Не роздумуючи ні хвилини, дівчина погодилася. А далі було навчання у профільному виші і омріяна робота рятувальниці. Сьогодні Марина Дрозд – єдина в області жінка-начальниця рятувального відділення групи рятувальних робіт головного управління ДСНС України в Чернігівській області, яка разом з колегами-чоловіками виконує ту ж саму роботу: координує роботу бригади, рятує людей та тварин з-під завалів.

Після закінчення школи Марина мріяла стати рятувальницею або військовою. Вона хотіла допомагати людям. Та після закінчення школи у дівчини не прийняли документи в жодному виші, де навчають на рятувальників і військових.

«Я ще після школи хотіла піти в інститут цивільного захисту, або в інститут пожежної безпеки, або у військовий, але трохи не вийшло через вік, – розповідає Марина. – У школу мене віддали у 5 років, відповідно закінчила я її в 16. І на момент вступу мені не було 18 років. А в таких навчальних закладах треба приймати присягу. Плюс доступ до зброї і все таке – словом, документи в жодному з цих вишів у мене не прийняли. Сказали приходити на наступний рік. Я ж вирішила не гуляти рік і вступила до нашого Чернігівського національного політехнічного університету на спеціальність «Метрологія та інформаційно-вимірювальні технології». У групі були одні хлопці – дівчата чомусь не вступали на таку спеціальність, але мені сподобалося навчання. Усі викладачі дуже цікаво подавали матеріал, та й з математикою в мене все добре. Тож, провчившись рік, вирішила лишити все як є, не кидати цей навчальний заклад і завершити навчання в політехнічному. До того ж там була військова кафедра, по закінченні якої я все ж таки отримувала офіцерське звання».

Спорт допоміг здійснити мрію

З самого малечку Марину тягнуло до спорту. Проте батьки вбачали в дівчині музиканта, гімнастку, але точно не важкоатлетку чи боксерку.

«Я хотіла на бокс, але батьки віддали на гімнастику, бо бокс – не для дівчинки. Потім віддали в музичну школу, – згадує Марина. – Я, звичайно, закінчила її, але це не моє».

Навчаючись в університеті, Марина Дрозд починає професійно займатися важкою атлетикою. Їздить на різні чемпіонати України, займає призові місця та готується до чемпіонату Європи.

На змаганнях з важкої атлетики

«Ми займалися спортом на стадіоні ім. Ю. Гагаріна, і одного разу на тренуванні з’явився начальник Чернігівського обласного управління ДСНС у Чернігівській області, – згадує Марина. – Він прийшов до моїх тренерів. Шукав дівчину для обласної команди ДСНС, яка зможе підняти чоловіка вагою 90 кілограмів, пробігти дистанцію в повній амуніції рятувальника. Адже в команді мала бути одна дівчина, а знайти ту, яка все це могла б зробити, – була та ще задача. Коли я дізналася, що це ДСНС – моя мрія, – то вирішила спробувати, навіть не розпитуючи, що то за змагання.

В Америці це – норматив для прийняття на роботу. Потрібно пройти дистанцію за контрольний час – 6 хвилин. Вкладаєшся – тебе беруть на роботу. Та з часом це розкрутилося, і спочатку в Америці почали проводити змагання на цій дистанції серед рятувальників, а потім і до нас дійшов цей спорт, якщо його так можна назвати. У нас змагання називаються «Найсильніший пожежний-рятувальник». І та команда, яка виграє всеукраїнські змагання, їде за кордон представляти свою країну. Обов’язково в команді має бути дівчина».

На всеукраїнському чемпіонаті «Найкращий пожежник» разом з командою

Так Марина Дрозд почала їздити на спеціальні змагання для рятувальників у складі команди від Чернігівської області і працювати в ДСНС. Спершу на вільнонайманій посаді без звання. Адже в неї не було відповідної освіти, проте було офіцерське військове звання. І за статутом Марині не могли присвоїти нижче звання, ніж вона мала в ЗСУ, тому дівчина вступила на заочну форму навчання в Черкаський університет пожежної безпеки, щоб все ж таки втілити свою мрію повністю, тобто мати змогу не лише працювати з паперами, але й виїздити на бойові завдання та безпосередньо допомагати людям. Паралельно з постійною роботою рятувальниці дівчина досі входить до збірної ДСНС.

