|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:47 | 10.07.2024

Він усе життя проривається крізь себе

Книга професора Дмитра Степовика «Між Україною й Америкою. Графіка і малярство Василя Лопати» – безцінна пам’ятка, віддрукована за життя нашого славного земляка, за рік до його 80-річчя з дня народження.

Україна й світ побачили це літературно-художнє видання завдяки фінансовій допомозі, наданій Фундацією ім. І. Багряного (заснована у США). Рецензенти книги – відомі вчені Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології імені Максима Рильського НАНУ. Підготувало ж книгу до друку ТОВ «Видавництво «КЛАО»» з Києва, видрукували у Харкові.

Автор Дмитро Степовик – теж із світовим ім’ям, професор, член-кореспондент НАНУ, академік Академії наук вищої освіти, орденоносець, знайомий з Василем Лопатою з 70-х років, досліджує його творчість з 90-х років. Але, видно, і йому не так просто було видати книгу про визнаного генія, який написав про своє ставлення до Вітчизни, перебуваючи через хворобу за океаном: «Моя Україна, кращої від якої, лагіднішої, теплішої навіть у холоди для мене немає. До неї рветься моє серце, вона сниться мені ночами, ідеально піднесена і брудна, горда і принижена. Господь обрав її для мене, чи мене для неї – і я увесь належу їй, цій землі, цим людям, знайомим і незнайомим. І хай простять мене, грішного, всі, кого я мимоволі образив, недолюбив, недовіддячив».

Твори одного з найвидатніших українських графіків і малярів другої половини двадцятого й початку двадцять першого століть відомі по всьому світу, його картини зберігаються в музеях багатьох країн, він – лауреат вітчизняних і зарубіжних премій, продовжив своєю натхненною працею прославляти Україну і з далеких Сполучених Штатів, але не мав в Україні науково дослідженого видання. Тепер має… за кошти зарубіжних благодійників.

Професор Дмитро Степовик з 1967 року займається вивченням історії гравюри в Україні, написав і видав монографії про класиків українського граверства. Втім, знатний вчений з мистецтвознавства – ще й фаховий журналіст: закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка, деякий час працював у редакції газети «Молодь України», вже потім навчався в аспірантурі з мистецтвознавства при Академії наук України. Тож і в книзі про графіку й малярство Василя Лопати автор пише не тільки про творчість митця, а й про його тернисту долю, про те, як він, сільський хлопчина, за умов комуністичного режиму зумів зберегти «людську гідність, честь непродажного творця і тверду позицію незалежності до українського етносу». Одначе в описі життєвого шляху художника проглядаються й ідеологічні штампи, «перефарбовані» з комуністичної риторики.

Вчений-дослідник так описав той режим і юного Василя в ньому, який «… мав усі шанси стати жертвою «втраченого покоління»: «Малюком став напівсиротою (батько загинув під Сталінградом у 1942-му, – Авт.), дитинство його минуло у крайніх злиднях повоєнного українського села, умов для розвитку Богом даного дару – ніяких, одразу після школи вчився не на художника, а на зоотехніка. Одним словом, повноцінний кандидат якщо не в короварню чи конюшню, то вже напевне на освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану. Такими сільськими хлопцями, за яких не міг заступитися ніхто, режим затикав найгірші дірки своєї розповзлої, мов дірявий лантух, імперії –усі ці Кузбаси, БАМи…».

Справді, все це було за комуністичного режиму, але опис того «страхіття» нагадує шкільні уроки радянської історії про царський режим, тюрму народів. Хоч і в тому режимі народжувалися й творили найвідоміші класики української літератури й мистецтва, будувалися земські школи й лікарні, розвивалася економіка, відкривалися двері освітніх закладів для обдарованої молоді. Радянський «окупаційний» режим, як видно, теж не став перешкодою й на шляху досягнення мети для таких, як Василь Лопата, котрий інакше, ніж професор, написав про це: «Батько: його відсутність вплинула на формування мого характеру, особистості чи не більше, ніж реальні обставини». І мати змогла в тих дійсно злиденних післявоєнних умовах виростити двох синів, один з яких став гордістю України, а в родині другого сина мати доживала свій вік.

