|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 3:08 | 06.13.2024

Олишівська громада згуртувалася задля допомоги військовим

Ранок 24 лютого назавжди змінив українців. Широкомасштабна війна, яку почала росія проти нашої держави, об’єднала український народ, зробила усіх нас сильнішими та сміливішими.

Щоденно українці, кожен на своєму місці, роблять все можливе, аби наблизити нашу перемогу. Серед них і жителі Олишівської громади, які беруть активну участь у волонтерській роботі: з початку війни і по сьогоднішній день готують їжу для військовослужбовців, плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки, в’яжуть шкарпетки, шиють устілки, передають на фронт речі першої необхідності, медичні засоби, засоби гігієни, збирають гроші і купують тепловізори, дрони та амуніцію. Жителі громади не шкодують ні свого часу, ні сил, ні грошей. За понад рік повномасштабної війни люди Олишівської громади показали неабияку стійкість та організованість.

 

olgromada

Села Олишівської територіальної громади в окупації не були, проте їх розташування таке, що вони опинилися біля самої лінії фронту. В них жили наші військові, яким селяни допомагали всім, чим могли. Активні жителі села самоорганізувалися, створили добровільну дружину, щоб підтримувати порядок у селі.

«Все змінило 24 лютого. Ми всі прокинулись в новій реальності. Перед нами розгорнулась нова картина світу: вибухи, ракети, повітряні тривоги... Але замість того, щоб панікувати, наші люди дійсно об’єдналися й продовжують працювати, допомагати й зараз. Ми зрозуміли точно, що наш напрям – це допомога хлопцям, – розповідає житель Олишівської ТГ, волонтер Іван Славов.

ivslavov

– Особисто я 24 лютого ввечері їхав з Чернігова з роботи додому і наздогнав колону військової техніки. То були наші хлопці, які якраз заходили в Олишівку. Вони мене зупинили, попитали, як проїхати. Я показав і поїхав додому, та вже зранку 25 лютого ми з дружиною приготували їм сніданок і обід. Це було спонтанне рішення, так підказувало серце – і ми так робили».

 

На умовних зборах вирішили хід роботи

 

У перші дні повномасштабної війни люди в Олишівці зрозуміли, що треба щось робити, вони не хотіли сидіти без діла.

«Увечері 26 лютого люди почали збиратися біля селищної ради. Прийшло чимало, і ми обговорювали, що будемо робити, – розповідає Іван Іванович. – Ніхто не домовлявся про якісь там збори, просто так склалося, певна кількість жителів зійшлася до селищної ради. Наш голова пішов воювати, і його на той час вже не було в Олишівці. Замість нього були залишені декілька людей і ми прийшли поспілкуватися, як будемо діяти в цій ситуації. Адже в умовах війни ми не жили, не було плану дій. Тож ми радилися».

На цих зборах, вечері 26 лютого, олишівці вирішили насамперед облаштовувати сховища, яких в селі було два. Також створили свою тероборону. Хлопці ходили по селу, дивилися, щоб не було чужих.

«Бомбосховище було важливе для старих людей, мам із дітьми. Адже ми хоч не були, на щастя, в окупації, прилітало нам часто. І «Градами», і «Ураганами» стріляли по селу. І літаки скидали бомби на окраїни. Навіть мітки хтось ставив, наші хлопці ходили і стирали їх мало не щодня. Тож коли облаштовували сховища, то багато людей долучилося. Хто що міг, те й привозив. Хто піддони, хто солому, хто матраци, – говорить Іван Іванович. – Досить швидко ми все облаштували. Також хлопці ходили патрулювали село».

 

Їдальня працювала безперестанку

 

«Вже десь 27-28 лютого у наше село почала заходити 58 окрема мотопіхотна бригада ім. Гетьмана Виговського. За два тижні тут було понад 500 чоловік. І всі разом ми вирішили, що будемо допомагати військовим, будемо годувати їх, – говорить Іван Славов. – Кинули клич у своїй сільській групі в вайбері, що потрібні продукти, – і вже через пару годин люди стільки всього назвозили! Продукти відвантажували в школі, директорка Тетяна Олександрівна відкрила харчоблок, організувала кухарів і ще жінок, і вони щоденно там готували їсти нашим хлопцям».

razom

Місцеві господині готували щоденно, приходили, хто міг в школу чи садок. А хто ні, то готували в себе вдома, а потім приносили.

