|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 12:38 | 10.05.2022

Юлія Постернак Юлія Постернак

Куликівщина першою приймала переселенців

Куликівська громада під час боїв у Чернігівській області стала такою собі «буферною» зоною.

Через неї їхали всі, хто тікав від війни, через неї йшла вся допомога на місто і окуповані території. І хоча села цієї громади також постраждали внаслідок обстрілів, її жителі майже без сну та відпочинку, не покладаючи рук робили все, що від них залежить, щоб допомогти не лише своїм, але й чужим.

 

«24 лютого, як і більшість керівників громад, ми вже о сьомій ранку зібралися на нараду, щоби вирішити, що ж робитимемо далі. Звісно, на той час ніяких інструкцій щодо того, як діяти, у нас не було. І це нормально. Ми вже знали, що областю рухається ворожа військова техніка, але ж ніхто не очікував, що багато сіл опиняться в окупації, і аж ніяк ніхто не очікував таких дій з боку ворога, – згадує події першого дня повномасштабного вторгнення російських військ голова Куликівської територіальної громади Юлія Постернак. – Перше, що ми зробили, – це зібрали команду самооборони, тобто у перший день зібрали тих, хто дотичний до військової справи: це колишні афганці, колишні військові, – і нам у тих умовах, у яких ми опинилися, тероборона дуже допомогла. Адже в людей була паніка, бо ніхто до війни не готувався. І основним завданням було налагодити життя у самій громаді. Тому, як у самій Куликівці, так і в селах громади були створені підрозділи самооборони. Щодня ми збиралися, і щодня прибували нові й нові чоловіки до самооборони».

 

Евакуаційний центр виник інтуїтивно

 

З самого першого дня повномасштабного вторгнення через Куликівську громаду рухалися автомобілі і автобуси з людьми, які тікали від війни. І навіть після того, як міст до Чернігова був розбомблений, люди продовжували евакуйовуватися всіма можливими і неможливими способами. Проте приймати в себе переселенців – це велика відповідальність і великий ризик. Адже люди йшли зокрема і з окупованих територій, тож потрібно було ще й пильнувати.

«Вже після обіду 24 лютого до нашої громади почали прибувати колони автомобілів з людьми, які тікали від війни. Спочатку це були поодинокі авто, які проїздили через нашу територію. Зрозуміло, що АЗС на території громади одна, і в той же день паливо там розкупили, – розповідає пані Юлія. – Звичайно, до такого повороту подій ми не були готові. Добре, що це був початок року, і наша селищна рада подбала про пальне для громади заздалегідь. І це нам дуже допомогло перший час. Після 5 березня потік машин зменшився, бо дорога почала прострілюватися, але ж він не зупинявся. Люди вже добиралися на велосипедах, хтось взагалі йшов пішки. Люди тікали від війни».

На той час вже було зрозуміло, що через Куликівську громаду будуть постійно йти люди, бо це був єдиний більш-менш безпечний шлях. Тому було прийняте рішення створити на базі громади евакуаційний центр.

evakavto

«Саме до цього центру прибували евакуаційні машини і автобуси. Дуже багато людей прибували. Майже всі вони були розгублені і не розуміли, що робити далі, – розповідає Юлія Олександрівна. – Люди просто їхали в нікуди, тікали від війни. Багатьох ми розселили в громаді. Практично весь вільний житловий фонд, який був у нас в Куликівці, ми роздали переселенцям. І майже в кожному домогосподарстві, що в Куликівці, що в наших селах розміщувалися переселені громадяни. У нашій громаді поселилися більше двох тисяч людей. Це не значить, що вони всі лишилися – хтось був день, хтось ніч, люди їхали. І ми не могли тоді конкретно порахувати всіх, бо сьогоднішній підрахунок на наступний день, а можливо, вже увечері був неактуальний. Людей було досить багато. Вони їхали і їхали... Одні змінювали інших, і так щоденно».

 

Магазини спустіли відразу

 

Хоча такого дефіциту продуктів, як у Чернігові та окупованих селах, не було, громада не була в повному оточенні, проте, коли люди почали прибувати, у магазинах стали закінчуватися продукти. Вже через декілька днів на полицях лишилася лише мінеральна вода, і то небагато.

polycipusti

Пусті полиці магазинів

 

xlibopek«Зрозуміло, що перед нами постало питання, як ми будемо наших громадян годувати, – говорить голова. – Поки можна було, підприємці допомагали, возили продукти з Ніжина чи Чернігова. Та коли бойові дії настільки стали активними, що доїхати стало неможливо, потрібно було вирішувати це питання. Наша громада опинилася у «буферній зоні», де з одного боку нібито більш-менш безпечно, а з іншої – є продовольча криза. На підприємстві у Віктора Труша був невеликий млин – як виявилося, один на всю громаду. І саме там ми мололи борошно, якого було дуже мало. Потім те борошно ми щодня розвозили по наших комунальних закладах, де пекли хліб, який потім безкоштовно роздавали людям.

