|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 7:02 | 08.13.2022

Ми і вони

Психолога Віктора Мозгового з Чернігова вже не раз запрошували виступити на найпрестижніших міжнародних симпозіумах. Віктор Іванович побував в Італії, Великобританії, Угорщині...

«От якби Всевишній створив ще одне диво – бодай на тиждень переніс населення України за кордон – у цивілізовані держави, – говорить він. – Аби всі наші співвітчизники на власні очі побачили і зрозуміли, як можна жити. Що там потрібно переймати, а чого навпаки цуратися. Адже краще все-таки вчитися на чужих помилках, ніж на своїх». В усякому разі, помандрувавши Європою, Віктор Іванович значно більше відчув себе українцем.

 

«У кишені моїх брюк опинилася чиясь рука…»

 

У Римі наш земляк виголосив доповідь на європейському конгресі психологів. Виступала там і невістка тодішнього керівника Служби безпеки України, доктор психологічних наук Лідія Деркач. І ось, після такого поважного зібрання, двоє науковців повертаються до оселі, де мешкали українська та польська делегації. Господиня житла, їхня колега, саме відлучилась у справах. А наші психологи страшенно зголодніли. Отож зайшли до крамниці і придбали продукти. Біля під’їзду будинку сиділи бабусі, жваво обговорюючи якийсь серіал. Власне, подібні посиденьки влаштовують і наші жіночки, правда, при цьому вони ще й часто насіння лускають.

111avm1

«Вільного місця, де б нам присісти, не було. Не зганяти ж бабусь! Тому ми поряд із ними, на клумбочці, розклалися по-слов’янському – хліб, сир, ковбаса... – пригадує Віктор Мозговий. – Та за хвилину всі балачки наших «сусідок» раптом припинилися. Я прислухаюсь, а навколо – абсолютна тиша, неначе на цвинтарі. Ми з Лідією усвідомлюємо – щось не так. Всі дивляться на нас дикими очима, ніби ми скоїли щось жахливе. В цю мить відчуваєш себе дитиною, котра розуміє лише, що нашкодила, але не знає, за яку ж провину її покарають. Та от чимчикує до нас юнак, який стежить, аби сюди сторонні без дозволу не заходили. Підходить і ввічливо так намагається пояснити спочатку італійською, а потім – «ламаною» англійською, мовляв, даруйте, пані і панове, але тут не їдять. Те, що ви всілися отак, на цій клумбочці, щоб «заморити черв’ячка», взагалі-то називається свинством...».

Звісно, подібних трапез на свіжому повітрі поблизу свого тимчасового помешкання українці більше собі не дозволяли. Проте в Італії, як і у нас, люди – також різні. В метро Віктор Іванович відчув неабиякий дискомфорт: «У кишені моїх брюк раптом опинилася чиясь рука. А я саме обміняв долари на ліри... Взагалі, кишенькові злодії працюють настільки професійно, що спіймати за руку їх складно. Але, оскільки я перебував у іншій країні, внаслідок постійного внутрішнього напруження, організм виявився чутливішим. Я хапаю його за руку у своїй кишені, підводжу очі і бачу таке собі невинне, янгольське обличчя молодого добродія, який так мовчки, по-дитячому, дивиться на мене: «А в чому, власне, справа?». І тут я від надлишку емоцій починаю голосно по-нашому матюкатися на все метро. Лідія, яка стоїть трохи осторонь, не може збагнути, що сталося. Аж ось молодик спритно висмикує руку. Саме потяг до чергової станції під’їжджав. Дивлюсь, а він із кимсь переморгується. Ага, он і спільник! Розумієте, як вони «працюють»? Один нишпорить по кишенях і кидає іншому поцуплений гаманець. Той хапає, вистрибує і справа, як то кажуть, у капелюсі! Тільки цього разу їм трішки не поталанило – гаманець залишився у мене».

