|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 6:11 | 08.13.2022

Янголятко? Чи дитя за гроші?

Кілька років тому літнього дня у сільмаркеті мене застала злива. Довелося там її пережидати. Поряд – дві молоді матусі із дітками, абсолютно не реагуючи на гурт людей, голосно розмовляють.

Старша (знаю її) нервово сіпає за ручку синочка, якому десь рочків чотири, бо той просить морозиво і тягне маму до яскравих вітрин, відриваючи від розмови з подругою. Мама, вагітна вже п’ятим дитям, голосно скаржиться подрузі на те, як її обдурила держава з виплатою допомоги при народженні дітей (з 01.07.2014 року допомога на дитину призначається в єдиному розмірі 41280 гривень незалежно від того, яка дитина за черговістю (перша, друга, третя чи кожна наступна. До цього було: на першу дитину – 30960 грн, на другу – 61920 грн, на третю та наступних дітей – 123840 грн).

– Думала гроші будуть, а воно – дуля! Стара мене зі світу зживає за цих дітей! Заробила! Отак мені везе по жизні! Копійки получаю! А ще й завидують, мовляв за гроші дитячі живу, – скаржилася на життя вагітна жінка подрузі.

– А мене моя стара гризе! Задовбала! Кричить, шо із дому вижене, як другого народжу. Тепер я і рада, що вчасно позбулася. Які ж тепер гроші? – ділилася бідою подруга.

Доки матусі бідкалися, хлоп’я перебивало мамину розмову і хотіло її уваги. Мама нервово тицьнула йому в руки хлібину, – тримай і не гавкай, бо заробиш!

Хлоп’я захлипало. Продавчиня, мабуть їхня знайома, простягла йому через прилавок цукерку на паличці. Хлопчик її не брав – обняв хлібину і плакав. Клубок підкотився мені до горла і я пішла під дощ… Уявила на мить, що розказує своїм дітям ця горе-мама вдома, коли не соромиться отак поводитися при чужих людях. Народжувати їх вона почала ще у десятому класі. Тоді, у тридцять, в Тетяни вже було п’ятеро дітей, хоч заміж так і не вийшла. Найстарша донька, яку вона народила в 16, вже часто не ночує вдома…

 

1angelЦя розмова молодих жінок не покидала мої думки. Мимохіть не один раз зупинялася очима на цих заочно знайомих мені мамах. Час минав. Мама маленького хлопчика, який тоді ще сидів у колясці, водила вже його за ручку, а в колясці возила його братика чи сестричку. Їх зустрічала біля літніх кафетеріїв у захмелілих компаніях. Хлопчик «сторожував» коляску, а мама пила пиво. На жаль, ніколи не бачила їх на дитячих майданчиках. Той хлопчик, що просив у мами морозиво, мабуть, вже йтиме до школи. Він дуже жвавий і з великими сумними очима. А мама знову подарує йому братика чи сестричку… Переконувала себе, що тут і обурюватися не слід, бо такий спосіб життя, коли мами живуть за рахунок дітей, для певної категорії людей давно став нормою відтоді, як держава стала збільшувати виплати при народженні дітей. І навіть тепер, коли виплати зрівняли, вони не дуже переймаються – якась копійка на щодень є, а діти… трава ж росте, і діти виростуть!

Ще тоді, коли змінився Закон про виплату, вкрай вразило почуте від цілком (здавалося б) повноцінного подружжя. Тато і мама ведуть до школи першого вересня третьокласника – сина і другокласницю – доню; ще одну, якій місяць від народження, везуть у колясочці. Здавалося б – сімейна ідилія. Батьки однокласників їхньої доні, які зібралися на шкільному подвір’ї, вітають їх із поповненням, а вони, замість подякувати, аж навперебій давай розказувати, що оцю, третю дитину, вони ніколи б не народжували, якби знали, що їх так обдурять із грошима. Думали за народження дитини і веранду прибудувати, і меблі купить… Їхні старші син і донька стоять поряд і все це слухають…

Навіть тепер, маючи дорослих дітей, не можу уявити власну реакцію, якби колись від своїх стареньких батьків почула б, що я, третя донька у сім’ї, була для них небажаною. А у 60-ті колгоспниці навіть лікарняний при народженні дитини не отримували. Моя мама пішла доїти корів на ферму, коли мені ледь виповнилося два місяці, а свекруха, коли її синові (також третій дитині) – тільки два тижні… Так жили всі жінки у селі. Виходить, що якби тоді вони думали про прибуток від народження дитини, ніхто б із нас, кому сьогодні за 40-50, і не народився б? Звичайно, матеріальне благо сім’ї у сучасному суспільстві має дуже важливе значення. Та коли батьки планують дітей як спосіб «заробити копійку в сім’ю», це, на мою думку, принизливо, гидко і аморально. Я вважаю, що держава повинна надавати пільги у забезпеченні стабільною роботою батьків, навіть змушувати обов’язково працювати тих, у кого є неповнолітні діти, а не заманювати якимось пільгами, які швидко закінчуються, а дитина росте без тепла і любові, ніби винною у тім, що її колись народили.