Є в нас одна жінка в Куликівці, яка хотіла допомогти і вона взялася пекти хліб вдома. За добу вона пекла до 36 хлібин. У нас була можливість робити борошно і пекти хліб, але не було дріжджів. І ми робили тісто на заквасці. Загалом хліб ми пекли кожного дня, інколи і двічі на день, бо нам потрібно було забезпечити ним усіх без винятку людей, які перебували в громаді. Також постачали хліб до нашої районної лікарні, яка в цей час обслуговувала не лише Куликівську громаду, але й усіх жителів інших громад, які могли доїхати до нас. При лікарні є відділення стаціонарного центру, де перебувають люди похилого віку – їх теж треба було забезпечити хлібом.

Ми ще й на Количівку, Анисів, Лукашівку передавали борошно чи хліб усіма можливими і неможливими способами. Там же теж були люди, багато було внутрішньо переміщених осіб, і їм усім потрібно було щось їсти».

У Куликівській громаді людям безкоштовно роздавали не лише хліб, а й олію та молоко, які надавали місцеві підприємства.

molche

Черга по молоко

 

Перша «гуманітарка» була для Чернігова

 

Десь із середини березня почала їхати гуманітарна допомога для Чернігова. Зрозуміло, що вся вона їхала через Куликівську громаду. До Чернігова шлях був дуже важкий, бо місто було на той час у напівоточенні.

«Перші гуманітарні вантажі, які надходили до нашої громади, – це була допомога для Чернігова, який її дуже потребував, – згадує голова. – Ми не мали жодного морального права її роздавати у своїй громаді. Її було небагато, і спершу це були якісь засоби гігієни, дитяче харчування, підгузки. І допоки її неможливо було доправити до  Чернігова, то зберігалася в нас. Коли вже міст був розбитий, то тоді ті продукти, які могли зіпсуватися, ми брали для нашої громади. Та навіть після того, як мосту не стало, ми намагалися переправити ту допомогу до Чернігова всіма можливими способами, зокрема човнами через Десну, хоча це було дуже ризиковано. Це насправді було важко зробити, але ми розуміли, що там люди, і вони потребують цих продуктів. Трохи згодом до нас вже й для Куликівської громади почали приходити фури з гуманітарною допомогою. Загалом на час бойових дій було два великі гуманітарні штаби – у Козелецькій громаді і в нашій.

gumdop

Дуже багато важких моментів з цією гуманітарною допомогою, бо її потрібно було зберігати і переправляти якось до Чернігова. Щодня на переправі у нас працювали хлопці, які під час обстрілів переправляли людей і гуманітарку. На березі Авдіївки і Ковчина стояли ціла купа покинутих машин. Спочатку везли людей, а потім тим самим способом переправляли гуманітарну допомогу для громади. Хлопці працювали цілодобово. Звичайно, було страшно і важко. Адже погода мінялася кожного дня – то мороз, то сніг, то дощ. Лід на річці то танув, то замерзав. Але всі працювали з такою віддачею, що низький їм уклін.

zsusmako

Смаколики для захисників

 

Загалом усі ті 40 днів ми працювали в стані афекту, кожного дня ми спали по дві-чотири години, бо треба було організувати той чи інший процес. Обласне керівництво нам дуже допомагало, і чимало ми робили разом».

 

Спати не було коли

 

«Ми чергували в селищній раді вдень і вночі з усіма службами, які потрібні були. Бо з боку Количівки вночі постійно прибували люди, – згадує події тих днів Юлія Олександрівна. – Я не знаю, як ті люди йшли, але вони приходили. Вони йшли пішки з Іванівської громади, ризикуючи життям. Адже бувало й таке, що російські військові спершу пропускали, а потім розстрілювали людей у спину, і це не поодинокі випадки.

Приходили люди з окупованих Слободи, Іванівки, Лукашівки, Количівки… Може нікого за ніч не бути, а може й декілька десятків прийти. По-різному було. Йшли пішки, їхали машинами. Часто машини були прострілені, без лобового скла. Люди тікали з погребів, тікали від обстрілів, тікали від окупантів, які робили жахливі речі.

