|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 16:06 | 06.13.2024

Чергова відправка їжі Чергова відправка їжі

У чернігівській родині усі покоління готують для військових

Поки військові боронять нашу країну, жінки в Чернігові об’єдналися в «Кулінарну роту», яка щотижня готує щось смачненьке для наших захисників. Приготувати пару десятків кілограмів піци чи вареників, смачний борщ, плов чи навіть суші – взагалі не проблема для Люби Філь, її бабусі Антоніни Григорівни, мами Олександри та доньки Маргарити. Дівчата приєдналися до чернігівської «Кулінарної роти» і щотижня відкладають свої справи та стають до плити, щоб приготувати щось смачненьке для наших військових. Жінки кажуть, що не роблять нічого особливого – тільки те, що вміють.

Любов Філь – родом з Семенівки, але вже тривалий час жінка живе в Чернігові. Це дуже талановита та різностороння людина з великим серцем і душею. Вона ніколи не сидить на місці і постійно розвивається. Жінці вдається поєднувати працю на двох роботах і паралельно розвивати своє захоплення в кондитерському мистецтві та кулінарії.

poc3

Війна відкрила багатьох людей з нового, невідомого раніше боку. Хтось показав свої кращі сторони, хтось гірші. Якось одна людина мені сказала: «Війна не змінила людей, вона просто відкрила їхні найсильніші якості. Навіть якщо ці якості – не з кращих». Так і з Любою: повномасштабне вторгнення відкрило в ній ще більшу любов до людей і прагнення допомогти кожному, зробити все, що в її силах, щоб бути корисною.

 

Два тижні не могла вийти з підвалу

 

poc4Повномасштабна війна застала її в Чернігові разом із донькою, мамою та старенькою бабусею. І ввесь цей страшний час жінки переживали разом, щодня молячись за рідного брата Любові і його родину, які були в Гостомелі.

Люба з донькою Маргаритою

«Восени 2021 бабуся трохи захворіла, і я забрала її з Семенівки до себе в Чернігів, щоб підлікувати. І коли почалося повномасштабне вторгнення, то бабуся була разом з нами, – згадує події річної давнини Люба. – З другого дня ми вже жили в підвалі, як, власне, і наші сусіди. Зараз, повертаючись до тих подій, можливо, трохи по-іншому вчинив би, а тоді був великий страх. Страх від того, що ми не розуміли, як будуть далі розвиватися події, та й ніхто ніколи не вчив нас жити під час війни. Під час постійних обстрілів, авіанальотів, без світла, тепла й води. Я особисто була зовсім не готова до війни. І мені було дуже важко перші тижні. Спершу були харчі, і трохи легше було. Ми жили у підвалі, додому ходили лише приготувати їсти. Та коли закінчилися їжа, гроші були, але в банкоматах їх зняти не можна було, то потрібно було виходити з підвалу і йти шукати, де купити щось. І одного дня мама з сусідкою пішли в інший район міста в АТБ. Я просто боялася вийти далі свого будинку. А коли мама пішла, почалися авіанальоти, і тоді мене накрила страшна тривога і паніка. В той же момент я знайшла в соціальних мережах, що волонтери роздавали борошно неподалік, і я розуміла,що комусь треба було йти. І я вирішила йти. Цей перший вихід по борошно переломив мене. Відтоді ми з Маргаритою почали виходити в місто, але уникали черг і скупчення людей».

 

Почалося з пасок

 

Готувати Люба вміє і любить. Ще до початку повномасштабного вторгнення жінка постійно щось випікала. Тож коли отримала пропозицію готувати для військових, без вагань погодилася, залучивши всю свою велику родину.

«Побачила пост однієї кондитерки із пропозицією спекти до Великодня паски для військових, – згадує Люба. – Кажу мамі: «Чого ми сидітимемо без діла, давай щось зробимо». І ми пекли паски також. Так почали періодично з дівчатами готувати для військових. В нас є волонтери, які просили смаколиків передати, і ми пекли. А потім Наталія Власенко скинула мені і моїй колезі і подрузі Ірині Зелепусі контакти Маші Спицької, яка організовує ввесь процес приготування їжі для військових нашою «Кулінарною ротою». Перший досвід у нас з Ірою був – 500 вареників. Я вдома готувала зі своїми рідними, вона – зі своїми. І в сумі у вийшло півтисячі вареників».

