У видавництві «Український пріоритет» вже цього року побачила світ прекрасна книжка «Ломикамінь» відомої української письменниці, психолога та психотерапевта Тетяни Вишко.

З Танею Вишко я одного разу випадково познайомився на Фейсбуці і… відтоді постійно стежу за її яскравою, чарівною творчістю та професійними порадами і читаю всі її пости.

Бо одразу, з перших же рядків написаного, відчувається непересічний, справжній талант. А ще – потужний інтелект і глибока порядність. Таня – напрочуд світла, хороша, чуйна, шляхетна, мудра та патріотична Людина, яка вміє підтримати, підбадьорити, дати правильну пораду, вселити довіру, віру та надію. А ще у неї – прекрасна, щира і прониклива душа.

Я із великим задоволенням прочитав її книжки віршів та прози, котрі вирізняються своєю оригінальністю та неповторністю. Потім мене вразила її професійна книжка «Дихай і живи» (як опанувати себе в кризових ситуаціях), яку можна читати безкінечно – настільки в ній багато цікавих та розумних міркувань, дотепних новітніх (авторських!) афоризмів, а також – звісно, дуже ефективних та чудодійних, буквально цілющих порад. Адже, щоб по-справжньому зцілити тіло, потрібно все-таки спочатку (чи водночас) зцілити душу, інакше потрібного, позитивного ефекту – просто не досягнути, бо наші душі не лікується пігулками…

Нову психологічно-романтично історію «Ломикамінь» від неймовірної письменниці Тетяни Вишко я прочитав, як то кажуть, на одному подиху. Отак сидів собі, зручно вмостившись «вихідного» зимового суботнього дня в редакторському кріслі, і буквально не міг відірватися від цієї майстерної і водночас душевної книжки, у якій – стільки позитивної енергетики й тепла!

Події в книжці розгортаються на тлі війни. Тож авторка ненав’язливо та дуже цікаво, по-особливому досліджує людську душу, опори її стійкості та здатність любити, незважаючи на будь-які обставини.

«Ломикамінь» Тетяни Вишко – для небайдужих та порядних читачів, для тих, хто шукає в літературі не тільки легковажні розваги, а й натхнення та, дійсно, глибокий емоційний досвід. Хто любить романтику й філософську глибину, а також – історію з українським духом і сучасною проблематикою. Це – блискучий, прекрасний роман про пристрасть, ніжність і силу кохання!

Це – напрочуд незвичайна та дивовижна книжка про нелегкі виклики, які ми зараз проходимо тут, у рідній Україні. Бо справжні герої – ті люди, які, попри всі жахливі обставини, шалені обстріли і реальний смертельний ризик, все-таки залишилися в рідній державі, – захищають її від скаженого, лютого ворога, або постійно, як тільки можуть, допомагають ЗСУ, та просто живуть і невтомно та старанно трудяться на благо України.

Натомість я відверто не поважаю безглузді, зверхні, повчально-лукаві, цинічні патякання-базікання усіляких, м’яко кажучи, занадто «хитромудрих» дядечко та тітоньок, котрі одразу ж накивали п’ятами за кордон, тільки-но запахло смаленим, і досі ховаються там, у теплих закордонних норах, немов боягузливі пацюки… Натомість безсовісно, нахабно й лицемірно оббріхують справжніх патріотів та шляхетних людей.

Це – книжка про наші внутрішні сили, наше родове коріння. І про те, як любов, справді, рятує. Адже авторка бачила це на практиці, у своїй роботі. Тому ця книжка – передусім, про любов.

А щоб читачі отримали уявлення про оригінальний авторський стиль та, взагалі, про цю книжку, яка має стати справжньої подією в літературному процесі, вміщую невеликий уривок із 400-сторінкової, ошатної історії від Тані Вишко.

До речі, респект видавцеві – легендарному «Українському пріоритету» та його очільнику – видатному українському письменнику та державному і громадському діячеві, моєму другові – Володимиру Шовкошитному. Книжка видана бездоганно!

Отже, уривок із нової книги Тетяни Вишко, чарівний вступ до неї.

«– Офеліє! – з цим криком олень пронісся майже поряд, так близько, що дівчина відчула – зачепив рогом. Бо дуже гостро защеміло все тіло, миттєво стиснулося в клубок пронизливого болю і запекло диким вогнем. Сполоханий гучним «Офеліє!», несподівано вилетів із темряви ночі й пронісся перед очима на мить, як месершміт.

– Офеліє!

Вона миттєво оговталася. Олень майже галопом понісся далі, але біль став ще сильнішим. Ні, він не зачепив тіла. То заболіло щось всередині, коли вона почула голос того, на кого чекала, здається, усе життя. Він – поряд! Вона чула його голос. Він кличе її по імені, і нехай хоч стадо оленів пронесеться крізь неї, вона стоятиме на цьому місці в очікуванні наймиліших обіймів. А боліло так немилосердно середині, бо знала: буде прощання і, можливо, назавжди.

