Загалом у селі – понад три сотні дворів, в яких мешкає близько півтисячі жителів. Та під час бойових дій на Чернігівщині село прийняло не одну тисячу переселенців. Хтось лишався на день-два, хтось – на увесь час бойових дій. Селяни не відмовляли нікому, а у місцевому дитячому садочку «Сонечко» організували цілий центр тимчасового перебування для переселенців, де майже щодня перебувало до сотні людей, і це не враховуючи тих, хто жив там постійно. Один із них – Анатолій Маценко, котрий вивозив свою родину з Чернігова і знайшов прихисток в авдіївському садочку. А згодом і сам став допомагати тим, хто виїздив з-під обстрілів.

Чернігівець Анатолій Маценко займається фермерством. Має в оренді землі на Менщині. Якраз вранці 24 лютого він разом з напарником займався сортуванням картоплі в Березному – готували її на продаж. Чоловіки приїхали дуже рано, але вже о шостій ранку, почувши вибухи і дізнавшись з новин, що розпочалася війна, виїхали в Чернігів до родин.

«Як тільки дізналися, що росіяни перетнули кордон і йдуть на Чернігів, то ми швидко зібралися і поїхали додому, – згадує Анатолій. – Дуже переживали, щоб москаль не перекрив дорогу і щоб наші не підірвали мости».

Їхали в Гусавку – зупинилися в Авдіївці

Анатолій з дружиною, донькою та матір’ю декілька дні жили вдома. Чоловік каже, що на той час ніяких рішень не приймав, бо сподівався, що то все ненадовго.

«Я далекий від військової справи, до кінця не усвідомлював, що це буде така війна, що ці російські «визволителі» здатні на таке, – говорить Анатолій. – Мабуть, як і більшість цивільних, сподівалися, що день-два – і все якось владнається. Та з кожним днем обстріли ставали все частішими і сильнішими, тож вирішив вивозити родину».

На Менщині у чоловіка дуже багато друзів, тож їхати було куди, відкритим питанням було лише – як добратися?

«Я знав, що десь є переправа, але де саме і як вона працює – ні, – згадує чоловік. – Ми виїздили з родиною після обіду з Чернігова. Не знали, куди, просто їхали. Пам’ятаю, поки переїхали автомобільний міст, було вже темно, і ми заблукали. На одному з блокпостів нам підказали дорогу до Авдіївки. Там зустріли колишнього голову сільради Олега Корявцева. Розповіли, що робиться в місті, скільки людей сидять у холодних підвалах під обстрілами, яким просто нікуди тікати. Він нам запропонував зупинитися тимчасово в садочку».

І так сталося, що Анатолій вирішив лишитися в садочку в Авдіївці і не їхати далі.

«В мене всі товариші за річкою в селі Гусавка, вони мене там чекали, але я лишився в Авдіївці. Розумієте, якщо ти їдеш – хай це навіть гарний товариш – все одно ти їдеш у гості, – говорить Анатолій. – А садочок нас цілком влаштовував. Там було все необхідне для життя: каналізація, електрика, вода, опалення. Я зі своєю сім’єю був першим, хто розмістився в садочку».

Анатолій не лише лишився в садочку з своєю сім’єю, чоловік вже буквально з наступного дня разом з місцевим керівництвом почав облаштовувати там «хаб» для біженців, куди вже через пару днів почали активно їхати люди.

«Першу ніч ми з сім’єю провели в дитячому садочку «Сонечко», а вже наступного дня люди почали прибувати ще й ще. То я запропонував зробити з садочка такий собі центр, де могли зупинитися переселенці – переночувати чи зовсім лишитися. Я тоді до кінця не розумів, що це буде і як. Та ми узгодили з селищним головою в Ковчині, і вона дала добро, – говорить Анатолій. – Це насправді було дуже правильне і необхідне рішення. Завідувачка садочку – пані Світлана – дуже допомогла, як, власне, й місцеві жителі. Тут приймали всіх без винятку. Нікого не виганяли, всім надавали прихисток, їжу, ліки і моральну підтримку».

