|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 6:46 | 08.13.2022

І артилерист, і логіст

І артилерист, і логіст

Старший солдат Дмитро на позивний «Чорний» ще 2014 році пішов на Донбас боронити свою країну у складі артилерійської батареї. А під час оборони Чернігова герой опинився у так званих військах забезпечення. Під постійними обстрілами, ризикуючи власним життям, він доставляв усе необхідне нашим бійцям на позиції.

 «Чорний» сам родом з Чернігова. Тут народився і виріс. Він зовсім не мріяв про армію, більше того, Дмитро навіть не замислювався про те, що може стати професійним військовим. Натомість з дитинства мріяв бути пожежником, але життя розпорядилося по-іншому. Проте про свій вибір не шкодує – навпаки, каже, що зараз він на своєму місці.

 

Мрія дитинства трохи змінилася

 

«Я після школи вступав до Львівського університету, хотів стати рятувальником, але тоді мені зовсім трохи не вистачило балів, – згадує «Чорний». – Повернувся в Чернігів і вступив до нашого інституту економіки і управління на спеціальність «фінанси і кредит»».

Оскільки вже було пізно вступати на бюджет, хлопець навчався на контракті. Вже на третьому курсі вирішив перевестися на заочну форму і піти на контрактну службу до війська, щоб мати змогу самостійно оплачувати навчання. То був 2011 рік, так звані часи скорочення. На той час армію недофінансовували, а військові частини скорочували одна за одною. Це буквально з перших місяців служби відчув на собі і «Чорний», адже за один лише рік йому довелося змінити декілька військових частин.

«Першу частину розформували, мене перевели в іншу, – згадує боєць. – Я намагався вступити до лав так званих елітних збройних сил (розвідки). Тоді відбір пройшов, але саме переведення тривало близько півроку, і цей час потрібно було служити в частині під Києвом. Та так сталося, що зовсім скоро нашу частину під Києвом також розформували, і я знайшов собі місце в Чернігові. Начебто й непогано, вдома, але ввесь цей час я продовжував чекати переведення до розвідки. Дуже вже хотілося мені туди потрапити, але життя має на нас свої плани. І так сталося, що поки готувалися документи на переведення в Чернігів, прийшли документи у розвідку. Та на цей час я в Чернігові зустрів свою майбутню дружину і вирішив лишитися в Чернігові, ближче до неї».

Тобто між розвідкою і дівчиною Анею, яка згодом стала його дружиною, хлопець обрав дівчину. І з того часу він завжди обиратиме сім’ю.

 

Славетна перша танкова і «Бог війни»

 

У самому Чернігові Дмитру не довго довелося служити, бо ця частина також потрапила під розформування. Так військовий потрапив до славетної 1-ї танкової бригади.

«Там я обрав напрямок артилерії і жодного разу про це не пошкодував, – говорить «Чорний». – Я, до речі, потрапив в показовий артилерійський підрозділ. І на той момент ми була найкращою артилерійською батареєю в Україні. Тому потрібно було постійно працювати, вдосконалювати свої навички. Саме в танковій бригаді я навчився користуватися майже всією зброєю».

Артилерійські війська є наразі одним з найпотужніших засобів ураження противника. Дійсно, сучасний бій складно уявити без їхньої вогневої підтримки.

«Я думав, три роки – і все, звільнюсь. Та армія мене затягнула, а особливо після того, як потрапив до лав артилерії, – продовжує Дмитро. – У нас говорять, що артилерія – це «бог війни». І це дійсно так. Дивіться, основні бої – це артилерія. Вона дістає здалеку і накриває великий сектор. Ти допомагаєш свої товаришам».

Всю міць і потугу артилерійських військ Дмитро досить скоро зміг усвідомити саме під час бойових дій в зоні АТО.

«Нас у березні 2014-го зібрали по тривозі, і ми з речами поїхали у бік Глухова. І вже там дізналися, що на Сході почалася війна, – розповідає «Чорний». – І буквально через тиждень ми відправились в зону так званої АТО. Щастя, Весела Гора, Дмитрівка… Майже всі завдання виконували на передовій. Ми – артилерійські війська, і, по суті, не маємо контактного бою з ворогом, але там було все. Пам’ятаю свій перший контактний бій. За день до цього було бойове залагодження, нас навчили охороняти колону. Була страшенна спека, але ми увесь день відпрацьовували. І коли їхали на іншу позицію, почався перший бій. Стріляли вже бойові кулі, а не холості патрони. І саме те навчання мені дуже допомогло. Цей перший стрілковий бій запам’ятався на все життя. Тоді я отримав посттравматичний синдром».

В зоні АТО «Чорний» побув трохи більше, ніж півроку. Після повернення на ротацію вирішив перевестися до ОК «Північ». Та відчуття того, що війна для нього ще не закінчилася, у чоловіка було постійно.

