|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 8:08 | 03.03.2024

Про життєвий шлях лікаря, просвітянина та козацького отамана Івана Луценка

7 березня патріотична спільнота України відзначатиме 160 річницю невтомного діяча часів боротьби України за незалежність, лікаря, військового і громадського діяча, публіциста, члена Центральної Ради – Івана Митрофановича Луценка.

Уродженець старовинного козацького села з Полтавщини став відомим дослідником історії козаччини, а коли з’явився шанс відновити козацьку державу – став одним з ініціаторів відродження козацтва, за що на Всеукраїнському з’їзді Вільного Козацтва обраний генеральним хорунжим. То ж довелося лікарю-гомеопату очолити козацький кіш і зі зброєю в руках боронити рідну землю від московських зайд й загинути в бою як справжній козак.

 

Lutsenko IvanНародився Іван Митрофанович (23 лютого за ст. стилем) – 7 березня 1863 року в селі  Кейбалівка на березі річки Удай Пирятинського повіту  (тепер — Пирятинського району Полтавської області). Батько Митрофан Йосипович був дрібним службовцем шляхетного походження, мати Ганна Йосипівна була донькою фельдшера. Середню освіту хлопчик здобував у Лубенській чоловічій гімназії. Першим директором гімназії був Матвій Терентійович Симонов (Номис). Відомий етнограф, автор «Українських приказок» та багатьох оповідань був знайомий з Шевченком, дружив з Марковичем та Кулішем. Саме любов до українства і стала на заваді його посаді. Замість ліберала-українофіла в гімназію назначають директором інспектора Лазаренка. 1878-го «нова мітла» переполовинила і склад, і стиль навчання. Половину учнів не перевели в старші класи, 25 осіб виключили взагалі, а про передові позиції… забули. На той час Іван Луценко встиг закінчити 4 класи. На клас молодшим вчився вірний товариш Сергій Шелухін.

Після закінчення в 1882 році гімназії юнак поступає на математичне відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Але через рік переводиться на природниче відділення і в 1886 році отримує диплом зі ступенем кандидата. Втім, математичний склад мислення, прагнення до нового, не полишає Івана Луценка впродовж всього життя. Вочевидь, у молодого випускника сформувалось рішення продовжити родинну лікарську традицію з боку матері, тому він в 1887–1891 роках  продовжує навчання в Військово-медичній академії й отримує після закінчення диплом військового лікаря з відзнакою.

Івана Митрофановича призначено молодшим лікарем до 55 піхотного Подільського полку, який квартирував в старовинній фортеці молдавського міста Бендери. Тут лікарю довелося брати участь у боротьбі з поширенням епідемії куриної сліпоти серед військових декількох гарнізонів. Опис цієї епідемії став основою його докторської дисертації. Восени  1893 року Івана Луценка переводять на посаду молодшого лікаря 15-ї артилерійської бригади в Одесу.

 В 1897 році Іван Митрофанович вийшов у відставку й продовжив свою лікарську діяльність на вулиці Херсонській 52 (тепер — Пастера), де одночасно й мешкав з родиною.  Він обладнав удома кабінет і став вільнопрактикуючим лікарем, що застосовував нетрадиційні методи боротьби з людськими недугами. Численні статті  з актуальних проблем медицини  впродовж 1895–1897 років друкувалися у петербурзьких виданнях.  Луценко був прихильником гомеопатії, в січні 1898  року  затверджено   статут  Одеського товариства послідовників гомеопатії, а Іван Митрофанович став його секретарем та скарбником. Через п'ять років розпочалося видання переведеного з Харкова до Одеси щомісячника «Вісник гомеопатичної медицини», редактором якого став Іван Луценко. Товариство відкрило на вулиці Херсонській свою лікарню, а на вулиці Степовій амбулаторію, де хворих щотижня безкоштовно приймав доктор Луценко.

В цей самий час Іван Митрофанович відкрив для себе ще одне захоплення – есперанто, в Одесі існував гурток есперантистів, цією мовою добре володів і лікар Луценко, про що свідчить його стаття «Гомеопатия и международный язык» в 11 номері Вісника гомеопатичної медицини за 1904 рік та доповідь на одному з засідань «Просвіти».

liuce2Зміни в поглядах Луценка друзі пов’язували з  впливом на лікаря українського оточення в Одесі. В першу чергу вони виділяли лідерів українського просвітницького руху в Одесі Михайла Федоровича Комарова та Леоніда Анастасійовича Смоленського. Іван Митрофанович прочитав багато книжок з бібліотеки М.Ф. Комарова, а з істориком Смоленським він близько познайомився під час лікування Леоніда Анастасійовича. Також імовірний вплив і найближчого українського оточення лікаря, а саме Євгена Чикаленка та давнього товариша з Лубенської гімназії Сергія Шелухіна.