Переправа працювала постійно

Анатолій згадує: люди йшли щоденно, і їх було багато. Хтось їхав евакуаційними автобусами, хтось своїм транспортом, хтось взагалі йшов пішки. І хоча дорога постійно прострілювалася російськими окупантами, люди все одно ризикували і їхали, бо в місті було пекло.

«Мої друзі перевозили людей човнами на той берег Десни, а назад переправляли гуманітарну допомогу, – говорить чоловік. – Тому ми організували доїзди від Авдіївки до переправи, і робота велася постійно. З кожним днем у садочку з’являлося все більше і більше біженців, особливо багато їх було після того, як окупанти обстріляли села Анисів та Бакланова Муравійка. Тоді у нас стало понад 50 людей, які жили постійно. Та до них додавалися і люди, які їхали з Чернігова. Вони зупинялися, аби переночувати, і наступного дня їхали далі. Потім люди, які йшли з Чернігова, добирались пішки з дітками».

З часом в Авдіївському садочку почали ночувати всі водії, які везли в місто провіант, або які їхали на евакуацію. Дуже багато було іногородніх, тому приїздили до Авдіївки вже пізно ввечері, коли діяла комендантська година, тому вони зупинятися там.

«Возили гуманітарну допомогу до Чернігова й евакуювали людей з міста не лише чернігівські волонтери, але й багато іногородніх, – говорить Анатолій. – Пам’ятаю, були хлопці з Сосниці, Корюківки, Мени, Шостки та інших міст України. Дуже багато людей з Чернігова переправлялося на той бік Десни. Це Городня, Березне, Семенівка. Сосниця, Мена. Люди їхали до родичів, до батьків. Їм здавалося, що там безпечніше, ніж у Чернігові».

Людей перевозили рибалки, ризикуючи життям. Адже їх не лише обстрілювали, а ще сама річка підступна – крижини плавали, та й люди в паніці по-різному поводились.

«Рибалки возили біженців на своїх човнах. І на надувних, і на звичайних, – розповідає Анатолій. – І це не завжди було безпечно. На вулиці березень. Погода не найкраща для «прогулянок» човном. Пам’ятаю, був випадок – дівчина везла з собою кота. І коли всі сіли, човен відплив – кіт почав вириватися і бігти. Дівчина скочила за ним, човен розхитався і перевернувся. Добре що, то було недалеко від берега. Але ж на вулиці холодно, вода – 5 градусів».

Переправляли човнами і померлих – як цивільних, так і військових.

Логістичний хаб

З часом садочок в Авдївці став таким собі «перевалочним» центром.

«Ми допомагали ЗСУ, в нас була їжа, ми ремонтували машини, у нас були бочки з паливом, одяг, ліки були, – говорить чоловік. – Це зараз думаєш: можна було робити фото, записувати прізвища, але тоді про це не думав. І зараз багато кого хочеться згадати, адже стільки людей допомагали. Та, на жаль, пам’ятаю лише імена. Ось з 58 бригади хлопці допомогли нам з ліками, коли їх не було, а ми їм тушонку давали. І місцевим потім допомагали.

Багато людей приходили до садочка. Десь на 8.00 збиралися машини і виїздили до пішохідного, потім їхали на переправу. Кожен екіпаж їздив по декілька ходок за день. На переправі щоденно працювали човни. Переправляли їжу і людей. Коли керівництво птахофабрики в Березному вирішило віддати курей людям, аби вони не пропали чи не потрапили до москалів, то нам передавали теж і курей, і тушонку з них. А ми передавали далі, кому треба було».

Люди реагували по-різному

«Дорога життя» приблизно з середини березня перетворилася на суцільну багнюку. Земля розмерзалася, і їхати було дуже важко. Не кожен транспорт і водій міг справитися з тим роздоріжжям, а ще й до всього цього з неба на них лився «свинцевий дощ» від окупантів.