Продукти для приготування дають небайдужі люди, інші волонтери, або купують самі.

«Маша нам привозить продукти, які є, щось самі докуповуємо, а потім знайомі дізнавалися, що ми готуємо, і почали допомагати. У мене дома зараз просто склад банок з-під варення. А ще овочевий склад, бо люди з Новгород-Сіверщини відгукнулися і привезли звідти багато овочів. Колеги, всі знайомі допомагають і продуктами, і грошима. Постійно приносять шоколад, цукерки, борошно, гриби, одноразовий посуд, гроші, привозять молоко, домашні яйця, готову їжу, хлібчик домашній, шкарпетки, які самі в'яжуть. Так мої друзі, мої знайомі, наші волонтери міста, як бачать, що ми знову готуємо відправку чи то в гарячі точки, чи то по місцю, чи то в госпіталь, одразу починають писати, і пропонують все, чим можуть поділитися. Я вдячна всім, хто робить навіть найменший свій внесок. Є жіночка, яка нам скидає гроші – 30 гривень, і вибачається за те, що не може більше, але вона дуже хоче хоч чимось допомогти. Це – до сліз... І я дуже ціную таких людей, які усвідомлюють, що відбувається, які щиро хочуть допомогти всім, чим можуть. І неважливо, це гривня чи дві, це банка варення чи просто добре слово.

3poc

Це все збирається в величезну поміч і допомогу, за яку наші хлопчики вдячні. І коли гарні, мужні, дорослі чоловіки, які приїхали звідти і везуть все туди ж для хлопчиків на передову, плачуть. Мабуть, це все, що треба сказати про їх вдячність. Сльози на очах у чоловіків – це не прояв слабкості, а прояв людських почуттів до нас усіх. Бо за нас з вами вони стоять там, де справжнє пекло».

 

Без рідних було б важко

 

«Я пишаюсь своїми близькими. Моя мама насправді робить дуже багато. Я зранку йду на роботу, а приходжу о шостій вечора. І тому часу зробити якісь заготовки або поїхати забрати продукти чи коробки для пакування в мене немає. І всіма цими клопотами займається моя мама, – говорить Люба. – Тобто я приходжу і стаю готувати. А бабуся для мене – взагалі героїня! Вона 1939 року народження і застала ще Другу світову війну. Це дуже освічена жінка. Вона дуже добре пам’ятає ту війну, багато чого розповідала. Каже, те, що було тоді і зараз, – то ніяк не порівняти. Звичайно, в німців різні загони були, але такими жорстокими вони не були.

Моя бабуся була однією з двох жінок-водіїв у Чернігівській області, яка працювала на вантажівці і на молоковозі. В неї 33 роки водійського стажу. Вона ніколи не брала відпустку і допомагала мамі виростити мене й брата, бо ми росли без батька. І вона зараз каже: «Я не можу бути не корисною». Намагається зробити все, що може – носить картонні коробки помаленьку, ходить до дівчат на базар забирає пластикові відерця. Окрім того, що ми готуємо для військових, які знаходяться в області, ми щонеділі передаємо і на Схід їжу. Тому пакувальний матеріал потрібен постійно і багато. І бабуся ходить забирати його. Також вона миє, чистить овочі, варить їх. І це дуже велика допомога. Коли вона щось робить, то й почувається краще. Коли нічого не робить – починає хворіти.

А ще моя особиста перемога цих важких часів – це те, що моя донька свідомо долучається до мого волонтерства і все більше чогось робить зі мною. І насправді її допомога безцінна».

 

Тисяча млинців чи суші – легко!

 

«Загалом ми готуємо з того, що є. Дали варення, дали борошно – готуємо пиріжки. Є капуста, є картопля – все потушкувала, зібрала у відерця і відправила. На декілька разів буде поїсти. Нещодавно мені телефонує Маша і каже: Люба, в нас багато рису, що будемо готувати? І ми вирішуємо робити суші. Ми супи варимо, але іноді, коли є м'ясо, ми його варимо і лишається бульйон, то тоді так його передаємо. Часто просять зробити таке, щоб забігли і з’їли. Хлопці невибагливі, ніколи не від чого не відмовляються і завжди дуже вдячні, – говорить Люба. – Якось ми з мамою переробили близько 14 кг м'яса за вечір. Готували котлети, відбивні, запечену підчеревину. Таким чином відправили трошки домашнього тепла хлопцям через приготовану їжу. Постійно намагаємося приготувати щось смачненьке – на Масляну з дівчатами зробили свято і приготували млинці. Багато млинців, а ще налисники і вареники. І всі разом зробили більше тисячі млинців, які попрямували на позиції. І це велика заслуга всіх дівчат кулінарної роти і особисто Марії, яка зібрала нас усіх на своїй кухні, де ми кожна зі своїми млинцями змогли наготувати величезну кількість смакоти.

