Сьогодні Олесі наснилася її музика. Бузкова нота скотилася з клавіатури, на якій лежали руки Вікторії, вилилася тихим блакитним сном у чорну-чорну ніч і розтеклася повсюди світло-проникливою тугою. З неба зірвалася остання зірка і розбилася на друзки прямо на Олесиному підвіконні.

Та музика вибачила їй усе, що ніколи не вибачить життя. Принесла порятунок і умиротворення. Нічний полонез запливав, наче хмари, до її темної кімнати. Музика обережно розбудила Олесю. Вона нерухомо лежала у ліжку, широко розплющивши очі, і бачила ту музику і її тінь, що лягла прохолодною блакиттю на стелю і світила звідти червневим небом до самого ранку…

Чому так довго мовчали струни, таїлися заніміло в зачиненому роялі? Усі ж таємниці та мрії, усі гріхи і посмішки ховаються там, у цих струнах і чорно-білих клавішах, що зачаїлися до пори, до часу.

… Ой, Вікторіє! Моя Вікторіє! Колись я казала тобі, що дуже хочу почути твою музику вночі, у цілковитій темряві, щоб ніхто-ніхто не бачив нічиїх очей... Лише твоя музика і ніч… Аж ось і дочекалася… Цієї ночі музика й справді звучала в темряві, і – лише для мене, і ніхто не бачив нічиїх очей…

Як легко та мелодія, котру ти написала, стає раптом квіткою, розцвітає й облітає. Вона стає вітром і піском, літає серед зеленокосих верб і перетікає сльозинкою у кожну вранішню травиночку – під тином; вмирає на вогких тротуарах, засинає у чиїхось тихих передсвітанкових долонях… У твоїй музиці все: наші долі з розчаруваннями і несподіваними дарунками, полум’я горобини і урочистий бурштиновий листопад. Там – наші закоханості і зради, помилки та релігії, стяги і свята… Твоя музика – це ми.

Вранці, забувши про все, Олеся побігла до Вікторії. По музику. Вона збагнула, що не доживе до завтрашнього дня, якщо не почує її музику наяву. Бо сон – він завжди сон. І навіть найдивовижніші сни закінчуються…

І Вікторія грала – те, що Олеся чула вже не раз у її виконанні чи у виконанні її учениць із музичної школи на численних концертах. Грала те, що вона так любила і завжди слухала, немов уперше. Грала свою «Елегію», яка – як просто море. Важкий шепіт хвиль біля ніг, вологий золотий пісок, у який провалюєшся мокрими черевиками...

Йдеш та йдеш вздовж берега, йдеш і не озираєшся, і чуєш власну тривогу у шепоті хвиль. Назад ти вертатимешся вже іншим шляхом, бо хвилі змиють твої сліди. А серце все одно буде стискатися від болю, і на щоках все одно будуть бризки води (чи – твої сльози?)…

Вікторія грала «Міраж», згусток гіркоти. Гіркоти від того, що нічого не можна повернути, що він, коханий, став раптом чужим і далеким, бо так захотів, такий зробив вибір… І ти – одна в цілому світі, і щастя твоє розсипалося на різнобарвну мозаїку, як у дитячій цяцьці під назвою калейдоскоп… І ти не хочеш більше вірити у міражі. Не хочеш, проте віриш. І той міраж знову матеріалізується: дорогими знайомими рисами обличчя, дотиком руки… Не треба, Вікторіє, благаю! А, може, потрібно?..

А тепер зіграй мені краще свій «Різдвяний вальс», такий кокетливий і веселий. Жартівлива розмова двох жебонить, як безтурботний струмок по камінчиках: вона йому – ні! А він – так-так! Вона – так! А він уже – о, ні!..

А зараз – «Квітень кохання», будь ласка… Олеся слухала його біля розчиненого вікна. До скла прилипла павутинка бабиного літа… Асфальт був щедро встелений жовтим листям… Та ні! Вікно розчинене не в осінь, а у весну, у квітень, у ніжність, якій замало і неба, і землі…

Олеся раптом впіймала себе на відкритті: музика Вікторії має запах… То вона пахне чеканням щасливої зустрічі, місяцем вповні, що перетворює звичайну жінку на відьмачку, і вона полохає усіх довкола своїм медово-полиновим тілом та блиском в очах… То вона пахне волоссям, нагрітим сонцем, запашним сінокосом, польовим житнім колосом, літом, щастям…

Інколи музика має аромат зимового безсоння, снігу, який падає всю ніч. І тобі так хороше у цьому безсонні – воно, як жайвір, сидить на твоєму плечі, і ти боїшся його сполохати. А сніжинки все летять до шибки, як метелики на вогонь. І ти маєш вуглинку, малинову ружу, – своє серце… І ти боїшся зронити його у сині сніги, бо тоді стане темно й сумно… І твоя тепла малинова ружа – твій єдиний скарб…

Вікторія не знає, як музика народжується у ній, не розуміє. І Олеся не збагне, звідки зовсім звичайна жінка, з якою вони товаришують уже багато років (котра має двох дітей, безліч турбот і клопотів), видобуває це чудо, цю дивовижу?! Напевне, вона – таки зовсім незвичайна, ця Вікторія.

Музика завжди з’являється у Вікторії несподівано – це вони знають достеменно… Самотність звуку, який падає у безодню, а потім стає дзвінким відлунням – чи є на світі щось чарівніше?! Ніби янгол пройшов по душі босоніж…

Вона так часто йде від нас у той свій дивний таємничий світ. Іде, щоб потім повернутися і подарувати його нам усім, задарма і назавжди. І там, у тому світі, вистачить місця для всіх… Тільки б не зникав він у ній…

Руки Вікторії знову торкаються клавіш, і з них збігають срібні краплі, і всі ми стаємо ближчими до снігу і білої морської піни, до пташок та інших людей, до пам’яті і майбутніх днів… Сонце сідає прямо в кімнаті, фарбує своїм вечірнім світлом фіранки і стіни. Шерхнуть вуста від невимовних слів, ліс шумить тисячолітньо за далеким озером, і хтось закохується…

На її клавіатурі знову світає – для ніжності і щастя, для наших сподівань…

Лілія ЧЕРНЕНКО