Дитина в світ приходить для любові… З цього приводу згадалася життєва історія однієї жінки. Минулої весни зустрілися з бабою Олею на кладовищі. Аж із Миколаєва привіз її внук відвідати могили рідних. Незважаючи на свої 90 років, бабуся ще при добрій пам’яті і здоров’ї. Поговорили, позгадували і живих, і мертвих. Було помітно, як баба Оля із гордістю споглядає за внуком, який вже із своїм сином, хлопчиком років десяти, ходив осторонь по цвинтарю, аби не заважати бабусі погомоніти зі знайомими. А її і справді чомусь «пробило» поговорити зі мною: «Ти ж помниш мою Любочку?! Давно б мене вже не було на світі, якби не ця моя дитина. У мене ж їх п’ять було. Я заміж у 17 вийшла, через год Галю родила, вона малесенька, а я чую – шось не те… Мабуть, у моєї Галинки сестричка буде. Чоловік од мене старший був аж на 10 год. Заспокоює, мовляв, дітей у нас все одно багато буде – він так хотів, шоб рід великий. А я ще й не понімала, шо я хочу. Знаю тільки, що важко, так важко. А чоловіка дуже любила і слухала. Аж тут война. Його зразу і забрали. Лідочку я родила у вересні 1941-го. Ми сиротами росли обоє, у нього хоч брати були, так погибли на войні, а у мене нікого. Як я з дітьми войну одгорювала! Спасибі Богу, чоловік вернувся! І ще у нас двоє дівчаток народилася тоже одна за одною. Маня весною сорок шостого, а Ніночка після нового году у 1947-му. Хазяїн у мене такий добрий був. Ми ніколи і не лаялися, хоч так важко жили. Діток більше не заводили. За тією колгоспною роботою незчулися, як і виросли дівчатка. Старші як школу кончили, на цілину поїхали, там і заміж повиходили обидві у 18 годів. Я вже у 36 стала бабою, бо по внуку народили. Маня тоже у 18 за воєнного вийшла і поїхала по світу. Ніна в Ромнах на швейній фабриці стала робить. Мені вже 41 год був, як завагітніла. Аборт ніколи не робила. А дівчата наші колгоспні часто з такою бідою бували, ми ж тоді мало в чому розбиралися, не так, як тепер… Плачу, чоловіка лаю, а він мені усміхається і каже: «Яка ти, Олько, дурна. Ти ще дякуватимеш мені за цю дитину. А до лікарні тебе і Господь не допустить. Я войну не для того пройшов, шоб хтось моїх дітей убивав!» А я ж таки надумала іти. А саме рання весна була, і вода розірвала гребельку од села. Покрутилася я біля неї і не перейшла воду. У чоботи понабирала, ще й обмокла, бо дощ пустився. Вернулася додому, залізла на піч і плакала, поки й задрімала. Як сниться мені, шо янголятко до мене прилетіло: личко круглесеньке, кучерики звисають. Притулилося до мене щічкою і лоскоче. Я кинулася і аж почула, як його сорочечка зашаруділа… Плачу ще дужче. І все мені те янголятко бачиться. А в листопаді у нас дівчинка народилася – кругленьке, кучерявеньке, точнісінько ж те янголятко. Любочкою її назвали.

Чоловік мій помер, як Любочці 10 годочків було. Отоді вже я і почала згадувать його слова. Бо не уявляла, як би жила без цієї дівчинки. Я так боялася, шоб вона ніколи не узнала, шо я її так не хотіла. І досі боюся. Стидно якось. Бо ти ж знаєш, скільки горя на мене упало в жизні. Всіх своїх чотирьох старших дівчат поховала. Ні у одної із них судьби не було. Ніночці погано стало і умерла, Маню збила машина, а в Галі інсульт приключився, як синочок її умер. Лідочка два годи тому од раку померла там, у Казахстані, де й осталася жить у молодості. Я її більше десяти год не бачила, і ховать не їздила. Куди вже мені… Любочка у мене зразу на медсестру, а тоді на врача вивчилася, і чоловік у неї врач, і син. Я вже 20 год у них живу. Дочку часто янголятком своїм називаю, вона ж не знає, чого. Спасибі Богу, шо вона не знає про мій гріх – як я її не хотіла…»

Баба Оля залишила мені квартирний номер телефону. Недавно зателефонувала їй, як і обіцяла, бо хотілося продовжити тему розмови про її жіночу долю. Слухавку взяла донька і сказала, що баби Олі вже немає. «Легко так померла, – розповідає і плаче донька, – поснідали, вона прилягла і гукає мене, щоб і я біля неї прилягла і обняла. Мені аж смішно стало, а тоді страшно в одну мить. Мама сказала: “Янголятко ти моє”, – зітхнула і замовкла. Вона мене чогось так часто називала янголятком…». Я висловила їй свої співчуття і зрозуміла, що свою таємницю баба Оля понесла в могилу. Тому і не називаю її прізвища, як і всіх інших, про кого пишу. Можливо, і до них ще колись прилетить янголятко?

 

Олександра ГОСТРА

Схожі матеріали (за тегом)