-25 метрів. Я впав на спину, взяв у руки автомат, видно було, як падають дерева, наче їх просто січе, бо калібр був великий на «Тигрі». Через якісь частки секунди я підірвався і почав бігти в лісосмугу, яка від мене метрів за 300 була. І коли я біг, то думав, що таке тільки в кіно буває. Переді мною все падало, земля підіймалася, кулі просто свистіли над головою. Над вухом пролетіло щось гаряче. Спершу я подумав, що то вухо відірвало, але то поплавилась балаклава від снаряда, який пролетів поруч. І в цей момент я перечепився через гілку і впав у якусь яму. Це мене врятувало, бо кацапи подумали, що мене вже немає серед живих. Тоді піхота рашистська перебігла за «Тигр» на мій бік і почали обстрілювати нашу групу – Петровича, «Вакулу» і інших, хто був там з ними. Я повертаюсь і починаю відстрілювати цю піхоту. Двох точно поранив, бо вони забрали своїх під руки і швидко поїхали в бік психлікарні. Вони не розуміли, звідки і хто їх обстрілює.

Я ліг, прикрився гілками і сухим листям, взяв телефон і почав дзвонити Петровичу. Виклик йшов, але ніхто не відповідав. Бій вже стих, чулися лише де-не-де поодинокі вистріли. Спершу я вирішив повертатися до них, але потім побачив, що всі мої магазини виявилися пусті, а той, що був в автоматі, – наполовину порожній. І тоді я приймаю рішення повертатися до Чернігова. Петрович був не один, тож я вирішив, що вони вийдуть, бо мені не було з чим туди йти. Всю дорогу я постійно набирав Валерію Петровичу, але ніхто не відповідав».

Досить важко і довго Олег Флюгерт добирався до Чернігова, бо скрізь були російські снайпери. Та й думки всі були про побратимів. Він не знав, вибралися вони чи ні, і це не давало спокою.

«Мені потрібно було перейти дорогу, але на дачах вже працювали російські снайпери. Я зняв пов’язку, в мене була форма-«гірка», вона трохи схожа на російську, думав, може приймуть за свого, – говорить Флюгерт. – У цей час взяв у руку гранату та зняв з неї чеку. Вирішив: раптом що, в полон не дамся. Граната буде і для мене, і для них. Та, на щастя, в мене вийшло перейти через дорогу. Перебіг, а там група наших. Вони почули бій, тож підтягнулися. Я вмовляв піти туди до Петровича і «Вакули», але вирішили не ризикувати і мене не пустили. Я чекав на «Батю» до пізньої ночі, періодично набирав його номер, але так і не дочекався».

Тоді, 6 березня, Олегу Флюгерту дивом вдалося вийти з ворожого оточення. Та, на жаль, він втратив товаришів.

Товаришів знайшли вбитими

«Усі наступні тижні боїв за Чернігів я чекав. Чекав, що Валерій Петрович і Денис повернуться. Потім ми думали, що вони в полоні, бо коли кацапів вибили з Чернігівщини, я їздив на зачистку разом з військовими, – розповідає Олег. – На місці бою стояла згоріла машина, але тіла не було. І люди там розповідали, що бачили, як двох наших полонених, замотаних скотчем, везли на борту БТРа. Тож я сподівався, що це «Батя» і «Вакула». Та потім, коли проводили розмінування дороги і узбіччя в районі, де був бій, – натрапили на прикопані тіла. То були «Вакула і «Батя». Їхні тіла лежали один на одному. Денис Ромодан, «Вакула», був застрелений з гранатомета, бо в нього не було півголови, пів ноги і пів руки. Командир Валерій Петрович Мельник, «Батя», був розстріляний в грудну клітку. І, скоріш за все, робили контрольний вистріл, бо був постріл там, де шолом.

Коли у нас зав’язався бій, вони були з лівого боку дороги, як їхати в бік Білорусі, а прикопали їх з правого боку. І я не розумію, чого так, не можу для себе досі скласти картину того, як розвивалися події. До речі, телефон Валерія Петровича, в якому було чимало фото кацапської техніки, не знайшли».

Усі наші військові – герої

Про свої щоденні ризиковані завдання поліцейський не розповідав рідним, бо не хотів їх хвилювати. Натомість почав вести щоденника, в якому, коли була змога, записував все, що відбувалося.

«Наші військові – герої всі до одного. Я пишаюсь тим, що мав честь бути з ними в той складний час. Саме там я знайшов справжніх друзів-побратимів. Люди, з якими я познайомився 25 лютого на «Брамі», на нульовому блокпосту, яких я не знав до цього – Вітя Прокопчук, Валерій Мельник, «Волонтер», Максим, Кирило, Андрій, Сергій, Денис. Дехто з них отримав поранення. Дехто, на жаль, загинув, але, йдучи вперед, я завжди був упевнений, що хлопці не зроблять ані кроку назад, – говорить поліцейський. – Всі вони готові були віддати своє життя, аби прикрити тебе і не пустити ворога в місто. І, скоріш за все, страх був у багатьох, але вони все одно прийшли сюди. Як-от Віктор Прокопчук – цей чоловік знав, що таке війна, і він все одно прийшов туди.

Ми вже потім згадували, що на блокпосту стояло завжди шестеро чоловік. По нас постійно працювали російські військові. Іноді в окоп доводилося взагалі по-пластунськи лізти, бо їх снайпери постійно спрацьовували по нам.

І страшно було не те, що прилітає, а те, що ти втрачаєш людей. Коли ти знаєш, що в нього є діти, є сім’я, а він за мить міг стати 300-тим, або, не дай Боже, 200-тим. Це страшно і важко.

