Жила-була Муха. На перший погляд, Муха як Муха. Нічого особливого. Як і всі інші мухи, вона смажила на сніданок омлет на маленькій пательні і летіла на службу – коли з парасолькою, коли – ні. Залежно від погоди. Служба була не надто важкою – Муха працювала у великій дегустаційній фірмі. Єдине, що від неї вимагалося –  вишукувати найсмачніші і найсоковитіші місця, сідати на них і... ласувати. Чи малиною, чи млинцями, чи молоком.

Її колежанки на службі були безтурботними, веселими та приязними. Правда, вони часто сварилися між собою, а потім – мирилися. І, начебто нічого й не трапилося, продовжували спілкуватися і пліткувати про все і всіх. Обмірковували різний модний одяг з часопису «Наталі», якості меду, який продавали у сусідньому супермаркеті, і нові, такі безглузді, кофтинки дружини шефа. Вони полюбляли бувати у вишуканому, цікавому товаристві – наприклад, коли їх запрошували в гості комарики з музичної корпорації «Соната».

До виходу в світ вони готувалися ретельно: вибирали найелегантніші капелюшки, рукавички, які пасували до них, придумували промови й тости. Деякі навіть летіли до бібліотеки напередодні цих поважних візитів і знаходили там для своїх «експромтів» цитати відомих письменників, аби виблискувати  інтелектом. І коли вони «тусувалися» в цьому цікавому й вишуканому товаристві, то обов’язково напускали на себе хмарку нетутешньої загадковості. А коли пили каву, то обов’язково, тримаючи філіжанку, відстовбурчували маленький пальчик, бо вважали, що саме в цьому – найвищий шарм і ознака шляхетності.

Але останнім часом усім їм було не до розваг: шеф Муховій вирішив балотуватися в парламент, висунув свою кандидатуру, і миттєво перетворився з нуднющого керівника на кандидата в депутати. Підлеглі одразу ж організували «Асоціацію незалежних мух» і активно долучилися до передвиборчого марафону. Наша Муха як найрозумніша отримала завдання: скласти програму кандидата. Завдання їй не надто сподобалося, але – наказ є наказ.

Не сподобалось це і її найкращій подрузі, котра очолювала відділ зі зв’язків із громадськістю. Адже подруга переживала велику душевну драму, і їй було зовсім не до програм: вона безнадійно закохалася у Художника. Його будинок з просторою майстернею і запущеним квітником знаходився поблизу їх офісу. Подруга прилітала до нього (він цілісінький день стирчав серед прив’ялих квітів), кокетливо сідала на мольберт і пильно вдивлялася в його очі. Даремно: Художник не звертав на неї уваги – він малював. До того ж: хто помітить звичайну Муху, хоч вона і РUBLIC RELATIONS! У нього стільки художниць – блідих, трішки манірних і таких талановитих! Муха-РUBLIC RELATIONS мучилася, довго і сумно розповідала просто Мусі про те, що він не бачить її кохання, а часом навіть намагається її прибити газетою «Факти». Просто Муха співчувала, бентежилася, але, що вона могла вдіяти?

Взагалі, наша Муха була вельми сердечною, співчутливою дівчиною: не розводила ніяких пліток, не любила «тусуватись» і завжди вміла терпляче вислухати плач змученої, пошматованої жіночої душі (зрозуміло, чужої, бо до її душі справи не було абсолютно нікому). Вона добросовісно працювала над передвиборчою програмою Муховія.

Сенс усіх важливих соціальних проблем, які обіцяв вирішувати майбутній депутат, виклала... віршами. Поезії писалися легко, були і політичними, і громадянськими, й іронічними. У них декларувалися важливі для простих мух речі, і Муховій надалі просто не міг не виконати того, що було закладено у ці поетичні рядки. Тепер наша Муха була у центрі уваги: до її міркувань прислухалися, звертались до неї за порадою, а Муха з господарчого відділу щодня ставила їй у вазу свіжі левкої.

Все це мало тішити Муху, бо вона мала свою велику таємницю, про яку не знав ніхто. І тільки в цій таємниці був закодований увесь сенс її існування на землі. У суботу, рівно опівдні, вона перетворювалася на Ластівку і летіла з такого безнадійно-нудного світу мух, з цієї неволі, до світла і радості. Було так чудово!.. Але – до перших зірок неділі, бо їй потрібно було обов’язково повертатись додому, щоб наступного дня, у понеділок, прокинутися, ніби нічого й не трапилось, приготувати яєчню, взяти парасольку (чи – не взяти), зачинити вікно і летіти на службу.

... Вона літала і бачила все-все (відомо ж, ластівки літають значно вище мух і всюди, де хочуть), прислухалася до незнайомих звуків, торкалася крилами дерев і місяця. І там, у пташиному житті, у неї був друг, а якщо чесно – коханий... І він ніяк не міг зрозуміти, чому вона з’являється в його гнізді так рідко – тільки у вихідні, а потім зникає, не лишивши ні пір’їнки.

«У нас могли б бути пташенята, – казав він їй. – Ти ж не схожа на зозулю, яка кидає власних дітей. Ми могли б стати такими щасливими! Зоставайся! Куди ти відлітаєш?»

Та кохана не могла зізнатись своєму другові, що вона, хоч і Ластівка, але ще й Муха, тож повинна завжди вертатися додому. Звичайно, вона могла одного разу і не повернутися в оте мушине королівство, де панують такі, як Муховій і їх лакеї, і де вся передвиборча програма – просто міф, така собі казочка для дорослих. Вона могла б сказати коханому, що щасливою і вільною почувається лише тоді, коли вона – Ластівка. Це – справжнє, а все інше – ні...

