|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 1:44 | 12.10.2022

Аби годинник не зупинявся

Більше місяця минуло відтоді, коли я подумки молилася, щоб приглушити в собі оте відчуття, ніби тебе ведуть до страти. Втретє за рік.

1aaxiruУже на операційному столі хірургічного відділення Чернігівської обласної лікарні почула радісну новину – дві сотні азовців повернулися з полону. Сльози потекли по обличчю, хтось умовляв не боятися – все буде добре. А я не могла сказати, що то сльози радості. Останнє, що почула – чиєсь захоплене: «Тепер можна й на Крим, – а на додачу: – краще – на кремль».

Наступні реанімаційні чотири доби були найважчими. Затуманена свідомість і кволе, зовсім неслухняне тіло, відчай і розпач. Але заспокійливі голоси, дбайливі руки, не байдужість в очах лікаря, ні – лікарів, бо їх приходило багато, – потихеньку знімали біль з тіла і душі. Я вперше бачила, щоб по чотири чи п’ять, чи, може, й більше разів на добу палати обходило так багато медиків. Я не пам’ятаю їхніх облич, зовсім не пам’ятаю, про що вони запитували чи говорили, тільки пам’ятаю, що приходили рано-вранці, протягом дня і зовсім пізно, ледь не опівночі. Я чула, як вони обходили всі палати – моя була крайньою.

Напевно, ви подивуєтесь – навіщо про це пишу, адже у нас не заведено розповідати про отакий свій стан, ніби хвороба стає великою провиною перед чужими й своїми. Тільки моє «я» у цьому матеріалі маленьке, а велике – «вони». Медсестра Людмила Володимирівна Марусик першу найважчу ніч майже не відходила, бо я постійно просила водички. Хоч два ковточки. Не встигала вона дійти до дверей, як я знову просила. Вже потім дивувалася її терпінню і людяності, адже таких, як я, було повне відділення. Це дізналася пізніше, коли трохи в свідомості розвиднилось і в мені почав прокидатися журналіст.

Руки тендітної, маленького зросту Марини Петрівни Чернушко такі навдивовижу легкі – зовсім не відчувалося болю, коли робила ін’єкції чи ставила крапельниці. Хотілося, аби вона не так швидко йшла з палати, а вона жартувала: «У мене ще вісім таких, як ви, лялечок». Це я у неї допиталася, як вони працювали, коли місто оточили рашисти. При тому, що обласна лікарня – на околиці, куди ворог увійшов. Ворожі танки й бетеери їздили по трасі, що за огорожею обласної лікарні, ледь не під самими вікнами. А в обласній лікарні цілодобово оперували поранених наших воїнів. Не вистачало операційних, не вистачало палат. Без світла, води й тепла. Не було й Інтернету. Медперсонал у своїй більшості жив прямо тут, харчувалися тими кашами, що запаслися до війни. Багато хто не знав про долю своїх рідних і своїх домівок, що опинилися в окупації – ворог узяв Чернігів у кільце – обласна лікарня опинилася в тому кільці. Ось вони поіменно, ті, хто ризикували і рятували. І досі самовіддано рятують. Почну з відділення анестезіології та інтенсивної терапії.

Геннадій Васильович СТУКАЛО, зав. відділом анестезіології та інтенсивної терапії;

Валентина Василівна ПОЛОВЕЦЬКА, анестезіолог (під час операції);

Сергій Миколайович КОЛЕСНИК, черговий лікар - анестезіолог;

Мар’яна Петрівна НЕЧАЙ, черговий лікар-анестезіолог;

Володимир Володимирович ДОМАЩЕНКО, черговий лікар-анестезіолог;

Валентина Борисівна СЕМКО, черговий лікар-анестезіолог;

Василь Миколайович ДЕМЧЕНКО, черговий лікар-анестезіолог;

Юрій Григорович ЧЕРЕДНИК, черговий лікар-анестезіолог;

Сергій Анатолійович ГРИШКО, черговий лікар-анестезіолог.

Медсестри:

Людмила Володимирівна МАРУСИК;

Олена Володимирівна МЕЛЬНИК;

Марина Петрівна ЧЕРНУШКО;

Лілія Володимирівна ЛЮТА.

Ми їх називаємо просто – санітарками, офіційна ж назва – молодший медичний персонал. Я дивувалася їхньому терпінню, їхнім теплим рукам, які мили, перестилали, годували, їхнім словам, що підбадьорювали й умовляли. Повірте, я за свої більш ніж десяток операцій за життя, набачилася й натерпілася всякого, коли перебування в стаціонарі перетворювалося на моральне катування. А тут, наче зовсім інший світ чи інша планета. І як багато в цьому світі залежить саме від них, просто санітарок. То нічого, що я даю весь список, адже кожне ім’я вимовляю із вдячністю. І не тільки я.

Жанна Іванівна РАДЧЕНКО;

Світлана Миколаївна ЛОГВІНЕНКО;

Олена Вікторівна ІВАЩЕНКО;

Ольга Петрівна ПІПКУН;

Віра Іванівна ДАРНОПИХ;

Надія Вікторівна ІВАНЕНКО;

Юлія Володимирівна ШЕСТАК,

Підшукую слова, щоб подякувати хірургам Юрію Володимировичу Силаєву та Валерію Володимировичу Вовку, а перед очима та важка хвилина, коли ще тільки перебувала на каталці в приймальному відділенні, коли зникало останнє сприймання реальності. Юрій Володимирович щось запитував, вивчав мої папери, давав розпорядження везти на обстеження, яке закінчилось майже опівночі. І вже потім сказав: «Будемо оперувати». Я спромоглася лише запитати: «Коли?» і почула: «Завтра». Хоча це завтра майже наступило, а для мого порятунку залишалося зовсім небагато часу.