«Я отримала на військовій кафедрі звання лейтенанта Збройних сил України, і мене в ДСНС не могли взяти на нижчу посаду, ніж передбачена моїм званням, – говорить Марина. – Спершу я працювала в управлінні у відділі фахівцем пожежно-рятувальних робіт служби підготовки підрозділів. Проте там дуже багато паперової роботи, яка мені не дуже подобалася. Та вже після закінчення профільного навчального закладу я змогла робити те, що мені дійсно до душі – бути корисною і допомагати іншим».

Рятують людей і координують дії

«Координація дій – це насправді дуже важлива робота, бо якщо більше однієї частини виїздить на пожежу, то координатор також виїздить і бере обов’язки керівника гасіння пожежі. Адже на пожежі, коли приїздить декілька частин, може початися хаос. Повинна бути людина, яка говоритиме, що кому робити. Мені колись здавалося, що все це легко: приїхав, підключив гідрант – і гаси. А на практиці виявилося, що все дуже важко, – говорить Марина. – Ми виїздимо на резонансні події, на надзвичайні ситуації і беремо на себе керування гасінням пожежі. Якщо не вистачає людей, то допомагаємо – не гасимо пожежі безпосередньо, але залучаємося до порятунку людей, якщо вони там є. Робота, звичайно, важка, найбільше – психологічно. Коли ти знаходиш під завалами тіла людей, особливо дітей, це дуже важко. Приїжджаючи першим на місце події, ти повинен самостійно прийняти рішення, і від цього часто залежить чиєсь життя та здоров’я. Робимо все можливе для того, щоб врятувати людей».

Війна стала несподіванкою

Під час військових дій на Чернігівщині Марина працювала в головному управлінні. Тоді виконувати доводилося різну роботу: була і диспетчером, і координатором саперів, і на виклики виїздила.

«Коли все це почалося, то взагалі не вірилося у все те, що відбувається навколо, – згадує Марина. – В мене 25 лютого на стадіоні ім. Ю. Гагаріна мали бути важливі Всеукраїнські змагання з важкої атлетики. Спортсмени зі всієї України мали приїхати до нас. Та вранці 24 лютого на телефон надійшло повідомлення з роботи: «збір аварія». Це означає терміново з’явитися з речами та запасом їжі на три доби в частину. І, збираючись, я беру з собою тренувальні речі, бо в мене змагання і я думала, що буду тренуватися. Та вже приїхавши в управління, остаточно усвідомила, що війна, що ніяких змагань не буде. Тоді ми втратили зв'язок із нашими підрозділами, які опинилися в окупації. Були повідомлення про наших поранених співробітників, були дзвінки від цивільних. Всі ми тоді діяли по інерції. Я спершу працювала диспетчером, виїздила за потреби на виклики. На ТЕЦ їздили, на нафтобазу, на Чорновола, коли в будинок прилетіли російські ракети. Я ночувала там, жила на роботі. Загалом люди дзвонили постійно. Кожного дня надходило декілька сотень дзвінків. Це було дуже жахливо, коли люди дзвонять, просять про допомогу, а ти безсилий. Особливо пам’ятаю, як обстріляли Киїнку. Ти береш слухавку, а там благають про допомогу. Говорять, що багато людей під завалами. А ми, по суті, й доїхати туди не можемо. І це психологічно дуже важко розуміти, що ти рятувальник, а допомогти не можеш. Та все одно ми намагалися виїздити, ризикуючи нашими людьми. І тоді в Киїнку їздили під обстрілами, бо майже одночасно надійшло багато повідомлень, що люди під завалами. Вирішили поїхати, але коли прибули на місце, там нікого не було. З одного боку – добре, що нікого не було, а з іншого – наші співробітники, ризикуючи життям, їхали рятувати тих людей. А там обстріли на той час були постійні. Це важкий крок – відправити свій підрозділ під обстріл, а там може нікого не бути. І насправді таких «фейкових» повідомлень було багато. Доводилося працювати з піротехніками під час обстрілів і після. Я збирала інформацію від людей, які повідомляли про вибухонебезпечні предмети в них дома. Потім створювала базу заявок, а наступного дня наші піротехніки виїздили. І це виїзди не лише по Чернігову, а по всій області. Село Шестовиця, що під Черніговом, взагалі усипане російськими снарядами. Чого там тільки не знаходили! Нашим піротехнічним підрозділам приїздили на допомогу піротехніки з інших областей, бо роботи насправді в них дуже багато».

