Чомусь саме ці рядки авторки Людмили Васильєвої пригадалися, коли почула історію сильної жінки, родину якої війна безпощадно вигнала з домівки та відібрала улюблену справу життя… Тривалий час мужня і незламна Наталя не опускала рук і намагалася боротися, доки снаряди не лягли аж надто близько… Щохвилини могла прилетіти куля чи міна, та найбільше розривав серце… наляканий погляд маленького сина.

З екрану телевізора у… відділок міліції

До журналістики Наталю привела непроста історія життя рідної бабусі, яка була репресована і пережила багато горя. Саме її описала у своїй публікації десятикласниця, подала на конкурс і перемогла. Тоді письменник і редактор газети «Вперед» (Ровеньки, Луганська область) Іван Шкурай сказав, що цій дитині прямий шлях на факультет журналістики, а ще підписав їй свою книгу зі знаковим побажанням.

«Майбутньому члену Національної спілки журналістів, – так написав Іван Васильович у зверненні до мене. Здавалося, мені подарували не книгу, а цілий світ, – згадує Наталія. – Адже в мою мрію повірила така творча і високодуховна людина. Далі були різноманітні журналістські конкурси. Траплялося, що мене навіть відпускали з уроків за редакційним завданням, бо довіряли написання нескладних репортажів. Тож після школи у мене був солідний портфель публікацій і прямий шлях, як говорив мій наставник, на факультет журналістики Київського університету Шевченка».

Іспити Наталя склала без вагань, стала студенткою, та ненадовго. Життєві обставини склалися так, що після першого курсу довелося залишити університет.

«Ростила маленьку донечку, працювала в школі, трохи писала до газети за гонорари. А з часом віднайшла сили продовжити навчання на заочному відділенні Луганського педагогічного університету. Коли відкривали перше міське телебачення у Ровеньках, вирішила взяти участь у відборі і пройшла. Вже за два роки зі звичайного кореспондента я стала редактором інформаційного відділу. Ніколи не соромилася ставити не надто зручні запитання посадовцям різних рівнів, і одного разу під час великої пресконференції зухвало поцікавилася у начальника відділу міліції, які тоді досить часто у нас змінювалися, чи надовго він до нас на службу приїхав. Той стримано відповів, а вже зранку мене викликали до нього на килим. Думаю собі: ти ба який злопам’ятний… Але пішла… Він же натомість запропонував посаду пресофіцера, дуже достойну заробітну плату, службову квартиру, чудові умови праці. Моїй доньці було шість років, чоловіка не було… Голова йшла обертом: я і погони… я і закони… Здавалося, зовсім несумісні речі. Але я погодилася. Мій перший робочий день припав на перше квітня. Йшла на роботу і посміхалася сама до себе, бо до останнього думала, що то чийсь невдалий жарт».

З дорогою кровиночкою

Та веселого було мало на службі у міськвідділку. А першоквітневий жарт затягнувся на 8 років. Молода жінка працювала на рівні з усіма. Вставала серед ночі, їхала на місце злочину, застосовувала зброю за потреби і ніколи не показувала, що вона слабша за чоловіків. Бувало, після таких викликів і нудило, і сльози текли невпинно, але дозволяла собі такі слабкості лише на одинці із собою.

«Найважче було їхати на вбивства дітей, зґвалтування… Я ж мати, а мені треба було ще й усе це знімати на відеокамеру, зціпивши зуби… Вночі здійснювали затримання, а зранку я вже мала давати конференцію або інтерв’ю. І коли людського горя багато, а ти одна… дуже тяжко. Донька зі мною росла, спала на стільцях у мене в кабінеті. Вночі, коли треба було їхати на виклик, переносила її у ковдрі до сусідів. Чудові люди. Ніколи не відмовляли. У вісім років Юля навчилася готувати і робити все по дому, самостійно вчила уроки і при цьому навчалася на відмінно. Я ніколи не забуду її салат «Риба під шубою». Юля добре знала, що він мій улюблений, і приготувала на восьме березня. Я приїхала дуже пізно, вдома накритий стіл: картопелька, салат, серветки… Та «шуба» була для мене найсмачнішою в світі, бо вона була зроблена з такою любов’ю… І тільки через деякий час я пояснила своїй донечці, що буряк для салату треба варити…».