maslyana

На Масляну млинці готували

poc1

Ми годуємо коли на 40, коли на 70, а коли і 100 чоловік за раз. Є один командир такий: якщо комусь не вистачатиме пиріжка чи печива, то він обов’язково всім поділить порівну, щоб всім всього вистачило. Піклується про них, як про дітей своїх.

Чоловік – це дуже сильна дитина, але вони емоційно залежать від того, що відбувається довкола. І їжею хочемо добавити фарб у їхнє життя. Часто випічку робимо, хлопці дуже люблять пляцки. М'ясо також, як свято, піцу люблять.

Найбільше, що доводилося робити, – 50 кілограмів випічки. Готували все це до Нового року. Декілька видів печива, пряники, кекси, булочки, чебуреки, пончики. Було багато коробок, і вирішили їх зважити. В сумі 50 кілограмів вийшло. Ми б іще готували, але якщо вариш, готуєш сім літрів плову до прикладу, і на це йде близько трьох годин, то просто не лишається часу, щоб ще додати. Пекла одного разу шість тортів – розраховуємо, щоб усім вистачило».

Люба каже, що готують по декілька днів на тиждень. Адже один раз на тиждень обов’язково відправляють їжу хлопцям на Схід, а щонеділі – на наш кордон.

«На нашому кордоні є хлопці звідусіль, зі всієї України. Це молоді хлопці, є чоловіки вже за 50, – говорить Люба. – І знаєте, одного разу оці молоді хлопці кажуть: це так смачно, наче мама мені готувала, або ми як вдома побували. Це вище всякої похвали, і це насправді дуже приємно, що ми хоч таким чином можемо їм допомогти. І мене це надихає. Я вболіваю за кожного нашого військового всією душею. Розумію, що це чиїсь діти, чоловіки, батьки. Наше приготування їжі – не зовсім про їжу як таку. Це – підтримка, щоб вони знали, що ми їм вдячні за все. Сьогодні на волонтерських плечах – дуже багато чого. Розмов про владу багато, але ми повинні зараз об’єднатися і робити все разом для перемоги. Це випало на нашу долю – значить так треба».

 

Мрія – кафе

 

«Ще до війни вивчала і цікавилася нашою українською кухнею. У мене є мрія – хочу своє кафе. І до початку повномасштабного вторгнення я почала робити цукерки – наші, українські, за старовинними рецептами. Навіть зробила фотосесію своїх цукерок, – говорить Люба. – Загалом я вивчала кондитерське мистецтво, а саме український напрямок. І зараз мені ті знання дуже згодилися, бо хлопців завжди хочеться порадувати чимось смачненьким, незвичайним, і щоб воно було нашим – українським, колоритним. Тому часто готую і за старими рецептами різну їжу. Так, недавно тушкувала квашені огірки з реберцями. Таку страву років 30 тому ще готували в одному із сіл мого рідного Семенівського району. Рецепт від мами. На диво, вийшло дуже смачно. Хлопці були вражені, бо хто б їх ще нагодував такими огірками».

poc5

М’яско з солоними огірками і домашнім хлібом

 

Окрім військових, Люба разом з іншими майстринями роблять смакоту і для дітей Європи.

poc2

«Я роблю печиво і цукерки, тобто ті смаколики, які можна транспортувати протягом тижня, – говорить Люба. – До Новорічних свят ми відправляли на Майорку й у Великобританію цукерки місцевим дітлахам. Це дітки, які разом з батьками збирають гуманітарну допомогу для наших дітей в Україну. І у дівчат з’явилася ідея таким чином віддячити цим людям.

poc7

Українські цукерки від Люби з любов’ю

 

Якось мої цукерки потрапили до волонтерів в Польщу, і вони попросили, щоб передали їм. І зараз у мене замовлення на кілограм цукерок. Ну, звичайно, це буде подарунок для них».