Був випадок, коли в перших числах березня я приїжджаю рано вранці на «Браму», а біля цинку з патронами сидить боєць і вибирає, витирає патрони. Я питаю: «А що ти робиш?». А він каже: «Заряджаюсь». Я підійшов ближче, а там землі стільки налетіло, а патронів – на дні. Я кажу, чого морочишся, відкрий новий цинк і візьми нормальні патрони. А він дивиться на мене і каже : «Це останні, більше нема». Тоді я був шокований, але, на щастя, підвезли потім і РПГ, і патрони. Та навіть так, із малою кількістю боєприпасів ми готові були стояти до останнього. За наших рідних, за наших людей, за наше місто».

Під час бойових дій на Чернігівщині Олег Флюгерт знайшов справжніх друзів, з якими пліч-о-пліч стояли на «Брамі».

«Є люди, яких я до 24 лютого називав товаришами, друзями, але зараз більше не спілкуюсь. На жаль, є такі. А от ті хлопці, з якими простояли 40 днів на «Брамі», – це друзі на все життя, – говорить Олег. – Згодом мені дзвонили з Нацполіції, пропонували нести службу в самому Чернігові на одному з блокпостів, але я вже не міг лишити хлопців. Я не міг кинути тих людей, які мене прийняли і стали справжніми друзями».

Бойові дії не пройшли непомітно і для здоров’я Олега Флюгерта. Він має декілька контузій і часткову втрату слуху. Проте це не завадить нести службу на захист України.

За оборону Чернігова Олег Флюгерт влітку минулого року був нагороджений нагрудним знаком "Знак пошани" Міністерства оборони України.

Війна триває, і це потрібно пам’ятати

«Минув рік, але я ще не можу відійти від тих подій лютого-березня 2022 року. Я любив танцювати, але зараз я не знаю, коли знов це робитиму. Я не можу веселитися, поки хлопці там, на Сході, досі воюють. Війна триває, і ми маємо робити все для перемоги, – говорить Олег. – Те, що ми бачили, – це ніколи не забудеться. І коли хлопці повернуться, вони не будуть розуміти, чому ми тут їздимо на машинах, ходимо в клуби, вдягли туфлі і костюми, а вони там в брудній формі, в окопах, повних багна. Перший час їм буде важко, як було важко мені повернутися до звичного життя. Та вони не винні, війна – це страшно. Всі вони повернуться іншими, зовсім іншими людьми. І ми маємо підтримувати і з розумінням ставитись. Адже завдяки їм ми можемо зараз вільно ходити по своїй землі. Зараз спілкуюсь із хлопцями, які й надалі служать і звільняють наші землі. Вони кажуть, що там інша війна. Там ворожа арта просто закидає їх снарядами, і ні про який «снарядний голод» росіян мова не йде. І наша перемога вартує багато життів. Головне, щоб ми про це пам’ятали. Пам’ятали, якою ціною дається звільнення наших територій.

Нас у сім’ї п’ятеро. Мій старший брат в 2018 році загинув в АТО, я воював тут, менший брат зараз воює під Бахмутом. І мати дуже переживає за нас. Та я кажу: мам, ми повинні, бо якщо ми цього не зробимо, то ця війна перейде нашим дітям».

Їздив на зачистку

В день, коли росіяни відійшли від Чернігова, Олег після нічного несення служби їхав до місця проживання. І тут йому зателефонували побратими, попросили одягнути поліцейський формений одяг і приїхати на «Браму».

«Коли я 1 березня приїхав на тубдиспансер, там стояло багато військових, – говорить Олег. – Всі круто екіпіровані, зі зброєю. Я поїхав з ними на зачистку як поліцейський.

Зачистка сіл від решток русні (Шериф - у центрі)

Ми не лише зачищали, але й позначали та збирали 200-тих росіян, яких було чимало на дорогах, бо росіяни, як ми знаємо, «своіх нє бросают».

Покинута позиція окупантів

Так ми село за селом, село за селом – і десь о 17.30 зайшли в самі Ріпки. Люди там почали виходити, їсти нам несли. Вони були дуже раді, вони надавали багато інформації. За їх словами, у деяких селах стояло по півтисячі російських танків, техніки було дуже багато.

Знаєте, коли наші військові підпустили росіян під самий Чернігів, я тоді дуже обурювався. Я не розумів цієї тактики, не розумів, чому дають підійти так близько, і був сердитий. Та зараз я розумію, що все вони робили правильно. Адже якби ми зустрічали їх на кордоні, то шансів не було б – техніки дуже багато. А так вони розтягнули свої колони, але не могли прорватися в місто. Полями їхати не могли, а коли на трасу виходили – працювала наша артилерія і танки. Загалом танкісти, які були в Чернігові, – усі герої, і їм потрібно при житті ставити пам’ятники. Вони робили неможливе!

Сьогодні часто кажуть, що прийшли «чмоні» непідготовлені – це неправда. Коли ми потрапили в засідку 6 березня, то я бачив, як вони працюють, то був добре підготовлений спецпідрозділ. Вони всі були однаково гарно екіпіровані, вони тактично правильно переміщалися, це були спеціалісти. Тож не потрібно ворога недооцінювати. І вони прийшли, знаючи, куди йшли, і всі ці історії на кшталт «ми заблукали» – це цирк. А наші військові – просто герої, бо з переважаючою силою противника як в озброєнні, техніці, так і в солдатах, їм вдалося не лише вигнати ворога, а й завдати йому колосальних втрат.

Те, що творять росіяни на нашій землі, і той подвиг, який щоденно роблять українські військові для того, аби вигнати ворога, потрібно пам’ятати завжди. Потрібно не забувати поранених, загиблих воїнів. Вони своє здоров’я, своє життя віддали за те, щоб ми жили так, як живемо. І головне – поважати військових, бо ж вони зараз борються за наше право на існування як нації».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Олега Флюгерта