Люди йшли в тому, в чому були, без жодних речей, і ми мали їм допомогти хоча б на першому етапі. Ми їх або селили в своїй громаді, або відправляли далі.

Особливо боліла душа, коли приходили з маленькими дітьми на руках. Дуже запам’яталася родина, яка прийшла до нас близько другої ночі, це був цілий рід: дідусь, бабуся, їхні діти і внуки зі своєю маленькою дитиною. Якраз були активні бойові дії. І дуже вразило те, що двомісячна дитина мовчала, щоб не підняти тривогу. Вона мовчала і не плакала всю дорогу, уявляєте?! Ця родина йшла пішки з Іванівської громади і котила своє авто. Вони переночували у нас, а на ранок ми заправили їхню машину і вони поїхали далі. І таких історій – сотні. Вони ніби й схожі одна на одну, але зовсім різні. Та за кожною стоять людські долі, людські життя!

ukryttya

В укритті

 

Мені, як матері, дуже важко було дивитися на налякані обличчя дітей, які здригалися від кожного гучного звуку. Одного разу, коли я заходила в селищну раду, там було багато людей після евакуації з Чернігова, від протягу стукнули двері. І в той момент мама з двома дітками – одному десять років, іншому шість – впали на підлогу. У мене була така злість і безпорадність, відчуття провини за ті двері, за те, що це відбувається з нами. Дітей дуже шкода!»

 

Села Куликівщини теж постраждали

 

«Вже з 7 березня почався обстріл сіл нашої громади: Бакланова Муравійка, Грабівка,  Орлівка, Дроздівка. Найбільших руйнувань зазнали Бакланова Муравійка і Грабівка. Ці села постраждали десь на 70%. Загалом близько 300 будинків зазнали ушкоджень більшою чи меншою мірою, – говорить голова, - близько 40 зруйновані повністю. – Ворожі дрони постійно літали над територією громади. Одного разу, коли заправлявся танк в одному з наших сіл, то прилетів «Орлан» і скинув маленькі міни. Розірвався і танк, і бензовоз, і двоповерховий будинок поблизу дороги, згоріли також будівля ветеринарної медицини, пошти. На щастя, людських жертв не було.

ruines

Один зі зруйнованих будинків в громаді

 

Поступово з наших сіл, які обстрілювали, теж почали евакуюватися люди. Десь самостійно, десь ми допомагали. Наразі більшість людей, які втратили житло, просто живуть у родичів або й зовсім виїхали з громади.

На жаль, ми не можемо самотужки допомогти цим людям з селищного бюджету компенсувати у повній мірі втрати. Але ми звертаємось до органів влади вищого рівня, до фондів, громадських і благодійних організацій, просимо допомоги. З початку квітня ми почали виїздити на обстеження цих будинків, усе фіксуємо. Створили відповідну комісію. Це була досить тривала робота, яка продовжується й надалі. Адже є чимало різних нюансів. Плюс є будинки, господарі яких виїхали і досі не приїхали. Звичайно, ми їх обстежили, але ж без господаря. А треба ще провести обстеження з господарем».

 

Евакуація тривала безперебійно

 

Майже щодня центр Куликівки був забитий транспортом, який їхав зі всієї України, щоб евакуювати людей.

«До нашої громади щоденно приїздили люди з різних областей, які хотіли допомогти. Це були автобуси, маленькі автомобілі, позашляховики. Абсолютно з різних областей, – згадує голова. – Інколи люди їхали самі, інколи дзвонили нам і питали, чим можуть допомогти. Вони везли невелику допомогу, а назад забирали людей, які хотіли їхати далі. Були люди, які просто сідали в будь-яку машину через паніку і їхали абикуди, подалі від війни. Більшість автобусів, які приїздили до нас на евакуацію, везли людей лише до залізничного вокзалу Києва, і далі за них ніхто не відповідав. Тобто на вокзалі людина лишалася сама і вирішувала, куди їй їхати. Але були у нас і постійні волонтери, які брали на себе місію забрати людей і відвезти в місце, де їм точно буде де жити. З ними ми домовлялися заздалегідь, попередньо набравши людей. Вони їх забирали, за день намагалися доїхати до Києва, там ночували і їхали далі, на Захід України. І вже там люди або лишалися, або через наступний евакуаційний центр переправлялися до інших країн. І ось тут ми знали, куди їдуть наші люди. Це могла бути Швейцарія, Норвегія, Польща, Німеччина”.