 

Квартира заставлена повністю

 

«Нам люди дають і коробки, і відра пластикові, жодного разу нам їх ніхто не продавав, – говорить Люба. – Хоча знаю інших дівчат, які готують, то їм продають коробки по 10 гривень за штуку. Різні люди і господарі. Мене вражає те, як довіряють люди, – це одне з найціннішого, що зараз є. У моїй квартирі коробки в мій зріст стоять. Поки нам дають, ми беремо, бо за один раз можемо витратити від 10 до 20 коробок. Плюс консервація по всій квартирі. Мішки з овочами у підвалі і на кухні під столом. В мене вдома – склад консервації, коробок і овочів, – говорить Люба. – Пакетики теж дають безкоштовно. Загалом я намагаюсь все гарно пакувати, щоб навіть у польових умовах все було прекрасно.

poc6

Порційна смакота

 

Кухня в нас дуже маленька, тому коли готуємо, то ми і в залі, і на кухні ставимо столик. Адже не вистачає робочої поверхні. І важко не фізично, а шкода, що твоя квартира, твоя робоча плита не дозволяє зробити більше. Тобто дві здоровенні каструлі на плиту одночасно не стане. Мій помічник – духовка, яку мені подарувала одна дуже чудова людина, знаючи проте що ми готуємо. І вона мене дуже виручає».

 

Виїздити з Чернігова не хотіла

 

Серед найбільших радостей тієї весни Люба згадує дві події. Перша – коли пішов дощ. «Вже наприкінці березня були проблеми з водою. І коли пішов дощ, ми змогли назбирати тієї дощової води – це така радість була! Радість, що можемо попрати або використати в інших цілях цю технічну воду», – згадує Люба кінець березня 2022 року.

Друга – коли вона не змогла поїхати з міста. Адже попри неймовірний страх того, що відбувалося навколо, Люба дуже не хотіла виїздити з Чернігова.

«Мій рідний брат після того, як йому з сім’єю вдалося виїхати з окупованого Гостомеля до Києва, майже щодня вмовляв нас виїздити з Чернігова. Та я не хотіла їхати нікуди, бо знала: якщо поїду, то відразу почну робити щось на новому місці. Тому що ти приїдеш, а в тебе сім’я з трьох чоловік, яких потрібно забезпечувати, і просто користуватися людською добротою я не могла, – говорить Люба. – А якщо б я почала щось робити в іншому місті, то з великою вірогідністю сюди б ми вже не повернулися. А я нікуди не хочу їхати з Чернігова. Та він не полишав спроб вмовити нас. І, здається, 22 березня він домовився з волонтерами, щоб нас забрали і вивезли з міста. Ми вирішили їхати. Останню воду і їжу яка лишалася, ми розносимо по сусідам. Ми планували поїхати в Київ, а потім до родичів на Хмельниччину. Тож всі необхідні речі запакували, і на 12-ту годину наступного дня у нас мав би бути виїзд. Прокинулися ранком і вирішили пройти на Борисенка – там маршрутки забирали і вивозили людей до мосту. Тож приходимо, питаємо, чи будуть маршрутки сьогодні, а дівчина відповідає: «Ніхто нікуди вже не їде – міст підірвали!» І тоді трохи був ступор. Продукти роздали, воду роздали – і ми нікуди не їдемо. Та в той момент, навіть лишившись без провіанту, в мене було якесь полегшення на душі, бо ми не їдемо з Чернігова. Адже я кожною своєю клітиною не хотіла їхати. І так ми зосталися, вернулися в свій підвал. Люди позносили нам і воду, і їжу. І так ми пережили блокаду.

Для мене ввесь час бойових дій на Чернігівщині – як один страшний день, який я пережила. Я мало чого пам’ятаю. Була мета зранку – встати, знайти воду, їжу, ввечері – щоб всі цілі лягли спати. І так щоденно.

Війна дала мені тих людей, яких би я хотіла бачити в своєму житті. І зараз я дуже щаслива людина, зараз у нас все добре – так навколо багато горя, яке спіткає кожної хвилини, і це боляче. Та наше місто вільне, нам є де жити, є де працювати. І коли кажуть, що дуже складно – ну так, складно. Та воно ж і в мирний час було складно. Все залежить від того, як ти усе це сприймаєш. Чекати, що тобі хтось щось дасть, – це не про мене. І немає різниці, мирний час чи військовий стан в країні – все залежить від людини, від її прагнень».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото з архіву Любові Філь

Схожі матеріали (за тегом)