Про причину вступу на навчання в Майнівський зоотехнікум художник написав теж без ідеології: «Одна надія була: дядько. Ось він покаже дорогу: повезе до Києва, відшукає художнє училище чи школу, – і тоді… Та ні! До Божої він додав своєї волі, вірніше, байдужості: наполіг на звичній для нього, протоптаній дорозі – до Майнівки. «Там тєбя чєловєком сдєлают, будєт у тєбя, Васьок, добра професія в руках». Сам дядько і кілька родичів закінчили Майнівку і непогано влаштувалися на роботу, зокрема дядько Василь працював бухгалтером на молокозаводі.

У автобіографічній повісті «Дорогу свою покажи мені, Господи» Василь Лопата присвятив Майнівці перший розділ, в кінці якого написав, коли завітав на територію уже розваленого технікуму: «Бідна, бідна Майнівка! Я не любив тебе, а тепер ось жалію…»

У цій книзі згадував такі епізоди: «Учителів у технікумі було багато, як і предметів загальноосвітніх і спеціальних. Українська мова та література – Хайнацька… Добра, лагідна, інтелігентна жінка, яка намагалася прикрасити, пожвавити, наповнити мінімальною творчістю наше життя. Вона навчала хлопців і дівчат танцювати…Спочатку незграбно, не в лад, а далі усе вправніше вони кружляли у вальсі під її «раз-два-три», «раз-два-три». Її чоловік, із зовнішністю старого аристократа, викладач предмета «Велика рогата худоба», радив мені: «Що ви тут робите? Вам тут не місце, тікайте в Київ».

І він утік… після закінчення Майнівки з червоним дипломом і великою колекцією своїх малюнків, серед яких були портрети однокурсників, найдорожчий з них – портрет першої любові Алли, що була «як екзотична квітка, наче не реальна дівчина, а витвір мистецтва». Багато малював тварин. Тобто, незважаючи на «вивихи» режиму, наполегливо й цілеспрямовано йшов до своєї мрії, до свого щастя, і воно прийшло: «Я – учень художнього училища … я буду навчатися мистецтву серед талановитих хлопців…» Постала й перешкода: після закінчення технікуму треба було їхати на роботу в колгосп за призначенням на три роки. Не поїхав – і при тому режимі можна було долати такі перепони.

Пізніше він признався: «Я не жив, а терпів своє життя… дороге мені, бо це час, що я жив, відчував, власне, це і є моє життя і єдине, що належить мені. І де б я не загубився, воно в мені, і грітиме, і напуватиме непоправністю і неповторністю минулого. А втім, ні за чим не варто сумувати: кожен момент наповнював, формував мою особистість і відбивав її».

Я не випадково взяв епіграфом до цієї публікації афоризм «Бідність є вчителем у всіх ремеслах» давньоримського театрального діяча Плавта, вихідця з найбіднішої родини. Він найнявся на роботу до мірошника, а у вільний час писав комедії, також переробляв грецькі комедії на римський лад, близький до народу, – свою здебільшого комедійну драматургію успішно продавав театралам. Мав великий вплив на грецьку культуру, залишив після себе безсмертний слід в древній історії, і ніякої ідеології про себе бідного й нещасного, якого «ніхто не міг захистити». Як і Василя Лопату ніхто не захищав, але він досяг своєї мети.

Навчання в художньому училищі перервала армійська служба, але й там Василь Лопата мав змогу малювати, підготував серію малюнків, які допомогли йому після «дембеля» вступити до Київського художнього інституту. У навчанні й потім на творчій роботі наполегливо й розумно проривався крізь себе – сам наголосив. І дослідник Дмитро Степовик це підтвердив, але навіщо все це «обставляти» мутованими штамами комуністичної ідеології, за якими ховаються реальні причини того, що написав у передмові професор-дослідник: «Українська творча інтелігенція стурбована, розчарована й пригнічена тим, що за перше десятиліття незалежності України з нашою культурою сталося щось зовсім протилежне очікуваному».

