Ніч з 11 на 12 березня стала для пані Ірини другим днем народження. Тоді на мікрорайон рашисти скинули чотири авіабомби. Одна з них потрапила прямісінько в будинок Ірини Дубенець. Жінка дивом вижила.

Історія пані Ірини не може лишити байдужим нікого. Жінка має велику родину: чоловіка і троє діток. Рік тому вони придбали в Чернігові будинок і планували своє життя. Та все змінилося 24 лютого, коли російські загарбники пішли війною на Україну. Родині довелося розлучитися, а Ірині пережити чи не найстрашніший день свого життя.

Дітей вивезли, сама лишилась

Дітей перевезли на Черкащину, до батьків чоловіка, буквально в перші години – як тільки дізналися про те, що росіяни підходять до Чернігова.

«Напередодні ми продумували план, що будемо робити, якщо почнеться війна. Я дітям позабивала в їхні телефонні книжки номери всіх рідних. Ми постійно обговорювали алгоритм їхніх дій, якщо війна застане їх у школі. Я навіть сказала їм зібрати тривожні валізки але не всі послухали, – говорить Ірина. – Ми так вирішили, що в нас більше немає куди їхати – лише до чоловікових батьків на Черкащину. Там село, і ми вважали, що там буде безпечно. Так і зробили. 24 лютого, коли в Чернігові уже було чутно стрілянину, чоловік забрав дітей і повіз до батьків. Я лишилася, бо чоловік – військовозобов’язаний, і він планував після повернення піти у військкомат. Тому вирішила його тут чекати. Та вийшло так, що він пішов на фронт прямо звідти».

Бомба впала поруч

Так Ірина лишилася сама в будинку без світла, газу і води. Жінку не лякали обстріли і постійні авіанальоти. Вона вірила, що все буде добре.

«Люди ховалися по підвалах. Я не ховалася в погріб, хоча чоловік постійно на цьому наполягав. Мені не було страшно, бо знала, що діти в безпеці. Переживала більше за чоловіка, ніж за себе, – розповідає Ірина. – Я родом із Семенівського району, і коли летіли літаки через них, мені брат дзвонив і казав: «Іра, до вас полетіли літаки». У нашому будинку був проміжний коридор без вікон. Там якраз дотримане правило двох стін. І я виходила туди і просто молилася».

Кожен раз при повітряних тривогах Ірина виходила у свій коридорчик. Та не того разу… Тієї ночі вона не пішла в коридор, а, закутавшись у ковдру, лежала в ліжку в дальній кімнаті. Це й врятувало її життя.

«Якби я була в той момент у коридорі, то навряд чи лишилася б живою, – згадує жінка. –

Пам’ятаю, як прокинулась від того, що все довкола почало трястися, стали вилітати вікна і цегла посипалась мені на голову. Я закрила очі і думала, що це все, кінець».

Та через якісь секунди Ірина зрозуміла, що жива. Згадала, що обіцяла дітям перед їхнім від’їздом, що з нею все буде добре. І почала вибиратися з під завалів.

«Коли зрозуміла, що жива, я вилізла з-під ковдри, намацала в темноті телефон (його жінка завжди тримала поруч, – Авт.) і почала вибиратися з-під завалів, – згадує ту ніч Ірина. – І як тільки я вибралась на вулицю, побачила, що почали сходитися сусіди. Бо ж, як виявилося, російський літак скинув на нас декілька авіабомб. Я не знаю, які бомби вони скидали, але коли я вийшла, у сусідів вже горів дах. Горіло у нас, горіло на вулиці Орлівській... Вітер розганяв вогонь, який перекидався з будинку на будинок. Ми намагалися викликати пожежників, але додзвонитися не могли, бо зв’язку не було. Води теж не було, щоб самим гасити. Так згоріло п’ять будинків».

Вулиця Костромська

Ще деякий час люди стояли на вулиці і оговтувалися від пережитого. Стояли і дивилися, як горить частина їхнього життя. Все те, заради чого працювали, все те, що наживали довгі роки – усе за декілька хвилин знищив російський літак. Чудом тієї ночі не постраждали люди. Та вони втратили все, що наживали ціле життя.

Все, що лишилося від будинку Ірини

«Я ще деякий час постояла на вулиці, мобільного зв’язку не було, – згадує жінка. – Сусідка Надія Павлівна дала мені кеди, сусід Володимир Миколайович – куртку, бо ж я була боса і в якійсь легкій одежі. Потім вирішила піти до кумів, вони живуть неподалік. Так я тиждень у них прожила, а потім вирішила виїхати з Чернігова до дітей».

Про те, що їхнього будинку вже немає, Ірина сказала чоловіку лише через тиждень. Так само – родичам і дітям.

