Вони розлучилися півмісяця тому, хоча для обох це було несподіванкою. Просто одного разу Лариса усвідомила, що кохання згасло і, що головне, не розпочнеться вдруге… Навіщо ж було продовжувати жити разом?..

Вони мали гостинний, такий чистий і приємний будинок, який вона з любов’ю облаштовувала та прикрашала не один рік. Була тераса, вся обвита живими ліанами (вони звисали звідусіль). А ще – пальми у кадубах і деякі інші живі квіти та рослини, завбільшки два метри, – вона привозила їх із Києва. Друзі вельми полюбляли приходити до них вечорами пити чай на цій терасі.

А у кімнатах стояли акваріуми, в одному з них жила навіть рудувата, кольору персика, велика миролюбна жаба. На кухонних полицях щільно стояли в ряд декоративні скриньки з корицею, гвоздикою і перцем, у шухлядах охайними стосами лежала постільна білизна, пересипана сухою лавандою…

Вона залишила все це і пішла з однією невеликою валізою, у яку склала усі свої найкращі сукні та малюнки чотирнадцятирічного сина Дмитрика. У руках вона несла кота-улюбленця Миколу, Міккі…

Вони вирішили, що син житиме і з нею, і з ним. Не найкращий варіант. Справедливий для обох, але тільки не для Дмитра, бо тепер йому доведеться розплачуватися за все…

Розлучення відбулося буцімто спокійно. У неї навіть не знайшлося тоді сліз – так що й виплакатися не вдалось. А на вулиці був червень (це ж треба було додуматися: влаштувати сцену розлучення у таку страхітливу спеку, коли й без того немає чим дихати!).

Лариса орендувала квартиру на першому поверсі (вона боялася висоти, мостів, веж, величезних будинків). З подругами відремонтувала її, оскільки не хотіла ступати нефарбованою підлогою, мешкати в брудних стінах, на яких вкарбувався відбиток чужого безладу і нещасть – своїх вистачає…

Під вікном ріс чарівний, розкішний кущ жасмину. Вона вечорами відчиняла вікно, адже повітря – тоді вже не таке гаряче та густе, а навпаки – легке і свіже, і в кімнату так мило-безцеремонно залазив біло-зеленими гілками той жасмин, запруджуючи всю квартиру своїм п’янким ароматом…

Вона пестила його долонями – тихо, обережно – і розмірковувала про все, що трапилося. На жаль, у цьому житті є таке, чого не можна ні забути, ні пробачити. Можна тільки з потойбічної далини пробачати всім і все… Як би їй хотілося піти куди-небудь у інший, нереальний світ, піти і навіть не озирнутися… Вона скептично ставилася до реінкарнації душ. Їй не хотілося жити ні в минулому, ні в майбутньому. Їй бажалося піти в нікуди і мешкати саме там.

Вона міркувала про те, що їх шлюб завжди був постійною боротьбою самолюбств. Так, за допомогою своєї білої магії вона наворожила йому щасливе життя і теплу ніч, у якій співають цикади і коти бродять спорожнілими тротуарами… І все – даремно. Пасьянс не сходиться. А в житті немає ні чернетки, ні чистовика. Що судилося, те судилося…

Певне, хтось із них ступив у коханні на заборонену територію, і, мабуть, чоловік не спроможний відчувати до жінки нічого, крім бажання. Коли його немає, все й закінчується. Ось жінка грає в інші шахи – вона відчуває ніжність. Лариса завжди ставила поряд ці слова: ніжність, кохання. Вони для неї – синоніми.

Вона так любила люстерка – магічне скло, у якого завжди можна було спитати: «Така я – справжня, чи ти ошукуєш мене?» Тепер вона боялася зазирнути в них (тепер вікна стали для неї милішими від люстерок): звідти на неї дивилися очі змореної жінки, яка звідала біду. Проте належало жити, а це – ніщо інше, як щодня виломлюватися з учорашньої оболонки.

І кожного дня вона йшла у фірму – ту, яку вони заснували разом чотири роки тому. І завжди намагалася бути усміхненою, адже про їхнє розлучення знали усі. І всі дивувалися: така красива, інтелігентна пара, так підходять вони одне одному… І син у них особливий – як водиться, хуліган, і з математики має «трійку», але такий чемний і талановитий! Постійно щось малює, а згодом виявляється, що все створене ним заслуговує на серйозну увагу, і його нагороджують дипломами на різноманітних юнацьких конкурсах.

Вона приходила у фірму завжди одягнена з шиком (у тих своїх красивих сукнях), спокійна… Так лагідно розмовляла з людьми, котрі зверталися у різних справах, разом з усіма відзначала свята. І він – святкував… Вони були наче й поряд, як і раніше, і ніби – ні…

Коли підкочувався клубок, вона хутенько виходила з кімнати, де панували сміх і веселі розмови, припадала до темного вікна у коридорі, завмирала, як у тій дитячій грі, і благала сама себе: не плач, не плач…

Усі, хто мав із нею справу, вважали її справжньою бізнес-леді, впевненою та розумною. Вона заперечувала подумки: ніяка вона не леді, а самотня жінка. А щодо самотності – хіба ж вона одна?! Скільки навколо жіночої беззахисності, коли хочеться заснути і не прокидатися! Сім’я уособлює гармонію в цьому житті. Коли її немає, то що є? Її найприємніший спогад дитинства був про це: вони викопували ямки у теплій землі, клали на дно пелюстки настурції, кольорові скельця з пляшок, камінчики… Потім накривали усі свої коштовності склом, засипали піском. І це було найголовнішою таємницею, скарбом… Чи є такі заповітні скарби у дорослому бутті?.. Люди вмирають не від інфарктів, а від недолюбленості, ось у чому справа…

Коли думала про це все біля темного вікна, то їй ставало шкода себе, але потім щось здіймалося з глибин і вперто шепотіло їй: ти – міцна, ти виживеш… Так склалося… Пішла, пішла… Сама вирішила… Душа – дівчинка розумна, вона знає, чого хоче, що тобі потрібно. І вона витирала сльозинки та верталася до кімнати, де всі були щасливими.

Близька подруга одного разу сказала їй: «Боже! Ти – якась ненормальна, занадто шляхетна! Всі жінки, котрі розлучаються з чоловіками, поливають їх брудом! А від тебе я жодного кривого слова про твого чоловіка не чула».

Навіщо? Кому стане легше? Ні він не винен, ні вона…

Лариса завжди поспішала додому після роботи. Потрібно приготувати піцу з грибами, адже Дмитрик може будь-коли прийти вечеряти. А потім… А потім колишній чоловік обов’язково зателефонує увечері, хоча вони і бачилися, й спілкувалися вдень у фірмі. Але він дзвонить їй, і вони годину поспіль розмовляють про всілякі незначні дрібниці.

А у розчинене вікно залазить той запаморочливий жасмин…

Лілія ЧЕРНЕНКО