«Був такий період, що зранку приходимо і починаємо готувати на 200 чоловік, а тут говорять – ще приїхало 180. То і тим готували. Десь два тижні ми готували тричі на день, і хлопці виїдали все, – говорить Яна Лапа. – Та потім військові сказали нам варити двічі на день. Готували в шкільній їдальні, в садочку, вдома – хто де міг. Хліб, вареники, млинці, пиріжки і таке все робили по хатам, а вже потім звозили в школу. Всі, хто мав вільний час, приходили і допомагали. Не було такого: ти робиш це, ти – це , а ти – це. Якось все налагоджено було. Ніхто не питав, що робити. Людина приходила і ставала за роботу. Сьогодні ти можеш чистити картоплю, завтра моркву, післязавтра посуд миєш чи машину завантажуєш. Всі були при ділі. Хто грошима допомагав, хто руками. Байдужих не було. Діти й ті допомагали».

Селяни не шкодували нічого, звозили овочі і все, що мали.

shumin«Віддавали все, що було у кого, – говорить Володимир Шумін. – І треба пам’ятати слова Наполеона: « Якщо сьогодні не будеш годувати свою армію, то завтра будеш годувати чужу»! І дай Бог, щоб коли все закінчиться, коли ми виграємо війну, наші діти це пам’ятали. Ми завантажували машину, то один чоловік приніс сало, бо знав, що ми відправляємо хлопцям, то зарізав з самого ранку кабана. Так дійсно, багато людей віддавали все, але, на жаль, були й такі, що не давали нічого. Було багато різних моментів.»

Тих харчів, які жителі назбирали, вистачило десь на два тижні, після чого Іван Іванович разом з Віктором Ребенком почали шукати, де можна взяти продукти.

«Ми зв’язалися з Оленою Дмитренко. Домовилися про те, що з Козельця (там були склади з продуктами) будемо возити їх суто для військових, – розповідає Іван Іванович. – Цукор, борошно, тушонка. Також брали для дітей дитяче харчування та підгузки. Та там теж була обмежена кількість, тому дзвонили, питали чи можна приїхати, і якщо давали добро, то відразу мчали в Козелець».

Окрім цього, Іван Іванович шукав і інші волонтерські штаби в Києві, щоб завезти ліки чи підгузки для дорослих, на які також був неймовірний попит.

«Бувало так: вивозимо з Віктором Ребенком людей на Київ, а потім їздимо по волонтерських штабах. Звичайно, попередньо зіздвонювалися, домовлялися, – продовжує Іван Іванович. – І ми брали все, що тільки давали. Спершу ліки давали, підгузки для дітей і дорослих, судокрем, який дуже важко було в аптеках знайти. Потім продукти різні, засоби особистої гігієни. І потім це все роздавали жителям громади, які цього потребували. З часом у нас був певний запас гуманітарної допомоги, зокрема тушонка, олія, консерви, цукор, який також людям віддали».

 

Хліб пекли, поки не згоріла піч

 

Увесь час, поки тривали активні бойові дії на Чернігівщині, жителі Олишівської громади були з хлібом. Спершу вони возили його з Чернігова, а потім пекли самі.

«Певний час була організована доставка хліба з Чернігова до Олишівки. Юра Пекур їздив, потім я привозив, – розповідає Іван Іванович. – Поки можна було їхати по трасі, поки не окуповані були Іванівка, Ягідне та Количівка. Після того, як кацапи перейшли через Десну, їздили вже через Куликівку».

Та окрім того хліба, що вдавалося правдами й неправдами завезти в громаду, люди ще пекли його самі. А завдяки наполегливості і старанності селян у Олишівці змогли запустити роботу млина, щоб молоти зерно. Адже свої запаси швидко закінчилися, і потрібне було борошно. Цілі міні-пекарні вдома організовували сім’ї в Олишівці. Пекли і військовим, і собі. Хліб віддавали безкоштовно, але не більше однієї буханки на сім’ю.