Рятувальна операція

Доводилося Марині виїздити і на стадіон ім. Гагаріна після того, як росіяни скинули туди авіабомбу.

«Було повідомлення, що там є під завалами люди, – говорить Марина. – Ми приїхали на місце, і ця картина, звісно, не могла лишити байдужою жодну нормальну людину. Та в робочих ситуаціях усі емоції вимикаються, ти просто робиш свою роботу і все. Тоді ми знайшли людину під завалами, але по частинах».

«Дорога життя» – найстрашніше, що довелося пережити

Під час військових дій на Чернігівщині рідні Марини були в Баклановій Муравійці, а бабусі – в Чернігові. І Марина переживала не за себе, а за рідних.

«Коли обстріляли чергу по хліб, то тоді переживала, бо поряд живе бабуся, і вона часто виходила на вулицю. Я дуже боялася, щоб її там не було. Тож поїхала з нашими на виклик, щоб упевнитися, що з нею все добре. Приїхали, я забігла до неї в квартиру, і коли побачила, що вона вдома, то заспокоїлась, – говорить Марина. – Батьки були в селі на Куликівщині, хотіли мене забрати, але я не поїхала».

Проте Марина все ж таки їздила на пару днів до батьків – якраз тоді, коли Бакланову Муравійку обстріляли російські війська.

«Моя подруга виїздила в евакуацію, і я з нею поїхала до Бакланової Муравійки. Хотіла відвезти батькам трохи продуктів, – говорить Марина. – Переночувала, а наступного дня, коли збиралася їхати назад, почався обстріл села. Росіяни тоді зайшли до села Буди і почали обстрілювати. Літало все. «Урагани» літали над хатами, як птахи. Дахи від вибухів підіймалися і падали назад. Мене навіть оглушило на деякий час. І вже ввечері, коли все більш-менш стихло, ми поїхали до Куликівки. Наступного дня я вирішила добиратися на роботу в Чернігів, а батьки не захотіли мене кидати одну і поїхали зі мною. Так ми всією сім’єю їхали туди, звідки всі тікали. Бензину було доїхати до найближчої заправки або до Чернігова. На жаль, мені не вдалося їх переконати не їхати, і ми рушили. Я не пам’ятаю, яке було число, але в той день якраз бої були під Анисовом. І це був найжахливіший момент зі всієї війни, який я пережила. Там було багато перевернутих автобусів, машин, які горіли. В деяких були люди, все довкола горить, все в диму. Десь було чутно вибухи. Ми їхали на шаленій швидкості. Мама просто голосно молилася. Зупинилися лише перед самим мостом, на блокпосту наших військових. І для мене це – не дорога життя, а дорога смерті.

Зрештою батьки, побувши трохи в місті, виїхали, а я лишилися. І насправді мені стало набагато легше, коли вони поїхали в безпечне місце. А я просто пішла на роботу, і там вже жила і працювала. Адже до цього я просто розривалася між роботою і сім’єю, бо я постійно за них переживала».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото з архіву Марини Дрозд