Так, перші зорі могли б спалахнути, відобразившись у найближчих віконцях, а вона... Буцімто могла б не встигнути, не відчути час, коли потрібно випурхнути з гнізда, залетіти за останній дах останнього будинку і знову перетворитися на Муху. І вона б назавжди залишалася Ластівкою, залишилася б – із ним.

«Але... але..., – розмірковувала Муха, – як тоді почуватиме себе РUBLIC RELATIONS? Кому ж вона розповість про своє кохання до Художника, так неймовірно запрограмоване на тугу? А інші мухи – безтурботні, часом нещирі, і все одно – такі привабливі?...» І вона завжди поверталася...

Якось РUBLIC RELATIONS прилетіла до неї вночі – заплакана і скоцюрблена. Муха запалила велику лампу у вигляді соняшника, щоб РUBLIC могла зігрітися.

Приятелька розповіла, що Художник продав будинок разом із майстернею та квітником і поїхав у місто, де ліхтарі світять на кожному розі і де – суцільні галереї, в яких можна виставлятися. Більше він сюди не повернеться, й вона ніколи не присяде на його мольберт... У його оселі поселився товстий, губатий пан у підтяжках, дехто з «нових». Сумно й огидно...

У квітнику поспішно навели порядок – на його місці спорудили теплицю. Замість фіалок там тепер ростуть огірки. РUBLIC хотіла йому помститися – поцупити блакитну фарбу, але не змогла навіть зрушити її з місця, не кажучи вже про те, щоб підняти...

«Це ж його головна фарба. На його картинах – завжди багато неба, повітря, води, – збентежено думала Муха. – Навіщо ж красти її? Чим він потім намалює для всіх нас небо?»

РUBLIC RELATIONS гірко плакала. Щоб хоч трішки її заспокоїти, Муха відкрила їй свою таємницю і пообіцяла: «Я візьму тебе з собою наступної суботи. Ми побачимо дивовижні камені з незрозумілими літерами (їм – мільйон років), золотисті під згасаючим сонцем; червоні скелі над морем; готичні будинки; мости з арками над річками, все-все... Ми полетимо до столиці і знайдемо галерею, де висять картини твого коханого. Художники завжди там, де їхні картини, і ти його побачиш... А ще я познайомлю тебе зі своїм другом».

«А чи побачимо ми прем’єру вистави про Ромео і Джульєтту? – жалібно запитала РUBLIC. – Чи присядемо, хоч на хвилинку, на оксамит партеру?». Вона до самозабуття любила театр, але ніяк не могла потрапити туди. «Аякже! Ми все і всіх побачимо...» – запевнила її Муха.

Вони домовилися зустрітися завтра, перед самим полуднем, і полетіти в свою захоплюючу мандрівку. Але в суботу до Мухи (зовсім неочікувано) прилетіли всі інші мухи. Вони були без капелюшків (це ж був не поважний візит) і з надто сердитими (аж червоними) обличчями. Муха пропонувала їм каву. Вони ковтали її якось гарячково, зовсім забувши про те, що треба відстовбурчувати маленький пальчик, а може, вважали, що це тут – зайве... При цьому, дружно сварили Муху.

– Як ти наважилася приховати від нас свою таємницю? Як ти сміла літати по-справжньому і нічого не сказати нам про це? Хто дав тобі таке право? Як посміла бачити те, що не бачили ми?

– Може, у тебе, Мухо, душа Музи? Не сміши! Як змогла (нечуване нахабство!) закохатися в Птаха?! Ну, ще в павука, таргана – це нормально. Навіть у метелика… Ми б зрозуміли. Але крутити роман із Птахом – це справжня непристойність!

– А твоя передвиборча програма – ніщо! Бідний Муховій! Ти ж його компрометуєш!

Муха ніяк не могла збагнути, в чому її конкретно звинувачують? Хіба питання відданості та ніжності можна вирішувати в рамках службового товариства? Ніби ж уже понад тридцять років живемо під іншими прапорами, і серед них можна начебто літати куди хочеться... І з ким хочеться.

«Чоловіка для кохання обираю собі я, а не громада. Чи не так? То чому ж вони гніваються? І де РUBLIС?»

«Приятельки» виявилися дуже панянками впертими і кусючими. Вони зловісно обступали Муху щільною стіною. Вона задкувала, шукала виходу, билася об віконне скло...

А виходу не було – скло не пускало... А потім вона раптом зрозуміла: ніхто не врятує. Навіть – Птах. Бо він живе зовсім в іншому вимірі, і коли вона була б трішки сміливішою, то цього не трапилося б... Ілюзія нездійснених бажань... Порятунку не було. А як добре було літати й літати – над кущами жасмину, над розчиненими дверима будинків, де сміються і плачуть, над лісами, сіножатями, річечками, криницями, церквами...

«Мені щиро шкода вас – ви цього не бачили, і, мабуть, ніколи не побачите... Чому ж ви такі злі? Що ж я зробила вам? За що ж ви так? Серце моє вже не витримає, раптом розірветься – на сніжиночки останнього снігу, на пелюсточки тихих нічних квіток, які обов’язково помруть вранці...»

Останні стогін і сльоза, зітхання та слова жалю... А потім ніби хтось різко вимкнув в усіх лампах світло. Соняшник – відгорів, відсяяв, почорнів...

Муху ховали з великою шаною. Скрипалі комариного оркестру грали Бетховена. Муховій (уже депутат, солідний і щасливий, поруч – дружина, у новій, такій безглуздій кофтинці) відкривав жалобний мітинг. Представники «Асоціації незалежних мух» були у чорних капелюшках та сукенках, і всі говорили проникливі, чуйні промови, цитували Сократа і Брехта. Від РUBLIC RELATIONS поклали на могилу великий, дорогий вінок. Її самої на похороні не було.

Лілія ЧЕРНЕНКО