«Деякий час дружина з сестрою пекли хліб вдома. Перші три дні пекли хліб на своєму борошні з тих запасів, які дома були. Потім жителі Смолянки передавали, жителі Топчіївки та Серединки та коли вже у всіх борошно закінчилося – вирішили молоти самі. Місцеві фермери давали зерно і ми його мололи, а потім провіювали. Ото привезуть два мішки намеленого борошна, а я провію його – то десь мішок відходів. Та й те, що лишалося, з якого пекли потім, теж було не дуже якісне. Та я вам скажу: такий хліб на тому борошні був смачний! Я ніколи в житті смачнішого хліба не куштував, – розповідає Володимир Шумін. – Мої дівчата пекли кожного дня по-різному. Коли сто буханок, коли – 250. Все від електрики залежало. Було раз світло пропало, то в нас чотири чани тіста пропало, яке на хліб замішували дівчата. Потім Іван Іванович розвозив хліб в Олишівці, Топчіївці та Серединці. Людям безкоштовно роздавали. Десь місяць ми пекли дома хліб, а потім під час чергового обстрілу сталося замикання, великий перебій в напрузі – і наша піч згоріла».

 

Самі відкрили магазин

 

Під час активних бойових дій на Чернігівщині магазини в селах майже не працювали, бо продукти завезти було нелегко. Та в Олишівці самі жителі організували роботу одного з місцевих магазинів.

«Ми організували роботу місцевого магазину, попередньо домовившись із власниками. Купували за свої кошти товар і привозили в магазин. Дівчата торгували і віддавали нам витрачені кошти, – розповідає Іван Славов. – І так викручувалися. Робили 10% накрутки для того, аби заплатити дівчатам, які торгували, за світло заплатити».

Поки була змога добиратися до Чернігова, то олишівські волонтери, серед яких був і Іван Славов, постійно їздили в місто. Возили звідти харчі, хліб, продукти, ліки.

«Я їздив постійно. Їхав по ліки в аптеки, людей відвозив чи в Чернігів, чи з Чернігова. Пустим ніколи не їхав, – говорить Іван Іванович. – До речі, в одній з таких перших поїздок по ліки в Чернігів я познайомився з волонтеркою Наталією Куликовою, яка дуже допомагала нам потім. Ми купували ліки в одній аптеці, в неї був великий список, і в мене з усього селища на понад 300 тисяч гривень. Тоді, пам’ятаю, закрили аптеку, і поки нас не обслужили – не відкривали. Фабрика «Мрія» дала борошно нам, цукор, дріжджі, які на вагу золота тоді були.

Потім знайшов по Інтернету київський волонтерський центр «Зграя». Подзвонив, сказав, звідки я – і вони перший раз нас завантажили ліками всю мою машину. Я навіть не рахував, скільки чого, просто сказав найменування, які нам треба було – наші дівчата-медики казали, – і брав. І потім «Зграя» завжди допомагала».

 

Продовжують допомагати військовим

 

Відразу після звільнення Чернігівщини від російських загарбників жителі Олишівки почали не покладаючи рук працювати на перемогу. Сьогодні в громаді кожен другий волонтери: плетуть маскувальні сітки, готують їсти, роблять поживні енергетичні суміші, шиють спідню білизну й устілки, варять буржуйки й виготовляють окопні свічки. У кожному селі громади люди не стоять осторонь, всі вони роблять щось заради швидшої перемоги над ворогом.

Так, Микола Середа разом з жінкою зробив понад три тисячі окопних свічок.

seredamyk

«Не можу я просто сидіти, коли наші хлопці гинуть за нас з вами, - говорить Микола Іванович. – Буржуйки почав варити, свічки окопні разом з дружиною заливали. Десь три тисячі зробили. Перші свічки робив з детонаторів з «Градів». Добротні такі виходили. А потім почали банки мені зносити, навіть із Києва присилали. Віск допомагають люди купувати, за свої купую, волонтери купують – коли як. Устілки я перший почав робити, а потім дівчат у Серединці підключив, то вони здорово виручали».

Постійно працює в Олишівці і свій загін «павучків», які безперестанку плетуть маскувальні сітки. Вже понад 100 штук наплели.

gasan

«У нас вже 116 готових сіток за останній рік зроблено, – розповідає волонтер Андрій Гасанов. – Спочатку в будинку культури плели, наразі – в школі. Кожного дня люди по декілька годин присвячують плетінню сіток. За день можемо сплести одну сітку, дивлячись як прийдуть. Зараз трохи людей відпало, перестали ходити, а запитів навпаки більшає. Також ми робимо вітамінні суміші, швидкі сніданки, дівчата шиють спідню білизну. Все це відправляємо хлопцям поштою або я відвожу, або передаємо іншими волонтерами».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото жителів Олишівки та Миколи ТИЩЕНКА

Схожі матеріали (за тегом)