Ще більше загартувала служба в міліції у місті Красний Луч, куди наприкінці 90-х Наталію направили створювати таку ж, як у Ровеньках, пресслужбу правоохоронних органів.

Робочі будні

«Жили попервах з донечкою в перенаселеному гуртожитку, тяжко було без рідних та друзів, які залишилися в Ровеньках. Зараз сама дивуюся, як витримала всі виїзди на місця злочину з кривавими сценами. Красний Луч – це було місто з високим рівнем криміналу. Але я зуміла правильно організувати свою роботу. Нам навіть дали час на телебаченні, де я вела кримінальну програму «На стражі закону», що виходила щочетверга. Ми співпрацювали з центральними телеканалами, відомими журналістами. Я працювала 24/7, щоб поставити доньку на ноги. Щоб у неї було все найкраще. І роботі теж віддавалася. В результаті наша пресслужба була визнана найкращою в Україні. Люди з Національної спілки журналістів самі зв’язалися зі мною і запропонували стати її членом, бо знали добре мої резонансні матеріали. І тоді я згадала свого наставника і його знакове побажання…».

Як журналіст «поборов» офіцера

Служба службою, але творча особистість Наталія ніколи не полишала писати. Тільки випадала якась хвилинка, брала аркуш, ручку і поринала в роздуми. З-під її пера виходили проникливі новели і ліричні вірші. Їй так хотілося замість вбивств писати щось людське, житейське, хвилююче… І вищі сили таки почули про особисті мрії, які ніколи нікому не озвучувала. Тоді жінці в погонах запропонували очолити газету «Красний Луч». Правда, видання було, м’яко кажучи, не надто досконалим. Але її це зовсім не лякало.

«Газета виходила на чотирьох чорно-білих шпальтах, її економічний стан бажав кращого, штат також, – зізнається Наталія Маткасимова. – Почала з того, що зібрала колектив, засіла за економічні розрахунки, думала, як обладнати робочі місця технікою. Знову не спала ночами. Юля тільки сумно посміхалася. Адже сподівалася, що мама з переходом в газету матиме більше вільного часу. Але я така людина, що коли вже за щось взялася – не маю права зробити це погано. Тільки якнайкраще!».

І за досить короткий час видання перетворилося на 20-сторінковий кольоровий щотижневик. Невдовзі газета заявила про себе в області і на теренах всеукраїнської журналістики перемогами у професійних конкурсах. Так, у 2010 році газета «Красный Луч» за версією Торгово-промислової палати України увійшла в трійку кращих комунальних підприємств, а Наталя Маткасимова визнана її кращим керівником.

«Я досягла того, про що мріяла. У нас було все – велике двоповерхове приміщення, добротний тираж, багато реклами, сучасна техніка, професійні журналісти. Колектив налічував 18 чоловік. Зарплати, премії… В особистому житті взагалі такі зміни, що я вже й не сподівалася: вийшла заміж і стала вдруге мамою. Здавалося, у мене за спиною виросли крила. Такою щасливою я була, і тут… війна. Мій чоловік Тимур – афганець. Він одразу сказав: у повітрі пахне війною. Не вірилося, що це відбувається з нами…».

Фатальний квітневий день

Люди у Красному Лучі вірили, мабуть, як і мешканці інших населених пунктів, що їхнє місто війна омине. Найпопулярніша газета перетворилася на інструкцію, як вижити в умовах надзвичайних ситуацій воєнного характеру. «Пам’ятаю, як везли номер у типографію, а назустріч нам – танки. На дорогах – уламки снарядів, деякі будинки зруйновані... Справжня розруха, яка запанувала не лише навколо людей, а й у них самих, – витирає сльози сильна жінка. – 27 квітня 2014-го я прийшла на роботу – а наш двоповерховий будинок в облозі у невідомо кого. Тут вже з’явився блокпост, під дверима складені мішки з піском. Почала пояснювати, що я тут працюю і відповідаю в цьому будинку комунальної власності за кожну цеглинку... У відповідь на мене наставили автомат. І це при тому, що на руках у мене був однорічний синок... То був справжній жах! Пізніше з’ясувалося, що новоявленим рейдерам потрібен був будинок під штаб. Усі були місцевими, а згодом я побачила серед них чимало знайомих облич...».