Але яким же був подив українських психологів, коли наступного дня на цій же станції метро вони здибалися з... учорашніми злодіями. З’ясувалося, це – місце їхньої, так би мовити, «роботи». Віктор Мозговий привітався з одним із них, як із давнім другом. Той ошелешено витріщився на нового «приятеля» і щодуху кинувся навтьоки...

Проте, повертаючись із конгресу, наші вчені знову потрапили в пікантну ситуацію на все тій же станції метро: «Ліда каже: «Вікторе, мені здається, що мужичок, який сидить зліва, дуже схожий на того бандита, котрий порпався у твоїй кишені». Я придивляюсь: «Ти знаєш, Лідо, точно». А чоловік сидить біля неї, я ж стою поруч. Цей добродій мовчки поглядає на мене. А нам що – він же італієць, не розуміє по-нашому! Починаємо його обговорювати: «Він? – «Та наче він: обличчя, очі – ну викапаний бандюган! Єдине, цей – в шортах, а той був у штанях... Однак страшенно схожий, мов дві краплі води!» – «Ну, злодюга... Та що ми вдіємо? Нічого...». І яким же було наше здивування, коли він підводиться на зупинці і відповідає по-нашому такою гарною літературною мовою: «Перепрошую, шановні, та я все чув. Тільки мені ніколи навіть на думку не спадало, що, виявляється, я – італійський злодій!».

Взагалі ж, у метро Віктор та Лідія не раз зустрічали співвітчизників. Почувши рідну мову, вони, зазвичай, поводилися привітно. Одна жінка із Західної України одразу ж назвала номер свого мобільного телефону: «Якщо матимете потребу, не соромтеся, дзвоніть – буду рада допомогти землякам!».

Якось приятель запросив Віктора відвідати місцевий пляж. Тільки-но прийшли, друг спокійно роздягнувся, поклав на березі дорогий одяг, золотий годинник та гаманець, набитий грошима, і спокійнісінько зайшов у воду. Українець теж зняв одяг, проте раз-по-раз нервово озирався на свої речі. «Все гаразд, не хвилюйся, – посміхнувся приятель. – Бачиш, там, на стільці, сидить хлопчина в шортиках? Я йому мигцем показав поглядом на наші речі, він зрозумів...». Увесь час, доки друзі купалися, юнак не підводився зі стільця. І тільки коли вони вилізли з води, їхній «охоронець» відійшов далі. Залишаючи пляж, товариш акуратно поклав на стілець тисячу лір, накривши їх камінцем. На ці гроші у Римі можна було придбати, скажімо, філіжанку кави...

111avm2

«Загалом італійці дуже мало вживають алкоголю, – розповідає Віктор Мозговий. – Я був вражений, коли ми в кав’ярні взяли пляшку вина на чотирьох. Дивлюсь, вино закінчується. Ну, думаю, мені, як джентльмену, треба продемонструвати відповідний жест. Замовляю другу пляшку. У нас, в Україні, це сприйняли б, як належне. Але моя знайома полька, яка дев’ятий рік жила в Італії, щиро здивувалась: «Ти що, алкоголік?». Я був шокований! Хотів, як краще, а мене сприйняли за п’яничку... Для них головне – не саме застілля, а справді цікаве спілкування».

 

На святі вина – жодного п’яного!

 

Найяскравіше враження з італійських мандрів – зустріч із Папою Римським Іоанном Павлом II у Ватикані. Це була меса понтифіка у величезній залі, розміром із цілий стадіон, яка вміщує 12 тисяч людей. Оскільки наш земляк приїхав туди з польською делегацією, то сидів у партері – недалеко від Папи, поляка за національністю. Перед виступом понтифіка один із кардиналів представив кожну делегацію. Віруючі реагували дуже емоційно – підводилися і співали псалми.