Лицар примчав на своєму коні за секунду за оленем. Було видно, що дуже злякався за дівчину: ану ж зачепить, сам перелякається, темно вночі, що візьмеш із тварини? Але, зазирнувши в її очі, забув про все на світі: і про оленя, і про свою майбутню дорогу, та що там – де він, хто він і як зветься. І вона дивилася на нього, ніби й не було щойно переполоху від несподіваного лету оленя, від пугикання нічного птаства, від якого кров холонула в жилах. Дивилася в рідні очі, як зачарована, відчувала запаморочення і – трохи страх втратити свідомість.

Кам’яні стіни фортеці ніби танули в тумані, що огортав схили, як м’яка напівпрозора ковдра. Нічний простір насичували терпкі аромати материнки та меліси, дзюрчання невидимих мешканців трав, переливчасте багатоголосся птахів. Гілки дерев, підкоряючись хвилям вітру, то підіймалися, то опускалися, як маятники старовинних годинників, що відміряють невидимий плин часу.

Неначе вся природа розуміла зараз: княжий лицар і дівчина з русявим волоссям, що плющем кучерявилося на її плечах, зустрілися востаннє. Квітчаста сукня делікатно підкреслювала осиний стан дівчини, легка хустинка, пов’язана на шиї, підіймалася з подихом вітру і торкалася своїми китицями обладунки лицаря, ніби щось запитуючи від імені своєї власниці. Мовчали. Лише грайливий вітер нагадував про плинність, торкаючись скель, верхів’їв дерев та плечей цих двох людей так інтимно легко, ніби знав щось більше.

Дівчина раз по раз схиляла голову на плече лицаря, ніби щось намагаючись сказати, але слова не знаходилися, і вона торкалася його руки – ніжно, в такт літнього вітру, наче вітаючись знову і знову… Ніби це – не прощання, а зустріч – та перша зустріч тут же, на схилах замку, коли здавалося, що їй усміхнувся не цей кароокий красень, а диво дивне. Її обличчя, освітлене місяцем, зараз здавалося таким само сяючим, як і тоді. А обладунки лицаря раз по раз виблискували, ніби серце передавало якісь особливі імпульси – світла і радості… Як і тоді, коли він, після багатьох неумисних, а ще більше – жаданих зустрічей уперше промовив: «Моя леле, як добре моєму серцю з тобою. Вірю – ти станеш моєю долею…».

Вони стояли за кілька метрів від старого замку, де на кам’янистому ґрунті вже розпустилися дикі барвисті квіточки, ніби живі, палаючі вогниками серед тьмяного каменю.

– Мені потрібно їхати, – сказав він так тихо, що, здавалося, принишк навіть вітер, щоб дати дівчині почути його слова. – Я зобов’язаний виконати клятву перед своїм народом. Але як же нестерпно важко мені залишати тебе…

Дівчина кивнула. Очі її блищали від сліз. Вона підійшла до сірого каменя, що дрімав, як велетень, і переклала з нього собі на долоню маленький паросток із гострим списиком верхівки:

– Ти візьмеш із собою частинку мене, але я хочу залишити нам щось, що буде нас з’єднувати, навіть на відстані.

Дівчина ще раз підійшла до каменя і підняла з нього предмет, схожий на глиняний черпачок. Його вона знайшла напередодні тут же і приховала у заглибині скелі, щоб швидко знайти, бо знала – така потреба буде. Цим черпачком викопала невеличку ямку, обережно помістила туди паросток і дбайливо пригладила ґрунт пальцями, ніби закликаючи його захистити цей символ їхньої любові.

– Кажуть, що в кожній квітці живе частинка душі того, хто її садить, – прошепотіла, дивлячись на його обличчя. – Якщо ця квітка розквітне тут, то й наші душі зустрінуться знову, незалежно від того, скільки часу мине і як далеко ти будеш.

Він подав дівчині руку і ніжно поцілував її, коли та підвелася:

– Якщо колись ця квітка прийметься і розквітне, я повернуся до тебе. А якщо ні – нехай наші душі залишаться разом, злиті у цьому символі.

Ще раз обійнявши її за плечі і хвильку постоявши нерухомо, він підійшов до свого коня і вправним рухом опинився верхи. Уже не озираючись, ніби душа дала напрям саме в цей час і в цьому місці, він поїхав у ніч, а вона залишилася на тому пагорбі, відчуваючи, що їхні душі тепер нерозривно з’єднані…».

Ось такий початок прекрасної історії, котру розповідає нам талановита авторка… Пам’ятаєте, Таню, коли так несподівано, сенсаційно, вийшла Ваша перша, резонансна збірка, я сказав, що неодмінно будуть і наступні – зовсім інакші, але ще кращі й чарівніші! Часто навіть дуже обдаровані письменники видають одну-єдину книжку і… на цьому їхня творчість, ще в молодому віці, враз закінчується. Втім, я навіть не сумніваюся, що у Вас – ще багато чого хорошого буде попереду. Я у Ваш талант щиро вірю – Ваша душа виходить на обличчя!

Сергій Дзюба,

народний поет України, «Золотий письменник світу»,

редактор газети «Чернігівщина»