«Я тоді знав, що це був перший крок до повномасштабного вторгнення. І ця війна на Сході просто так не закінчиться, – говорить «Чорний». – І як військовий я розумів, що якщо вони почали потроху віджимати спершу Крим, потім Донець, Луганськ, то з часом путін захоче більшого. Апетити ж зростають. Загалом так і сталося: 24 лютого вони так знахабніли, що наважилися на відкриту, повномасштабну війну з застосуванням усього озброєння, яке в них є. Та, чесно кажучи, я не очікував такого масштабу. Коли зайшла авіація, було страшно. Страшно за сім’ю, товаришів, знайомих. Багато моїх знайомих загинули в Чернігові від бомбардування літками. Так, на стадіоні ім. Гагаріна в ніч, коли рашисти скинули туди бомбу, загинув мій товариш дитинства Сашко. І для мене це стало шоком. Він пішов у ТРО добровольцем, при цьому не служив в армії жодного дня. Коли я дізнався, що він загинув, то не міг у це повірити. А в школі № 18, теж під час бомбового удару, загинула моя колега по фотографії (фотографія – хобі Дмитра, – Авт.). Чудова дівчина, професійний фотограф. І ці втрати дуже на мене вплинули. Плюс до всього, дуже переживав за Дружину з сином, які ввесь час були в Чернігові».

 

З артилеристів в тиловики

 

«У нашій частині троє людей з бойовим досвідом (його частина складається з восьми чоловік). І ми пішли по всіх позиціях у Чернігові, придивилися. Можливо, комусь потрібна допомога з облаштування позицій для оборони, – говорить «Чорний». – Адже ми це все проходили і знали деякі нюанси. Після чого ми з хлопцями зайняли позиції в центрі міста. Десь через тиждень я зустрів полковника на позивний «Воїн», який забрав мене і ще двох товаришів до себе. Так ми почали займатися логістичним напрямком. Діставали зброю, припаси, їжу, воду і передавали хлопцям на передову. На той момент це було досить важко. І я тоді для себе зрозумів, що працювати у військах забезпечення не так вже й легко. Звичайно, не можна порівнювати артилерію і забезпечення. Це зовсім різні напрямки, але кожен з них по-своєму важкий і необхідний. Я зрозумів, що в армійських структурах важко всюди, але кожний має займатися своїм напрямком. Адже до цього ми думали: що там робить той тиловик, – а це виявилася дуже складна служба. Особливо у військовий час. Діставати потрібно було все, починаючи від шкарпеток із зубною пастою, закінчуючи бронежилетами і зброєю. І якщо знайти ще можливо було, то доставити то все в місто було вкрай важко. Допомагала військова логістика, волонтери, всі знайомі, які в кого були. Налагоджували взаємодію з представниками всіх військових частин. І всі одне одному допомагали. Роботи було дуже багато. Ми щодня кудись їхали, щось завантажували, розвантажували. Їздили в будь-яку точку. Якщо хлопці на передку щось просили, то ми шукали і везли. Пам’ятаю, найважче діставатися було на позицію в районі ЗАЗу. Якось ми туди везли теплі речі. Поїхали, машина з будкою була, і тут почався мінометний обстріл. То довелося об’їхати пів міста і заїхати з іншого боку. Вже через 20 хвилин доставили хлопцям все необхідне. Ось приклад того, яка перевага в знанні місцевості».

Під час оборони Чернігова наші військові на позиціях найбільше потребували теплих речей, цигарок і шоколаду.

«На той момент найнеобхіднішими були теплі речі: діставати черевики, шкарпетки, рукавички, різні речі, – говорить «Чорний». – Тоді хлопцям ніде було сушитися. А погода була – то дощ, то сніг, то мороз. Тому потрібні були ці речі. Солодощі, до речі, теж дуже затребувані були. Військові їх теж люблять, до того ж шоколад підіймає настрій. І цигарки. Оце дійсно було на вагу золота. Вони потрібні були всім. Та на той час знайти їх у Чернігові було дуже тяжко. Тоді через волонтерів пробили цигарки, і це було щастя. До речі, дуже відчувалася підтримка з усієї України. Чимало людей нам допомагали, волонтерів з різних куточків країни. У мене багато товаришів, котрі дзвонили постійно, питали, чим вони можуть допомогти. Пропонували евакуювати сім’ю. Ця підтримка надавала ще більше сил».

