Паскудна кривда переслідувала сільського самородка ще з часів царської Росії. Хоча винахідницька діяльність почалася в дитинстві успішно: змайстрував дерев’яний самокат (велосипед тоді був рідкістю навіть у великих містах), чим здивував усю місцеву знать: старшину, поміщиків, священника. Вони й допомогли відправити самокат на земську сільськогосподарську виставку. Малого конструктора нагородили десяткою, що було схоже на казку.

Першу глибоку кривду над правдою відчув Яків Рощепій у полковій збройовій майстерні, коли в 1904 році приніс начальнику, штабс-капітану Мартинову рисунки вдосконаленої гвинтівки, став пояснювати, але офіцер вирвав папірці з рук солдата і жбурнув у ящик для сміття з криками про посягання мужика на російську зброю. Наступного дня наказав солдату виконати досить брудну лакейську роботу, а на завершення посадив рядового служивого на гауптвахту.

Пам’ять про винахідника, "черниговского крестьянина", віддали чужій державі

Та самородок не охолов до своїх розробок, навпаки, визріла ідея зробити гвинтівку не просто десятизарядною (з п’ятизарядної), а й автоматичною. Працювати над цим винаходом майстровитого солдата відправили до збройової майстерні офіцерської стрілецької школи. Технічну допомогу надавав військовий інженер Микола Філатов. У 1906 році автоматичну гвинтівку Рощепія схвалила військова комісія і направила Сестрорецькому заводу для виготовлення заводських зразків, а винахідника нагородили премією в триста рублів. Але щоб не «оскверняти священну зброю мужицьким іменем», царські чини продали винахід чужоземним фірмам. На думку Якова Рощепія, це зробив директор заводу генерал Байдуров, якого пізніше викрили на іншій великій афері, та й винахіднику він нав’язував своє співавторство, з чим самородок не погодився.

«Багато усяких підступних дияволів звивалося навколо моєї грішної душі, – розповідав журналісту уже за іншої епохи Яків Устимович. – Пам’ятаю одного бельгійця на прізвище Шифлер, нишпорив як агент чужоземної військової фірми. Все умовляв, щоб я покинув батьківщину і переметнувся у Бельгію. Обіцяв раювання на землі. Я йому коротко, без пояснень сказав: «Солдат своєї душі нікому не продає».

Автоматична гвинтівка Рощепія (фото з чужого музею)

Закінчилося тим, що самородка-патріота вигнали з вітчизняного заводу, а за його розробками стали виготовляти автоматичну зброю на чужоземних військових підприємствах в роки Першої світової війни. Гвинтівка Рощепія відзначалася простотою і компактністю, в ній був закладений принцип автоматичної зброї, тож викликала у конструкторів-зброярів великий інтерес, але цього не оцінили царські чиновники, через пихату гординю не захотіли помічати самобутній талант простого солдата-самородка. Згодом, уже за комуністичної влади, дослідники історії вітчизняної зброї брати Мавродіни написали правду про заслуги нашого земляка, уродженця нашої Чернігівщини, нашої Бобровиччини: «По сути дела создателем первой русской автоматической винтовки является Я.У. Рощепей, черниговский крестьянин, солдат-оружейник».

І це було визнано на увесь світ, на увесь СРСР, де прославляли, орденами й генеральськими погонами обвішували інших винахідників: Філатова, Токарєва, Федорова, Дехтярьова… Українські партійні і урядові чиновники, видно, як і колишні царські, не посміли осквернити мужицьким іменем винахід світового масштабу, поставити ім’я селянина-винахідника поруч з генеральськими іменами. Такими-то були українські «патріоти» як царського, так і компартійного розливу.

І це навіть після того, як прославлений в СРСР російський зброяр Федір Токарєв у 1950 році визнав, що для виготовлення своєї автоматичної гвинтівки використав розробки Якова Рощепія, «який після жовтневого перевороту кудись зник, а країні потрібна була автоматична зброя». Після цього визнання з’явилися публікації про винахідника з Чернігівщини у центральних виданнях Союзу і України, до Рощепія в Осовець приїздив з Києва журналіст Іван Волошин, публікація якого «Винахідник Яків Рощепій» з’явилася 31 серпня 1950 року в головній республіканській газеті.