Колектив почав розпадатися. З міста виїжджали, хто куди міг, пригадує Наталія. Жінці вдалося врятувати документи, техніку… Таким чином зберегла архів видання і протягом травня старалися в нових умовах випускати газету.

«Писали про те, де треба переховуватися під час обстрілів, як надати першу допомогу при травмуванні... Наприкінці травня отримала повідомлення від доньки, яка на той час вчилася в університеті, що вона захворіла на пневмонію. Приїхати додому в Красний Луч вона вже не могла, кругом стояли блокпости. Я повідомила керівництву міста, що виїжджаю, і з маленьким сином рушила в столицю. На той час у Києві на плановому курсі лікування був і мій чоловік-афганець. Коли доньчина хвороба відступила, чоловіка вже теж виписували, ми зібралися їхати додому. Але нам повідомили, що у Красному Лучі почалися бойові дії, шляхи до міста перекриті… Це означало, що їхати нам немає куди. У цей надтяжкий час на допомогу прийшли товариші чоловіка по службі в Афганістані – передали нам гроші, яких ми дуже потребували. І довелося кочувати: гостювали у родичів на Житомирщині, в Одеській області. Кожного дня чекали, що все от-от закінчиться і ми повернемося додому. Їхали ж на кілька днів, не взяли навіть теплого одягу. Тривожилися за рідних, які залишилися на Луганщині, від чого у чоловіка почалося загострення наслідків його поранень. У Білгороді-Дністровському нам надали притулок для переселенців, я влаштувалася на роботу, але ми весь час жили в очікуванні. Тільки-но почули звістку про те, що бойові дії в Красному Лучі майже припинилися, одразу – додому. Коли приїхали в місто, виявилося, що з мого великого колективу залишилися лише троє. Друкарня не працює, електроенергії немає... Єдина радість – сепаратисти забралися з редакції. Мене покликали до міськради, повідомили, що газета хоча б як бойовий листок має виходити будь-що. На запитання, як вони собі це уявляють, мені відповіли: «Ти вісім років знаходила як, то придумай і тепер…». Придумала. По 200 гривень за пачку купувала в магазині папір А3. Домовилася з ДП «Донбасантрацит», де завжди були мої головні передплатники, про друк. Працювали як соціальний проект і роздавали ці бойові листки безкоштовно. Але вічно це тривати не могло… Згодом мене змусили написати заяву на звільнення через мої погляди. Зайнялися з чоловіком волонтерством. Розносили по домівках тих, хто потребував допомоги особливо гостро, продукти харчування, які нам передавали. До того ж місцеві жінки організували пункт допомоги «Від серця до серця», куди наша родина та інші люди зносили все, що могло стати у пригоді: дитяче харчування, одяг, ліки... Так тривало до грудня 2014-го, до того дня, коли нам сказали, що залишатися в Красному Лучі нам небезпечно…».

Цього разу родина їхала на Чернігівщину, у Бобровицю, де на них чекали знову ж таки афганці, голова місцевої організації Віктор Акінцов.

«З нами виїжджала й чоловікова 90-річна матуся, яку ми не могли залишити саму. Їхали, а за вікном автомобіля точилася війна. Вибухи, багряне полум’я, наш синок Марат тоді дуже злякався. Фахівці кажуть, що його проблеми зі здоров’ям – це прямі наслідки тих фатальних днів…».

Родина Маткасимових оселилася і живе у Бобровиці. Наталія працює в школі соціальним педагогом. А от для Тимура, який має дві вищі освіти і гарну трудову історію, роботи поки не знайшлося. Війна зламала життя цих людей, але не зламала їхньої віри. Вони живуть за принципом Шевченка «Борітеся – поборете!». І кожного дня просять у Бога, аби закінчилася ця клята, нікому не потрібна війна…

Сніжана БОЖОК