Найбільше чого боялася, коли сказали, що переводять з реанімації у відділення – своєї немічності й безпорадності. Боялася звичного для лікарень хамства і байдужості, адже була з тих «важких» хворих, що потребували додаткової уваги. А тут таких більше половини. Я не знаю, можливо, вплинула війна, а можливо, тут було так і раніше: жодного підвищення голосу, уважність і турбота до кожного й про кожного, якась розмірена тиша і спокій у коридорі. Інколи було чути, як медсестра гукає санітарку, мовляв, де ти, а та озивалася з палати: «Я годую бабульку». Відчувалося, ніби щось рідне чи родинне з’явилося між українцями. А сам медичний персонал – згуртований, без перебільшення, монолітний. Повірте, працювати тут дуже важко, а вони усміхаються, привітні, доброзичливі.

Під час боїв за Чернігів хірургія була переповнена пораненими українськими захисниками і жителями міста. Це зараз тут багато гуманітарної допомоги, різних ліків, допоміжних матеріалів, а тоді не вистачало найнеобхіднішого. Тільки руки хірургів двадцять чотири години на добу. Я не знаю, якими літерами буде вписано в історію подвиг наших медиків на фронті і в окупації, але кожен з них заслуговує на глибоку шану і нашу вдячність. Окупація – окрема тема. Багато хто з медичних працівників, навіть – ветеринарів, рятували поранених воїнів і цивільних під загрозою розстрілу і катувань. Це я точно знаю.

Війна змінила багато чого, але мені хочеться вірити, що отут, де сьогодні, в цю хвилину рятують людські життя, людяність, як і професіоналізм, залишаться в пріоритеті.

Коли виписувалася додому, розгубилася, бо потребувала сторонньої допомоги й не змогла підійти й подякувати усім, завдяки кому сьогодні отримала ще один шанс на життя:

Завідувачу хірургічного відділення Станіславу Миколайовичу КОВАЛЕНКУ;

Юрію Володимировичу СИЛАЄВУ;

Олександрі Олександрівні ПОПАНДОПАЛО;

Валерію Володимировичу ВОВКУ;

Лікарю-інтерну Едуарду Олександровичу ЛИСЕНКУ.

Медичним сестрам:

Вікторії Сергіївні АНДЕНКО;

Анастасії Євгеніївні ПАВЛЕНКО;

Ларисі Федорівні ПОНОМАРЕНКО;

Оксані Іванівні МЕРНІЙ;

Валентині Олександрівні ЧЕХ;

Аллі Володимирівні КУРБАТОВІЙ;

Наталі Анатоліївні ЛУКАШЕВИЧ;

Богдані Михайлівні ПОНЗЕЛЬ;

Старшій медсестрі Яні Олександрівні ЗУЙ;

Сестрі-хазяйці Тетяні Петрівні РЕЗНИК.

Молодшим медичним сестрам:

Раїсі Миколаївні ЛИТВИН;

Олені Гаврилівні ЯНКО;

Тетяні Олексіївні ТКАЧЕНКО;

Наталі Борисівні МУРЗІ;

Світлані Миколаївні МАРТИНЕНКО;

Людмилі Володимирівні ПРОХОРЕНКО;

Буфетницям:

Тетяні Михайлівні НИКОНЕНКО;

Валентині Олексіївні ОСТАПЕНКО.

Я знаю, що не зможу всіх назвати, не зможу всім уклонитися, десь помилюся, та моя щира вдячність кожному лікарю, медсестрі, молодшій медичній сестрі. Напевно, хтось подивується, мовляв, навіщо все це, але, коли ти опиняєшся на межі між бути і не бути, все навколо набирає іншого змісту.

Час минає. Начебто все входить у звичайне русло. Але годинник нашого життя не зупиняється ні на мить. І як багато залежить від тих людей, хто стоїть на сторожі, аби годинник не зупинявся. Аби кожен, у чиї двері постукала біда, відчув підтримку й увагу відразу за дверима кожного приймального відділення, кожної лікарні, як відчула я, дякуючи завідувачці приймально-діагностичного відділення екстреної медичної допомоги Тетяні Миколаївні ЛУКАШ.

Звучання музичного оркестру залежить від таланту й професіоналізму його диригента, робота величезного медичного закладу залежить від значно більших факторів того, хто його очолює. Це я про головного лікаря Чернігівської обласної лікарні Андрія Михайловича ЖИДЕНКА. Величезна територія (ціле медичне містечко) засаджено квітами, наче в доглянутому ботанічному саду, уже майже не видно наслідків ворожих обстрілів і бомбардувань. Сучасне обладнання, сучасні медикаменти. Та головне – самі люди у білих халатах. Ті, в чиїх руках опиняється наше життя. Бо найголовнішими ліками були й залишаються людяність та відповідальність. І це те, за що я доземно вклоняюся кожному, хто дав мені ще один шанс на життя.

 

Валентина МАСТЄРОВА

Схожі матеріали (за тегом)