 

І амуніцію діставали, і навчання проводили

 

Окрім основної роботи в ЗСУ, у «Чорного» є чимало захоплень: стрільба, зброя, футбол, фотографія. До речі, під час оборони Чернігова він зустрівся з товаришем по футболу, який, як виявилося згодом, був у складі відважної групи «Кліщі» на позивний «Бармен». Саме після цієї зустрічі «Чорний» почав активно співпрацювати з «Кліщами». Вони разом організовували чимало тренувань для військових, щоб ті згадали або вдосконалили свою навички у володінні тією чи іншою зброєю.

«Я добре вмію поводитися зі зброєю. За час перебування в АТО навчився різним нюансам її застосування. А тут багато прийшло мобілізованих людей, котрі спеціалізувалися на різних напрямках. Ми зібралися в одному залі і показували, хто що вміє, – згадує Дмитро. – Тоді ми провели класні заняття для військовослужбовців. Я, наприклад, вказав на нюанси користування тією чи іншою зброєю. Хлопці з «Кліщів» розказали про розміновування, розтяжки – тут вони профі. Зброя, хоч і з великою напругою, але постачалася в місто, і вона була різна. Тож ми хотіли, щоб військові знали, як поводитися з нею. І тоді не було такого, що хтось не хоче. Всі одне одного слухали і набиралися досвіду. Ми були як одна велика сім’я».

 

Родина на першому місці

 

Загалом «Чорний» – зовсім не типовий військовий. Він любить армію, любить зброю, але більш за все любить свою родину. В армії чоловік вже понад 10 років, і ще й досі ходить в солдатах, хоча вже давно міг би бути в офіцерському званні. Проте свідомо не навчається далі – йому так комфортніше.

«Мене дуже часто питають, чого не розвиваю свою кар’єру військового, – говорить «Чорний». – Та мене все влаштовує. Я міг би ще в першій танковій стати офіцером, але я відмовився. Вважаю, що я на своєму місці. Знаю добре техніку, знаю зброю. Якби я хотів, то міг давно стати офіцером, але я не хочу. Чим вище звання, тим більше зайнятості і менше вільного часу. А я не хочу довго затримуватися на роботі, краще цей час проведу з сім’єю. Адже немає в житті нічого важливішого за сім’ю, за близьких і рідних людей. А ця війна ще більше змінила життєві цінності і пріоритети. Вона показала нам, що маємо цінувати кожну хвилину проведену разом, бо ж ніхто не знає, що буде завтра і чи будемо ми в цьому завтра. Саме це я й намагаюсь робити».

 

Бойовий стрес у кожного свій

 

Війна є війна, і вона ніколи не пройде безслідно для будь-кого, а особливо для військових, які щоденно, щогодинно стикаються з обстрілами. В кожного з них свої ресурси, і кожен переживає бойовий стрес індивідуально. Події, свідком яких був той чи інший військовий, мають такий травматичний наслідок, що інколи людина не розуміє, що з нею відбувається. І тут головне, щоб боєць вчасно звернувся до правильного психолога. Після того, як Дмитро повернувся з Донбасу, він також відчув наслідки цього стресу.

«У мене був посттравматичний синдром, – ділиться військовий. – Спочатку це ніяк не проявлялося, але потім воно вилізло. Довелося працювати з психологом. Тут головне – знайти свого психолога, і обов’язково він має бути військовим і мати досвід. Саме на таких заняттях я навчився контролювати свої емоції, розкладати їх і чітко розуміти, яка емоція мені потрібна, а яка ні. І воно начебто минуло, але з першими вибухами, я відчув, що мій «звір» знову прокинувся. Війна вона ж затягує, адреналін, емоції – ти не думаєш про страх. І це теж неправильно. По суті, кожен військовий має проходити реабілітацію після бойових дій. І не лише психологічну, а й фізичну. Це вкрай важливо для подальшого нормального життя людини».

 

Навалу українці витримають

 

«Звичайно, ми переможемо, – без тіні сумніву стверджує «Чорний». – Адже в них немає того, що є в нас, – українського духу. Наша країна, наші люди заявили про себе на весь світ. Ми дали відсіч такому ворогу. Всі рахували години, за скільки впаде Україна, та вони застрягли перед Черніговом. Вони не змогли взяти наше місто. Майже всі, хто був поряд зі мною, – чернігівці. І якщо б дійшло до вуличних боїв, русня б не витягнула. Ми на своїй землі, і в цьому наша велика перевага. Бої в місті найтяжчі, і я на 90% впевнений, що вони програли б. Нам і так допомагало орієнтування на місцевості. Адже якщо ти добре знаєш місцевість, ти вже наполовину володієш ситуацією. До того ж наша країна воює вже вісім років. І дуже багато військових, які побували на Сході, вдосконалювали свої навички усі ці вісім років. По суті, наші військові – універсальні солдати, які можуть опанувати будь-яку зброю за декілька днів. Навчити людину не дуже тяжко, якщо в неї є бажання».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото героя публікації

Схожі матеріали (за тегом)