«І ось вийшов Іоанн Павло II – згорблений дідусь, вже доволі хворий, – пригадує Віктор Іванович. – Він говорив із людьми різних національностей вісьмома мовами. І знаєте, така енергія линула від нього, таке було могутнє відчуття чогось глибоко пережитого, мудрого! Цьому дивовижному чоловікові справді було що сказати людям. Просто неймовірне, шалене емоційне відчуття охопило всіх присутніх у залі! У привілейованих перших рядах сиділи військові та члени італійського уряду. Коли проповідь закінчилася, кожен із них підійшов, щоб отримати благословення понтифіка. Відомі політики та генерали цілували руку Папи».

До України Віктор Мозговий повертався через Швейцарію. У Цюріху в літак сіла сім’я: чоловік із дружиною та двоє їхніх дітей. Розговорилися і з’ясувалось, що це – наші люди, українці, які виїхали, коли розвалився Радянський Союз. Батько нового знайомого був чи то директором, чи то заступником директора Інституту кібернетики Національної академії наук України, а він там очолював науково-дослідну лабораторію. Поїхав до Цюріха з доповіддю, йому запропонували залишитися. На Батьківщині за ці дослідження платили копійки. Тоді, в 1992-93-му роках, наші вчені були буквально на межі голодної смерті. Тому він виїхав – підписав контракт. Діти росли на чужині і фактично не пам’ятають України...

«І, Ви знаєте, мене так схвилювала ця розповідь, що мимоволі закрапали сльози, – говорить Віктор Мозговий. – Підлітаємо до Києва – рідна земля! А я думаю: «Господи, Боже мій, як же ми себе не любимо і не поважаємо, не здатні належно цінувати людей, котрі, по суті, є символом нашої нації, сіллю землі! Ми не можемо сказати хаму, що він – хам. Ми дожили до того, що на важливих посадах у нашій державі нерідко опиняються люди, м’яко кажучи, позбавлені інтелекту, але саме вони керують, так би мовити, оцінюють роботу професіоналів!». І так боляче стало, гірко, що з нами настільки свавільно поводяться, а ми все це терпимо! Але, побувавши тиждень на Заході, я чітко усвідомив, що залишаюсь людиною своєї землі. Справді, там, можливо, й гарно, та мешкати і працювати я маю тут. Взагалі ж, ми повинні жити не гірше, ніж вони! Ось така переоцінка цінностей відбулася у мене після подорожі до Італії. Я став більше поважати себе і свою державу».

Хоч, звісно, українцям потрібно вчитися тому хорошому, що є у наших сусідів. Під час конференції психологів у Будапешті за містом проводилося свято вина. Звісно, українські вчені, назасідавшись удень, не могли відмовити собі в задоволенні продегустувати кращі угорські напої. Отож придбали квитки. На вході кожному вручили келих. Безкоштовно можна було випити сто грамів вина, а далі вже куштувати його стільки заманеться, проте за власні гроші. Натхненно співали та грали фольклорні колективи з усієї Угорщини. Люди веселилися від душі.

Та Віктор Іванович був просто приголомшений побаченим: «П’ять тисяч мешканців, величезний натовп, і ні одного п’яного! Нікого не ведуть під руки, ніхто не плентається, не лається, не бешкетує, не валяється в свинському вигляді... Поруч зі мною сім’я – звичайна, робітнича: чоловік із дружиною та двоє дітей. Лежать у траві, задравши ноги, слухають музику, бесідують. Одне слово, відпочивають! А там же ще, крім келихів, продавались і пластикові стаканчики для соку. І можете повірити – на усій цій величезній площі, в багатотисячній юрмі, я не побачив жодного кинутого на землю стаканчика! Там була дійсно ідеальна чистота – взагалі жодного сміття, ні одного недбало пожбуреного папірця чи недопалка! Я запитую: «Що це за такі суперкультурні люди, звідки вони?». Мені пояснюють: «В основному робітники – почули про свято та й прийшли після праці на заводі». І тут я уявив нашу Красну площу після будь-якого свята, де вранці самоскиди вивозять гори сміття. Де все, що завгодно: від битих пляшок – до загублених черевиків. На святковому полі під Будапештом люди справді культурно відпочивали. А я був шокований...».

 

(Далі буде)

 

Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)