«Тоді ж дуже поганий зв'язок був, – згадує Ірина. – У нас був родинний чат у вайбері. Я його спеціально створила, додала всіх родичів, назвала «рідні». І кожного дня комусь намагалася відправити смс, що я жива і в мене все гаразд. Потім у тій групі вже писали, і всі знали, що в мене все гаразд. Я десь тиждень всім говорила і писала, що в мене все добре, хоча вже будинку не було і жила в кумів».

Усе добре, бо живі

Будинок Ірини родина рік тому придбала в кредит. Тепер жінка не знає, як бути далі, адже наразі з дітьми живе на орендованій квартирі, чоловік – на фронті. Та попри всі негаразди, Ірина говорить, що в неї все добре. Головне – що всі рідні живі. І безмежно вдячна всім небайдужим, хто допомагає її родині в цей складний час.

«Ми потроху з дітьми розбираємо завали, – говорить Ірина. – Потихеньку, своїми силами. Намагаємося знайти уцілілі дорогі нам речі. Дуже шкода книжок, у нас була чудова бібліотека. Болить душа і за піаніно.

Загалом ми плануємо після війни відбудовувати дім, якщо ще зараз можна щось планувати. Розбираємо будинок, відкладаємо цілу цеглу. Поки ніхто нічого не обіцяє. Заяви написала на тимчасове житло».

Про відшкодування державою вартості втраченого житла жінка поки що не думає. Зараз її більше турбує, що буде з кредитом, який сім’ї потрібно виплачувати понад 10 років – за житло, якого вже немає.

Постраждала вся вулиця

Вулиця, на якій живе пані Ірина, дуже постраждала. Вибуховою хвилею майже у всіх будинках навколо повилітали вікна та двері. В деяких похилилися стіни. Від постійних артилерійських обстрілів паркани, стіни і дахи пронизані дірками від осколків снарядів. Сьогодні люди самотужки намагаються відновити свої будинки, якщо це можливо.

«З 11 на 12 березня ще одна з чотирьох бомб, які скидав російський літак, впала в нас за хатою, – згадує Артем, сусід Ірини. – Вибуховою хвилею побило вікна, двері і облицювання будинку, дах. У самому будинку по стінах пішли тріщини. Сарай зруйнований. Одна машина повністю згоріла, ще дві добряче пошкодило. У ту ніч в будинку спали дідусь і тітка, а батьки спустилися у підвал. Дідусю пощастило, що був закутаний ковдрою, і скло, яке сипалося з вікон, не порізало його тіло.

Уламки від авіабомби залишились у дворі

Ми з дружиною в ту ніч були на сусідній вулиці в її батьків. Там бомба впала на подвір’я, і будинок теж добряче постраждав. Так за ніч мало не знищили повністю два батьківські будинки».

Після цього авіанальоту родина вирішила виїздити з міста. Повернувшись до Чернігова після завершення активних бойових дій, почали відбудовуватися власними силами.

«Подали заявку в «Дію», але нам сказали: коли закінчиться війна, заморозять гроші росії. Ось тоді, можливо, ми отримаємо компенсацію. Та коли то буде, а жити ж треба десь. Тож вирішили самостійно все відновлювати.

Днів десять розбирали завали, допомагали друзі. Дах перекрили, вікна замінили, обшивку побило. Всередині багато побитого, але там поки нічого не робили».

Дах будинку Людмили

Друга сусідка Ірини пані Людмила все це пекло пережила від початку до кінця в Чернігові. Вони з синами не виїздили, а постійно жили у підвалі свого будинку. Каже авіанальоти російської авіації і артобстріли на їхній вулиці були постійно.

«Ні води, ні газу не було, – говорить Людмила. – Їжу варили на березовому соку. Газу не було, готували на вогнищі на вулиці. А так майже ввесь час були в підвалі. Холодно було, то я гріла воду, наливала в півторалітрові пластикові пляшки, і коли ми лягали спати, то клали їх між собою. Трохи зігрівало. Коли ми наважилися їхати, то вже підірвали міст, і я через річку не наважилася дітей вивозити. Так і сиділи тут».

Будинок пані Людмили теж добряче постраждав від вибухових хвиль і обстрілів. Проте за які кошти його відновлювати, жінка поки що навіть не уявляє. Адже через бойові дії вона втратила роботу, і жодних виплат держава не надає.

«Батьки 20 років будували цей дім, а тут усе розбито. Дах у дірках, все капає і тече. Вікна міняти треба. Всередині осколками побиті стіни і навіть меблі, – з розпачем говорить жінка. – Та якось будемо жити. Не знаю, правда, як, але будемо».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Миколи Тищенка