На нього, звичайно, завжди звертали увагу, приміряли і красувалися перед дзеркалом. Але пончо було на вигляд дещо епатажним, занадто строкатим – у червоно-чорну клітинку. Його трішки побоювалися купувати і носити. Йому було вельми приємно, що саме Вона придбала його – така елегантна, розумна, з чарівними темно-блакитними очима. І – зовсім ще молода. Зрозуміло, їй – не 20... З двадцятилітньою намучишся: довелося б невпинно лазити разом з нею на якихось гірських вершинах чи по руїнах стародавнього замку... До того ж, вона обов’язково замастила б його морозивом і вилила б зненацька на м’яку, таку приємну на дотик, тканину півпляшки пепсі-коли!

Жінка і справді була розумною та особливою. Про це пончо довідалося дещо пізніше, коли вони приїхали в ту країну, де Вона мешкала. Пончо везли зім’ятим серед інших, надто непристойних, несерйозних речей, – легковажної дамської білизни та охочих до розмов пихатих літніх сукенок. Потрібно було мати мужність, щоб витерпіти таких сусідок... Серед них, правда, була пелеринка – спокійна, приємного рожевого кольору. З нею вони і спілкувалися всю дорогу. А дорога виявилася довгою!

З полону валізи пончо випустили аж через три дні. Виявилося, що жінка живе у великому місті, але в маленькій квартирі, яка вся заставлена якимись смішними іграшковими меблями, і що більше за все Вона любить сидіти просто на підлозі («Все не як у людей», – розмірковуватиме згодом пончо). Вона зайшла в квартиру, відчинила всі двері і вікна, зварила собі кави на маленькій ляльковій плиточці, випила, потім витягнула пончо з дорожньої валізи, повісила на «плечики» й одразу ж почала вистукувати на друкарській машинці.

І так – всю ніч! Сидячи на підлозі (Вона все робила на підлозі). При цьому ще багато курила і періодично плакала в телефонну слухавку. Пончо зрозуміло, що Вона була письменницею і мала деякі проблеми з коханим. Пончо побачило Його потім. Ні, їх не знайомили, не представляли одне одному, але й дурню було ясно, що це – Він, той, через кого Вона плакала. Це був високий, світлоокий чоловік. Він дуже шляхетно, делікатно ставився до жінки, але в Нього так само були деякі складнощі і проблеми. Вони стосувалися колишньої сім’ї і Його власних дітей – їх чомусь було декілька, аж троє.

«Коли в любовній справі є діти, то справа неймовірно ускладнюється і заздалегідь приречена на поразку», – зробило глибокодумний висновок пончо. Тяжко було зрозуміти інше: Він вирішив покинути жінку тому, що занадто її кохав, чи не міг залишитися поруч із нею на все життя тому, що кохає недостатньо? Пончо відчувало себе поки що філософом-початківцем, отож особливо не хвилювалося: зрозуміє потім.

Йому було сумно від того, що Вони надумали остаточно розлучитися... І радісно від того, що чомусь ніяк цього не робили і продовжували зустрічатися. О! Для пончо це були найпрекрасніші дні! Жінка, граціозна і легка, носила його на плечах, як крила! Вони всюди мандрували втрьох. Одного разу гуляли у сквері – тоді пончо довго пахнуло осіннім лісом і вогнищем (у сквері один дідусь палив у багатті листя, а вони стояли і довго дивилися на вогонь). А якось – слухали біля метро саксофон. Після цього пончо мріяло увесь час зворушливою негритянською музикою, і йому снився пароплав, який плив по великій річці, і та річка начебто називалася Міссісіпі... А одного дня ходили (зрозуміло – всі втрьох) до музею. Оглянули там античні скульптури, єгипетську залу для монет, потім ще одну – для порцеляни. Скульптури пончо сподобалися: одна жінка з біло-жовтого каменю була схожою на його господиню. Монети – теж цікаві, а ось порцеляна – так собі... Пончо було добре біля двох близьких душ...

Коли жінка була в настрої, Вона пестила пончо, тулилася і терлася щокою, обводила пальчиком червоні і чорні клітинки, а часом навіть розмовляла з ним, як із людиною. Пончо від щастя почувалося на сьомому небі!

Та одного разу вони вдвох прийшли до пам’ятника видатній історичній особі у дивній шапці з булавою, а Він не з’явився. Вони чекали його цілу годину, але Він так і не прийшов. По дорозі додому Вона плакала, як дівчинка, котру батьки загубили на вокзалі. Плакала тихо та довго. Пончо стало зовсім мокрим – їй потім довелося сушити його півдня на балконі. Він навіть не подзвонив і не вибачився... І вони вже нікуди не ходили разом.

Жінка щось друкувала, перечитувала надруковане, жмакала листки... Очі у Неї стали зовсім сумними і навіть ще темнішими – ніби хтось налив туди густої фарби. У Неї боліло серце. Пончо знало, що коли болить серце, то люди п’ють валер’янку. Але валер’янки в оселі не було. Пончо могло б сходити в аптеку, тільки хто ж продасть ліки якомусь одягу? Вона вкладалася спати аж під ранок, проте заснути все одно не могла. Пончо лежало – кинутим – на кріслі. Вона зовсім забула про нього. Їй було холодно під ковдрою (ви ж знаєте, які ці сучасні ковдри – одна синтетика, а пончо було зі справжнього кашеміру, тепле і лагідне). «Коли б Вона мною вкрилася, їй одразу б стало спокійно і затишно, Вона заснула б». Але жінка не брала його з крісла – їй навіть не спадало це на думку. І пончо лежало собі, трішки ображалося, чекало й тихо зітхало...

