Прилучанин з того покоління військових, які свідомо пішли захищати свою країну, коли Схід уже палав від російської навали. Побувавши неодноразово в гарячих точках Донецької і Луганської області, герой навіть уявити собі не міг, що пекло війни прийде і на його рідну чернігівську землю.

«Відчувалося, що буде війна. Так просто воно не могло закінчитися. Та, якщо чесно, не очікував, що вона буде саме тут, на Чернігівщині, – говорить військовий. – Десь за три-чотири місяці до початку повномасштабної війни ми тільки приїхали з зони проведення ООС. Всі перебували на постійному місці дислокації, де, власне, й відчули перші ракетні удари русні. Пам’ятаю, рано вранці 24 лютого прокинулися по сигналу тривоги. Ми вишикувалися, і комбат сказав: якщо хто не хоче їхати на війну, може вийти зі строю. Та жодна людина з батальйону не вийшла (батальйон до 500 чол., – Авт.). Всі були налаштовані захищати свою землю від навали ворога.

І тут оголошують знову сигнал тривоги, та ми приймаємо рішення не спускатися в укриття, а їхати, бо наша машина стояла укомплектована. Тільки ми заскочили в машину, від’їхали метрів 100 від парку – і через дві хвилини прилетіла ракета. І ось це вже було чітке розуміння, що почалася війна. Проте цивільне населення ще точно не розуміло, що це і чого очікувати».

«Епіцентр» горів декілька днів

Підрозділ, у якому був «Іванович», тримав позицію навпроти будівельного магазину «Епіцентр», якраз біля багатоповерхівок.

«Пару днів наш підрозділ був під Новоселівкою, потім трохи в Бобровиці, а коли третьому танковому батальйону трохи важкувато стало, то нас перекинули на «Епіцентр», – розповідає «Іванович». – Ми стояли напроти Епіцентру, а рашисти – в селі Шевченкове, яке географічно знаходиться трохи вище нашої позиції. І тому вони дуже добре нас бачили і стріляли по нам постійно без перестану. Коли вишки знеструмлені були дуже важко було знайти зв'язок. А зателефонувати рідним треба було хоча б один раз на день чи смс відправити, бо ж переживаю, як вони там. Та й вони за мене. Тоді доводилося залазити на дах 10-поверхового будинку, там було одне місце, де ловив зв'язок. Та звідти російський танк нас бачив, як на долоні. І треба було витягнути руку з телефоном, сказати, що все добре і швиденько тікати, бо могли добряче влупити.

Коли ворог влучив в «Епіцентр», усе почало враз горіти, дим страшенний стояв, бо ж там багато різних будівельних матеріалів. Та ніхто його не гасив, бо міномети клали міни безперестанку. Так і димів, поки все дотла не вигоріло».

В умовах постійного недофінансування дуже багато військового озброєння у нашої армії ще радянського зразка. Звичайно, потроху з’являється на фронтах України нова зброя, але її поки що недостатньо. Та як би там не було, навіть з тим озброєнням, яке ми маємо, нашим військовим вдалося зупинити навалу російської орди на Чернігівщині, дати гідну відсіч ворогу.

«У нас були ПТУРи (протитанкові гранатомети), і ми не могли стояти десь в кущах, бо ж треба було, щоб дріт не порвався. Тож так і стояли під обстрілами, а що робити? – говорить «Іванович». – Я вважаю, що під час оборони Чернігова наша армія зробила все, що могла, і навіть більше».

Відсутність інформації гнітила

Прийоми інформаційної війни ворог застосовує дуже вміло з перших днів своєї військової агресії на території України. Тому військовим дуже важливо мати надійну, достовірну, перевірену інформацію про все, що відбувається під час військових дій. Адже це неабияк впливає на їх моральний дух.