 

Взаємодія і злагоджена робота рятувала життя людей

 

«Був такий випадок, коли пізно ввечері подзвонив Геннадій Примаков, голова Менської громади, і попросив допомоги, – продовжує пані Юлія. – У їхній громаді дитина проковтнула металевий предмет, і потрібний був спеціальний медичний інструмент, щоб його витягти. У нашій лікарні цього інструменту не було, і я почала думати, що ми можемо зробити, щоб врятувати життя цій дитині, бо час ішов на години. У нас є знайомий благодійник з Київщини, В’ячеслав Запорожець, я йому зателефонувала і розповіла, яка ситуація. Тоді Бровари були вже під обстрілами. Він відразу ж відгукнувся, сказав, що забере дитину біля Броварів і відвезе в «Охматдит», але до Броварів ми мали її доправити. Зі свого боку ми послали свою поліцейську машину до переправи. Геннадій Примаков організував доставку цієї родини до переправи. Це була вже дванадцята година ночі, початок березня, погода жахлива. Наша поліцейська машина застрягла по дорозі до переправи і довелося направляти туди ще й трактор, щоб витягти її. Та все ж таки вдалося доправити до нашої лікарні цю дитину з батьками, де вони пересіли до Ярослава Слісаренка, який працював тоді в нашій громаді і погодився відвезти дитину. Також підсів наш анестезіолог, і вони поїхали до Броварів. Там їх забрав В’ячеслав Запорожець і відвіз в «Охмадит». Після другої години ночі дитині зробили операцію, витягли той металевий предмет. І це все так напружено було, такий ланцюг людей був задіяний, але дитину ту вдалося врятувати, і це – найголовніше.

masksity

Плетуть маскувальну сітку

 

Загалом об'єднаність людей в тій ситуації, в якій ми всі опинилися, просто вражала. І саме завдяки такій злагодженій роботі, нам вдавалося робити те, що ми робили. І я дуже хочу, щоб кожна людина зрозуміла, особливо в моїй громаді, що від кожного з нас сьогодні залежить перемога. Якщо ми дійсно об’єднаємося, то тоді й буде результат. Адже війна розставляє пріоритети».

 

Паніка наростала з кожним днем

 

З часом серед місцевих жителів почали наростати панічні настрої. Насамперед цьому сприяла евакуація, а вже коли бойові дії були на території Куликівської громади, коли почалися бомбардування місцевих підприємств, тоді і зовсім... Люди почали виїздити. Багато працівників селищної ради теж поїхали, особливо ті, в кого є діти. Пані Юлія як голова громади завжди була на місці. З нею постійно був і найменший член її сім'ї – 14-річний син. І саме за нього жінка переживала найбільше, бо ж розуміла, що якщо російські війська зайдуть в Куликівку, то першим, кого вони шукатимуть, буде голова громади.

«Я думала над тим, як поводитись, якщо раптом Куликівка буде в окупації. Навіть придумала слова, які буду говорити, але ці думки були буквально перші два дні. Адже далі була робота – щоденна і рутинна, і думати про те просто не було коли, – згадує голова. – Проте я точно знала, що я б не ховалася. І якщо хтось хотів знайти мене, то знав, де я. Єдине – я дуже переживала за сина, який був зі мною постійно. Він допомагав з евакуацією, розселяв людей, коли треба було, й ніколи мені не заважав, і за це я вдячна йому. Я дуже дякую тій своїй команді, яка працювала тоді зі мною. Вони дуже втомилися, але всі вони молодці».

 

«Районка» працювала постійно

 

«Наша лікарня працювала безперебійно, – говорить голова. – Надавали допомогу абсолютно всім, хто її потребував. Багато було поранених під час обстрілів між Лукашівкою і Куликівкою, між Куликівкою і Количівкою. Травми були різні, і коли ми бачили, що тут не справимося, то вже тоді переправляли на Ніжин різними шляхами, а звідти, якщо треба, до Києва.

Там і мер з Івано-Франківщини лікувався в перший день, коли його машину обстріляли під Черніговом. Загалом дуже багато волонтерів, які на жаль, не слухали вказівок військових, постраждали під час спроб дістатися до Чернігова. Коли йшли обстріли і військові їх не пускали, вони об’їжджали блокпости, шукали інші шляхи. І, на жаль, ми маємо навіть декількох загиблих. Це війна, і не можна думати, що з кимось це може статися, але не зі мною».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Миколи Тищенка і Юлії Постернак

Схожі матеріали (за тегом)