У пончо була одна мрія – йому хотілося перетворитися на плащ... «Тоді була б інша розмова, – розмірковувало пончо. – Жінки ж завжди тягнуться до чоловічого роду. Тоді б Вона частіше мене одягала і більше любила б». Останнім часом пончо порозумнішало і стало навіть освіченішим (хіба ж можна жити з письменницею і бути суцільним бовдуром?!). Пончо добре знало, що воно насправді – іменник середнього роду, більше того – нежива істота. Просто річ, хоч і дуже приваблива. Пончо часто думало: «Їй би діток... А Йому можна було б і не заводити стільки дітей з некоханою жінкою... Були б у Неї – від Нього – діти, Вона б заспокоїлася, залишила б писати свої книги та нестерпно курити... Бажано, щоб були дівчатка. Вони б підросли і завжди б носили мене по черзі».

А про її книжки багато говорили, і говорили з повагою та надією. Колись (у старі, добрі часи), коли Він ще був, вони гуляли і бачили у вітринах охайні обкладинки її книг. Люди заходили в книгарні і купували їх. Пончо чуло, як один симпатичний чоловік із бородою сказав іншому: «Вона чудово пише. Талановита романістка. Купи останній роман». Пончо страшенно запишалося і навіть зашарілося від цього компліменту. А той, інший (не надто симпатичний, без бороди) відповів: «Потім, наступного разу. Дуже поспішаю...» Пончо обурилося: «Надутий індик!»

Ось так вони й жили. Жінка писала свої книги. Він не телефонував. Згодом побачила світ її (шоста чи сьома?) геніальна книжка. Пончо заплуталося в її плодючості: Вона пекла романи, як млинці. Жінка мала їхати на презентацію.

Вранці пончо прокинулося в гарному настрої. Шансів було мало, але пончо до останньої хвилини сподівалося, що вони поїдуть на свято разом. Під вечір жінка одягнула елегантну вечірню сукню, знайшла маленьку сумочку зі сріблястим ланцюжком, підмалювала вії і припудрила носика. «Сюди б ще – коштовності, – подумало пончо, – і – справжня графиня».

Потім Вона... загорнулася в пухнасте розкішне хутро, і вони пішли. «Що ж, Вона має рацію: там смокінги, кришталь, до чого тут я? Не вистачало, щоб хтось із шанувальників її таланту чи сам видавець спитав: «Де Ви відкопали цю ковдру?» Але ж Вона могла залишити мене у роздягальні. Нічого. Буду чекати її вдома. Вона повернеться, сховає хутро в шафу, і ми знову будемо вдвох. От коли б я було плащем!..» – зітхнуло пончо.

Вечір був нескінченно нудним. Пончо вже почало хвилюватися, що Вона так довго не повертається, аж раптом пролунав сміх... До вітальні занесли двадцять одну троянду і тридцять п’ять гвоздик (пончо пізніше перелічило): «Як її шанують! Взимку ж квіти – такі дорогі!» Вона приїхала з презентації не одна, а з чоловіком. Не з Ним, а з іншим, зовсім незнайомим. Він недбало кинув своє важке пальто на пончо, і воно мало не задихнулося від образи та люті.

Жінка з гостем розмовляли й пили. Вона була веселою, щось розповідала, сміялася і стала схожою на розбещену дитину, хоч була зовсім не такою. Пончо подумало, що жінки змінюються, мов погода. Їх складно зрозуміти, дивлячись на те, чи вони люди, чи – щось інше… Якось у гостях пончо познайомилося з красивою яскравою мантилею – її носила на плечах приятелька жінки. Мантиля мило кокетувала з ним. Але коли вони зустрілися знов, зробила вигляд, що зовсім не пізнала його... От і зрозумій цих жінок після такого!

Чоловік домовлявся з Нею про те, що вони завтра обов’язково повинні піти до нічного клубу і пограти в більярд. Що таке більярд, пончо не знало, але чудово розуміло, що до нічного клубу воно з Ними не потрапить...

А потім він почав її цілувати. Так одразу, навіть не спитавши дозволу. І при цьому називав її таким огидним, брутальним словом «лапуся».

«Нахаба! Нікчема! Хіба ж так можна з Нею?! Вона – особлива!» Пончо взагалі зненавиділо цього «добродія» у важкому пальто. А жінка тихо прохала цього нахабу: «Не робіть дурниць...» Потім вони ще трохи поцілувалися і... пішли до іншої кімнати. Щось запекло у пончо зліва, там, де була найчарівніша червона клітинка.

«У мене ж немає ні грудей, ні серця, чому ж тоді мені так болить?» Воно хотіло сказати їй: «Не робіть дурниць. Може, Він ще прийде до Вас, повернеться, і все буде гаразд!»

Але – хіба пончо вміють розмовляти?

Лілія ЧЕРНЕНКО