«Перші дні, поки ми були в районі Новоселівки, у нас повністю був відсутній зв’язок. Тобто ми не мали можливості подивитися чи почитати достовірні новини про те, що відбувається в інших областях. Ми не знали, що вдалося зробити ворогу за ті дні, бо ж бачили лише, як він нас накриває вогнем, – згадує «Іванович». – Дзвонить мені товариш, і каже: розповідають, що Суми взяли, Київ взяли, Охтирку взяли… І ти не розумієш, як таке може бути. Дзвониш у штаб, а там трубки не беруть. Перші дні у нас ще рацій не було, лише мобільні телефони. І тоді обстановка була трохи гнітюча. Адже ми знали, що вже й самі знаходимося в напівоточенні, а тут таке говорять. А тоді ми змінили дислокацію, приїхали на Бобровицю. Господар тамтешнього магазину автозапчастин пустив нас до себе переночувати. Там матраци в нього були, привіз їсти нам, сам лишився. І там був телевізор. Увімкнули його, дивимось – а Київ наш, Суми наші, Охтирка наша, на душі відразу стало легше. І потім з кожним днем зростати почала впевненість у тому, що вони нам нічого не зроблять, що вони тікатимуть, як собаки!»

На війні вже сім років

Як тільки в країні почалася «русская вєсна» в 2014 році, будівельник за професією Іван Миколайович не зміг сидіти вдома. Вирішив, що треба йти і захищати свою країну. Та відразу у військкоматі до війська не взяли, а лише записали в список бажаючих. Подзвонили лишень через рік. А після восьми місяців на Донбасі «Іванович» вирішив підписати контракт.

«У березні 2015 року потрапив до армії по мобілізації. Потім проходив навчання ракетно-артилерійського озброєння, а звідти потрапив у протитанковий батальйон. Потім – Широкий Лан, Попасна, Золоте, 25 блокпост по Бахмутській трасі, все це було наше, все це ми захищали, – розповідає «Іванович». – Масштабні бої були і на Донбасі, і в Дебальцевому, в Бахмуті, Мар’їнці, але там було легше, бо не було авіації. Та й тамтешні люди самі собі принесли той «русскій мір». Адже вони там не дуже були проти, коли прийшла росія. А коли дивишся на Чернігів, який накривають з усієї можливої зброї. Стріляють по лікарнях, садочках, житлових масивах, приватних будинках. Скільки ні в чому не винних людей загинуло, скільки втратили власне житло? Це велике горе, яке принесли нам російські «асвабадітєлі», яких на чернігівській землі ніхто не чекав і не хотів. Вони хотіли взяти кількістю, розраховували на швидку перемогу. Хотіли пройтись парадом – але ж ні, не на ту землю прийшли. Вони б’ють по мирних кварталах, просто б’ють, щоб більше нанести розрухи, вбити людей, нагнати паніку. Там немає жодної стратегії. Ну знесли вони Бобровицю, Новоселівку. І що? І в Чернігів вони ж все одно не зайшли. Нас неможливо зламати, тому що ми разом, ми боремося за правду і ми на своїй землі.

Олег Загородній (крайній праворуч) загинув при обороні Чернігова

Ми зараз повинні дати їм так відсіч, щоб на генетичному рівні росіяни боялися, тільки почувши слово “Україна”. Іншого виходу в нас немає. Їх треба розбити вщент, бо через 5-10 років вони знову можуть спробувати напасти. Нині ми боремося за те, щоб наші діти та онуки щасливо жили на землі своїх пращурів».

Попри все, «Іванович» зовсім не вважає себе героєм та стверджує, що він, як і всі хлопці, що були поряд, просто робили те, що мали – захищали свою країну від ворога.

«Коли говорять про героїзм, то в мене в голові спливає історія про хлопця, який підірвав міст разом з собою – здається, на Херсонщині, – бо в нього не було часу відійти далі, але він чітко розумів, що не можна пропустити рашистів через той міст, – говорить «Іванович». – Молодий хлопчина ціною власного життя зробив таки необхідний вчинок. На цій війні всі герої!»

Разом за батьком і син пішов воювати

Українці не перелякалися навали руських окупантів, а навпаки, стали ще більш згуртованими. Вони ненавидять «асвабадітєлей» і прагнуть лише одного – якомога швидше знищити цих нелюдів. Сотні українців цілими родинами стали на захист країни. Так, і син Івана Миколайовича, тільки-но йому виповнилося 18, відразу пішов до лав ЗСУ. Наразі батько з сином захищають рідку країну, проте на різних напрямках, та зв'язок тримають щоденно.