І в цій відвертості присутня напівправда: «зовсім протилежне очікуваному» триває досі, й не тільки в культурі, а і в житті пересічної людини, і заклик відомого мистецтвознавця «Тепер треба багато чого забути і братися за нового плуга, орати нову ниву», залишається здебільшого лише закликом. Багато мільйонів незалежних українців вимушені «орати нову ниву» по закордонах, будувати «БАМи» й «Кузбаси» в Польщі, Німеччині і навіть Росії. Бо національні керманичі і їхні «патріотичні» ідеологи, видно, не здатні на таке каяття, яке зробив Василь Лопата: «Мамо, я нічим не віддячив Вам за Ваш подвиг жити. Ваша покалічена доля мучила мене як докір за всі радощі, що дісталися мені. А зараз, спокутуючи свій гріх, із запізнілим каяттям у відчаї шепчу. Почуйте мене, мамо… «Я вас люблю!»».

Чи сповідувався так перед кимось професор Дмитро Степовик і багато інших, успішних вихідці із села та інших низів? Адже і вони «радощі від забезпеченого свого нового життя» одержали завдяки «подвигам жити» їхніх рідних, а ще – працьовитих співвітчизників. Та й хлопчина Дмитро із села Слободище на Житомирщині після закінчення середньої школи в 1955 році пішов не в «короварню чи конюшню», а подався в Київ, де вступив до найкращого університету навчатися на журналіста, а з 1967 року – присвятив життя науці. І скільки можна назвати таких прикладів, коли огульно ганьбиться те, з чого самі критикани пішли у світ широкий!

Так, тоді було багато паскудного, але сучасники повинні самі справедливо оцінити передусім себе, які вони учні на уроках історії, – чи не найгірші в Європі? Вже скільки разів наступаємо на одні й ті ж граблі, відчуваємо, як боляче вони б’ють нас по лобі, але знову повторюємо застереження Володимира Черняка: «Бажаючих бути обманутими зупинити неможливо».

Здебільшого ж бачимо з телеекранів лише запеклих суддів минулого, які самі ні на що не здатні в розбудові держави й поліпшенні добробуту народу, давно незалежного від царизму й протягом тридцяти років незалежного від більшовизму, зате великі майстри на брехливий «вишиванковий» лемент з перефарбованою комуністичною риторикою, якою замилюються справжні патріотичні вчинки рядових українців і за радянського режиму, але вони були не об’єднані: одні «отамани» за кордон повтікали, другі – один одному горлянки перегризали, треті перефарбувалися на гнобителів свого народу. Наскільки повчальними стали для сучасного суспільства ці ганебні уроки? Наскільки високо піднялися в сучасних політиків і державників головні моральні цінності: людяність, совість, відданість своєму народу, своїй Вітчизні? Навпаки, перефарбованою ідеологією замилюються й запудрюються причини найсучаснішої недолугості, «зовсім протилежного очікування». Наш земляк Василь Лопата намагався не пропускати жодного факту людяності для формування власного характеру, який допомагав йому прориватися крізь пітьму до світла. «Василь Лопата успадкував багато доброго в житті та багато прекрасного в мистецтві, – написав у своїй книзі професор Дмитро Степовик. – Значить, було в тій дійсності щось глибинне й істотне, що утримувало його при доброті та красі. Це – народна душа, яка є вищою від зовнішніх обставин, добрі вони чи погані; це людська гідність і порядність…». Василь Лопата відстоює цю мудрість у своїх п’яти книжках – без «мутованої» ідеології.

Незалежна Україна ніби й високо оцінила творчість художника, публіциста й письменника, але його 80-річчя з дня народження відзначено дуже скромно, майже непомітно, а на Чернігівщині, Бобровиччині й Новобасанщині (тут він народився і вчився) – зовсім не згадали на офіційному рівні про ювілей знаменитого земляка. Дуже скромно представлений геній української графіки й малярства в місцевих музеях. Проглядається вже не якась там меншовартість, про яку згадав професор-академік, а вірусна мутація гордості за здобутки світового рівня справжніх синів України.

 

Григорій ВОЙТОК, журналіст, письменник