З виплатою персональної пенсії теж довго тягнули

На жаль, пагінці «косруполітичної каскути» розросталися й навколо інших винаходів Якова Рощепія, над якими він працював у часи «щасливого соціалізму». Освіту мав церковно-приходської школи, але мав божий талант до технічних винаходів, креслення яких виконував на рівні високоосвічених конструкторів. Після жовтневого перевороту й громадянської війни винахідник влаштувався слюсарем на військовому заводі «Арсенал» в Києві. Працюючи там до 1928 року, виконував не лише доведені слюсарю завдання, а й заглядав наперед в питаннях розвитку вітчизняної техніки, і не на рік-другий, а на десятиліття. Так, в 1924 році, задовго до примусової суцільної колективізації, до широких колгоспних масивів, він сконструював зерновий самохідний комбайн, виготовив тайком на заводі відповідні креслення і зробив діючий макет комбайна. Деталі його перевіз і склав у Осовці. Один з перших механізаторів села Григорій Тимофійович Сміян згадував, як бігав до Якова Устимовича дивитися на макет комбайна, що за допомогою пружин рухався по хаті, підбирав розсипані колоски і обмолочував.

Ще не пізно гідно увічнити пам’ять (1990 рік)

Винахідник показував свою конструкцію місцевим більшовицьким хазяям, але вони сприймали це байдуже, навіть глузували з селюка. У 1926 році конструктор вирішив показати модель комбайна вченим Київської Академії наук. Але, видно, й там засідали спадкоємці царських горе-чиновників. Одні порівняли модель комбайна з дитячою іграшкою, трохи серйозніші чиновники «похвалили дядька із села без інженерної освіти», а щоб відчепився від них зі своїми ідеями, порадили винахіднику розчленувати комбайн, переробити його з самохідного на причіпного.

Але Яків Устимович дивився наперед значно далі, ніж академіки сільськогосподарської науки. Він залишив свій геніальний винахід безмозким академікам, у яких вистачило розуму лише на те, щоб долучити діючу модель самохідного комбайна як експонат «технічного курйозу» до історії розвитку техніки. Вони відправили цей «технічний курйоз» до Харкова, порадили владним дядькам помістили талановитий винахід у музей заводу «Серп і Молот», де виробляли нескладну сільськогосподарську техніку.

Свій «технічний курйоз» самородок побачив на колгоспних полях у 1947 році. Але конструкторами цього винаходу значилися міністерські чиновники. Тож Яків Устимович надіслав свої претензії Міністерству сільського господарства УРСР. Звідти одержав відповідь від керівника сектору т. Хітрова: «Ваш самохідний комбайн – річ не оригінальна. Якщо хочете знати, такий комбайн вперше з’явився в Австралії».

Міністерський чиновник глузливо назвав винахід українського самородка неоригінальним після 21-го року, як Яків Рощепій привіз у Академію наук креслення і діючу модель самохідного комбайна. Тоді в жодній країні не було такої сільськогосподарської техніки, недаремно й українські академіки в 1926 році назвали винахід «дядька із села» «технічним курйозом». Бо їхні учені мозки, скоріш за все, були напхані бездарними курйозами. Винахід самородка з кресленнями і діючим макетом тримали два десятиліття в архіві й музеї, щоб потім проголосити його австрійським винаходом, а себе посвятити у конструктори самохідного комбайна, який 21 рік тому назвали «технічним курйозом».

Чи пишається Україна видатним українцем? ("Визвольна боротьба", 2019 рік

Про цей «курйоз» написав і журналіст Іван Волошин у згаданій вище центральній газеті, наголосивши: «… де ж у таких міністерських чиновників громадянське сумління? Де їх політичний розум, щоб отак мимохіть, безоглядно, безвідповідально кидати тінь на працю вітчизняних конструкторів?.. Ми виступаємо на захист старого винахідника не лише в ім’я його минулих заслуг перед Батьківщиною, заслуг, треба сказати, досі ще по-справжньому не оцінених. Ми хочемо, щоб далі він працював у тих нормальних радянських умовах, в яких працюють «високоосвічені» винахідники і раціоналізатори. Незважаючи на свої 70 років, Яків Устимович сповнений свіжих творчих сил. Ми на власні очі бачили, як за три дні нашого спілкування із самородком ця людина помолодшала на десять років. Він відгукнувся на нашу пропозицію і заходився конструювати сівалку для гніздової сівби, повернувся до своєї конструкції бурякокомбайна…

Конструював його на базі Бобровицької МТС в кінці 40-х. Вдосконалював бурякокомбайн після 1950-го, коли у винахідника побували столичні журналісти.

Сусід Якова Устимовича Григорій Іванович Дунаєв розповідав, що випадково зустрівся в пригородньому поїзді з бобровичанином, розговорилися, виявилося, він свого часу допомагав винахіднику після війни збирати бурякозбирального комбайна. Але ця унікальна техніка чомусь значно пізніше з’явилася на колгоспних полях, роками її заміняли жіночі руки.

(Далі буде)

Григорій ВОЙТОК