«Я пішов в АТО по мобілізації в березні, а він у вересні підписав контракт, – розповідає «Іванович». – Він зараз у Сумській бригаді Національної гвардії служить. Був в Широкиному, Комінтерновому, теж у протитанковій бригаді. Перед повномасштабним вторгненням 24 лютого їх якраз на Донбас відправили. Там під Рубіжним син отримав поранення. Тоді їх на блокпосту їх було шестеро, а лишився живий лише він один. І це якесь диво. Щоправда, син дуже сильно переживав втрату товаришів».

Хоча сам «Іванович» був під пекельними обстрілами, за себе не хвилювався. Натомість переживав за дружину, за сина та невістку. Інколи вдавалося поспілкуватися і з донькою, яка живе в іншій країні. Каже, коли виженуть москалів з України, то відразу поїде до неї в гості, щоб побачити внука.

«Коли все почалося, то я дуже переживав за всіх свої близьких. За сина, за дружину, яка ввесь час була в Прилуках, за невістку, яка була на той час у Сумах. Я розумів, якщо рашисти зайдуть в Прилуки, то знайдуться ті, хто вкаже на сім’ї АТОвців. Я тоді сказав дружині сховати всі грамоти, нагороди – все, щоб ніде й згадки не було, що ми з сином пов’язані з армією. Та, на щастя, в Прилуках все було спокійно, навіть магазини працювали. І невістку з Сум туди перевезли».

На питання, чи важко було його дружині, «Іванович» відповідає: «Важко – то, мабуть, не те слово. Вона дуже переживає. Нещодавно в неї лікар спитав, чи часто в неї буває стрес, на що вона сказала, що стрес – то її коханець. Бо й чоловік, і син воюють».

Ліниві алкаші

Про росіян «Іванович» знає чимало і не з чуток. Не один рік чоловік пропрацював там на різних роботах, тож добре вивчив ворога.

«Свого часу довелося довго працювати в Москві. Спершу возили на продаж туди різні продукти: городину, м'ясо, сало. Потім працював на будівництві, – розповідає «Іванович». – І, як то кажуть, москаля знаю добре. Там дуже ліниві люди. У селах самі алкаші живуть, яким, окрім випити і покурити, нічого не потрібно. Адже для тих, у кого прописка московська і Московської області, роботи з гарною зарплатою вистачало, але ж вони не хочуть працювати. Вони п’ють безпросвітно. І пити там у селах починають з дитинства. Я бачив, як люди 50, 70 і навіть 10 років збираються і п’ють гуртом. І вони навіть не думають працювати. Їх все влаштовує. У великому місті ще куди не йшло, а в селах починаючи з 10 років – це пропащі люди. Вони вівці, раби, які постійно стоять на колінах і за пляшку горілки готові на все. І ми зараз ще дивуємося, чому там люди мовчать і підтримують війну, яку розв’язав карлик-диктатор. У них немає чим думати просто, там кончені люди».

Без гумору ніяк

Увесь час нашої розмови «Іванович» посміхається і постійно шуткує. Такий він, з гумором, бо ж каже – без нього на війні геть недобре.

«Гумор в армії має бути на рівні з боєприпасами, – говорить «Іванович». – По-іншому не можна. Він рятує у найскладніших ситуаціях, не дає впасти у відчай і здорово підіймає бойовий дух. А ще, що б не сталося, потрібно зберігати спокій. Згадується, як о сьомій ранку ми з хлопцями йшли на вогневу позицію і був страшенний обстріл метрів за 70 від нас. Йдемо, розуміємо, що на вогневій нам сидіти не менше п’яти годин, то вирішили поїсти. Міни літають, кулі свистять над головою, а ми спокійно розпалили вогонь, підігріли їжу, насмажили яєць, заварили собі кави. Куди спішити – треба ж поїсти! Просто з часом розумієш, що коли твій час настане, то де б ти не був, станеться те, що має статися. Тож на війні потрібно поводитися впевнено і посміхатися».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора та Івана Денюха