Відповідно, початок минулого століття позначився для Луценка активізацією його культурницько-просвітницької діяльності, в 1902–1907 рр.. Іван Митрофанович — один з керівників Української Народної Партії. Брав активну участь у створенні Одеської «Просвіти», виділяючи значну частину власних коштів на її діяльність. Він був переконаний, що товариство має об'єднати довкола себе найширші верстви трударів — і з цією метою влаштував два багатотисячні мітинги, налякавши градоначальника й поліцмейстера.
       Над Іваном Митрофановичем було організовано таємний нагляд. Стежили за його дружиною та за донькою Анастасією, яка працювала бібліотекаркою в «Просвіті». Скориставшись тим, що Настя переховувала в бібліотеці нелегальну літературу, поліція влаштувала обшук на квартирі Луценка. Виявили зброю, програмні документи українських партій, різні відозви. Заарештувати господаря не вдалося, позаяк ще діяв його депутатський статус, але від громадської роботи було відсторонено.

Іван Луценко був близько знайомий з українськими письменниками - Іваном Нечуєм-Левицьким, Іваном Франком, якому лікар провів обстеження стану здоров'я та надав належні консультації та лікування, Михайлом Коцюбинським, який навесні 1910 року зупинявся на квартирі Івана Луценка. Разом з письменниками Миколою Вороним та Іваном Липою Луценко заснував видавничу «Одеську літературну спілку». Товариство взяло участь у випуску альманахів «З-над хмар і з долин» (1903) та «Багаття» (1905). Іван Митрофанович залучив до «Просвіти» ще одного свого земляка та випускника Лубенської гімназії, доцента кафедри західноєвропейської літератури історико-філологічного факультету Одеського університету Володимира Лазурського.

Під час Першої світової війни Іван Митрофанович І.М. Луценко був призваний до війська і працював лікарем в Одеському шпиталі. Зі спогадів В. Кедровського дізнаємося: «У воєнній уніформі, з шаблею при боці і з острогами на чоботах, він ніби підріс і випростався… Не раз, посміхаючись говорив:

А що, хіба не козак? Поки не одягнув на себе уніформи, то й не відчував, що в моїх жилах тече козацька кров.  А може таки дійсно прийдеться скоро козакувати. Адже війна скінчиться, якщо не революцією, то такими реформами, після яких і українська справа піде горою.

Після Лютневої революції навесні 1917 року Івана Луценка обирають членом Української Центральної Ради,а на першому Всеукраїнському військовому з’їзді – членом Українського генерального військового комітету, що очолив увесь український військовий рух. Саме з його наказу в Одесі вперше піднято жовто-блакитний стяг, як  символ  української державності. У розпал боротьби за цю державність полковий лікар Луценко виступає в трьох іпостасях: військового фахівця, що формує частини на захист перших національно-визвольних здобутків; медика, який опікується здоров'ям людей і публіциста, котрий пише на громадсько-політичні та на санітарно-гігієнічні теми. У жовтні 1917 року на З'їзді Вільного Козацтва Луценко обраний  генеральним хорунжим.

 З одеської газети «Боротьба» відомо, що влітку 1918 року Іван Митрофанович брав участь в організації першої в Одесі української національної книгозбірні, до якої віддав частину власної бібліотеки. Під час антигетьманського повстання І. М. Луценко — голова цивільного управління Таврійського округу, за  Директорії — командир військового загону. Звернення Івана Луценка до історії України було зумовлено його бажанням взяти на себе місію ідеолога українського національного руху, сприяти пробудженню національної свідомості українців. Попри аматорство, Івану Луценку вдалося досить глибоко осягнути історію України, стати одним з передвісників державницького напрямку в українській історіографії.

Більшість починань Івана Луценка відбувалися завдяки постійному його прагненню до нового, невідомого. Користуючись добре розвинутим математичним мисленням, він міг би спокійно і з користю працювати як для себе, родини, так і для людей, піклуючись про здоров’я останніх. Однак серце не підкорялося розрахункам, козацька душа, що прокинулася у лікаря, прагнула боротьби за свободу. Останні місяці життя Іван Митрофанович провів у запеклій боротьбі з більшовицькими військами, з якими воював на Чернігівщині, Київщині й Волині. 7 квітня 1919 року у бою з більшовиками на чолі 1-го Подільського січового куреня на станції Красилів потрапив у полон і був порубаний шаблями та піднятий на багнети в центрі Красилова.

На відміну від багатьох ідеологів, які закликали боротися до останньої краплини крові, а самі в цей час жили в спокійних та комфортних умовах, Іван Луценко не лише закликав, але й до кінця, разом зі своїми прибічниками, боровся за втілення своїх задумів, а тому він заслуговує на повагу нащадків.

Не згасає в серцях українців пам’ять про славного сина українського народу, видатного лікаря-гомеопата, громадського діяча і військового командира, що поклав життя заради Батьківщини. У вересні 1996 року в Одесі на будинку, в якому тривалий час жив Іван Митрофанович Луценко (вул. Пастера, 52), було встановлено меморіальну дошку. До 150 річниці І.М. Луценка одеські історики Тарас Вінцковський та Олександр Музичко видали книгу «Іван Луценко (1863 – 1919): український націєтворець». За ініціативи хмельницької молодіжної організації «Пластовий рух «Сокіл»» та за підтримки місцевої влади 14 січня 2012 р. відбулось урочисте відкриття пам’ятної меморіальної дошки на фасаді залізничної станції містечка Красилів (Хмельницька область), неподалік якої загинув полковник Армії УНР Іван Митрофанович Луценко.

 

Василь Вельможко, член Національної спілки краєзнавців України.

Схожі матеріали (за тегом)