«По цим дорогам, по багнюці, під обстрілами ми везли людей, – говорить Анатолій. – Люди на вибухи реагували по-різному. Бувало, втрачали свідомість, впадали в істерику, плакали, кричали. Всі люди були з душевними травмами, в шоковому стані. Особливо, коли приїхали з Анісова, коли там росіяни накрили колону цивільних. Тим, кому пощастило, довелося побачити страшну картину – відірвані ноги і руки, вбитих і ранених. Ось тоді люди до нас приїхали дійсно в шоковому стані. А в мене на той час не було навіть крапель серцевих, нашатирю не було – лише цукерки м’ятні з плюсиком. Ото вони й рятували. Важко було пропускати той біль і відчай людей. Пам’ятаю, вдень була дитина мала – її несли на руках, а ввечері – бабуся дев’яносторічна, що не ходила, і теж на руках несли.

У нас були чутно вибухи, були й такі сильні, що ми вибігали з садочка, бо там же вікна великі, боялись, що скло посиплеться. Проте, дякувати Богу, прильотів в Авдіївці не було».

За час активних бойових дій на Чернігівщині Анатолій багато чого бачив: біль, відчай, героїзм, безпринципність, зраду і ганебне ставлення людей. Чоловік каже: люди по-різному відкривалися – хтось з кращого боку, та були й такі, хто поводився негідно.

«Був такий випадок: один чернігівський перевізник дозволив взяти два «Спринтери», але вони в Чернігові під обстрілами, і їх потрібно було вивезти. Наші хлопці погодилися, поїхали, забрали, а через деякий час господар приїхав і забрав автобуси, – каже чоловік. – Ми їм лише два дні людей повозили. Спершу дав дозвіл, і хлопці, ризикуючи своїм життям, врятувли його майно. А потім він приїхав з поліцією забирати. І таке було…»

Коли москаль вийшов…

«Десь 29-30 березня, коли москаль виходив, було дуже гучно. Стрілянина була страшна – таке відчуття, ніби вони вистрілювали все, що в них було, – згадує Анатолій. – «Дорогою життя» взагалі неможливо було їхати. Її теж безбожно крили росіяни.

Як тільки все затихло, може, 1 квітня, ми з товаришем спробували прорватися в Іванівку з гуманітарною допомогою, але нас військові не пустили. Тоді ми вирішили їхати в Виблі, Піски, Лукашівку. Все одно ж машина була завантажена продуктами і речами першої необхідності».

Анатолій згадує, як вперше після деокупації заїхав в Лукашівку. Ту згорілу техніку і вбитих військових, які були скрізь, він не забуде ніколи.

«У Лукашівці я бачив лише наслідки «руського миру»: розбите село, ворожу згорілу техніку і багато людей загиблих, – з сумом в голосі говорить чоловік. – Я знаю це село, в моя теща там колись жила. Те, що ми побачили, – це було страшно. Багато наших бійців полягло в Лукашівці. Вороги теж загинули. Трупи лежали на вулицях, на городах... Якраз того дня, як ми з товаришем приїхали до Лукашівки, батько двох загиблих росіян, які воювали за Україну, знайшов своїх синів. Я пам’ятаю, як він кричав, крик стояв страшний. Ми як тільки почули, відразу поїхали туди, звідки доносився звук – може, комусь допомога треба. Приїхавши, побачили вбитого горем батька, який знайшов своїх синів. То ми потім, як розванатжили гуманітарну допомогу, відвезли його хлопців у Куликівку».

Наразі Анатолій засіяв землі – на щастя, на Менщині москаля не було. Проте ввесь минулорічний врожай картоплі, який не встиг реалізувати через повномасштабне вторгнення росії, чоловік вивіз на смітник. Та фермер не переймається, каже, головне – щоб швидше настала наша перемога.

Марія ПУЧИНЕЦЬ