|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 4:42 | 06.30.2022

Станіслав Коваленко: «Ми робили все, аби врятувати якомога більше життів»

Станіслав Коваленко: «Ми робили все, аби врятувати якомога більше життів»

Лікарі, які лишилися в Чернігові під час бойових дій, під постійними обстрілами рятували життя сотень військових і цивільних. Одним з них є лікар-хірург, завідувач хірургічного відділення Чернігівської обласної лікарні Станіслав Коваленко. Медик із чималим стажем ніколи не стикався з такими страшними травмами, які отримували військові та мирне населення під час вторгнення російських військ на Чернігівщину.

Ранок першого дня війни у хірурга Станіслава Коваленка розпочався не з філіжанки запашної кави – його сон перервали вибухи.

«Я прокинувся від вибуху. На годиннику було 5.05 ранку. Саме тоді ворог наносив удари по аеродрому в Півцях, – розказує завідувач хірургічного відділення Чернігівської обласної лікарні Станіслав Коваленко. – І майже відразу дружині зателефонувала кума і сказала, що почалася війна, бо її брат-військовий у Житомирській області був викликаний по тривозі. І я відразу поїхав на роботу. Нас зібрав Андрій Михайлович і оголосив, що ми готуємося до роботи як військовий шпиталь, будемо приймати поранених. Ми були опорною лікарнею, і найтяжчих хворих везли сюди. Окрім нас, ще приймала друга міська лікарня, третя декілька днів приймала і військовий шпиталь, але основна маса важкопоранених потрапляла до нашої обласної лікарні. Першим був прикордонник, якого привезли з Дніпровського з проникаючим кульовим пораненням черевної порожнини. Його прооперували в торакальному відділенні. І вже з першого дня почали доставляти спочатку військових, а згодом і цивільних. Найбільше поранених було після авіанальоту на вулиці Чорновола. За дві години ми прийняли півсотні поранених цивільних людей. Дуже багато цивільних постраждало, коли по Киїнці був удар. Перший день всі були у шоковому стані, не розуміли, що буде далі. Та коли почали надходити пацієнти, все стало зрозуміло. Ніхто з лікарів не думав, що таке звірство будуть чинити з цивільним населенням. Спершу травми вражали ,але потім вже не замислювалися над тим. Просто намагалися робити все, що від нас залежить, щоб допомогти. Це все увійшло в звичайний робочий ритм».

 

Жив в лікарні з сином

 

Як і всі медичні працівники Чернігівської обласної лікарні, Станіслав Коваленко жив у лікарні увесь час, поки тривала активна фаза війни на Чернігівщині. Спав лікар по декілька годин у своєму кабінеті, прямісінько на підлозі. Разом з ним жив і старший син, який допомагав медсестрам і лікарям носити поранених в операційну з приймального відділення.

«Зі мною ввесь час жив мій син. Він допомагав, як міг, – говорить лікар. – У нього на руках померли двоє хлопців, майже його ровесники. Один цивільний і один військовий. Їх привезли до нас уже в стадії агонії».

Поруч із лікарями, медсестрами та санітарками працювали і інтерни.

«Наші п’ятеро інтернів, які працювали в хірургії, залишилися і жили з нами в лікарні, – говорить лікар. – Вони в усьому допомагали, носили поранених, носили воду, допомагали оперувати. Коли вимкнули світло, ліфти не працювали, і цими сходами прямісінько від приймального відділення ранених доставляли в операційну і в реанімацію на руках. Інтерни, які нам допомагали, будуть вже по-іншому ставитися до свого професійного життя. І їхня громадянська позиція буде геть іншою, як і у мого сина».

 

Допомагали всім по максимуму

 

«У медвишах є такий курс «військово-польова хірургія». Раніше він вивчався на четвертому курсі, – розповідає Станіслав Миколайович. – І, звісно, військово-польова хірургія значно відрізняється від звичайної цивільної. Перше – це медичне сортування. У цивільній хірургії перевага надається тим, хто найтяжчий, а у військовій хірургії все інакше. Адже щоб солдат швидше став у стрій, спочатку надають допомогу легше пораненим, а вже потім – тяжким. Є чотири спеціальні мітки, які використовують під час військового сортування. Та ми тут надавали всім допомогу. І дуже багато пацієнтів, які військова хірургія розглядала б як безперспективних, ми прооперували, і вони виживали. Звичайно, були з ампутаціями кінцівок, множинними пошкодженнями від мінно-вибухових травм, але хлопці виживали.

Дуже часто було таке, що були залучені всі операційні у лікарні. Адже привозили з поля бою поранених. Бувало дві-три людини в одній машині, а могли по дві-три машини одразу приїхати – це коли були важкі бої біля Новоселівки, на Бобровиці, за Масанами, в районі ЗАЗу, всіх везли до нас. І ми робили все можливе, щоб вони вижили».

 

Налобні ліхтарі виручали хірургів

 

1lixtarУ лікарні в перші дні війни не було потужних генераторів, лише малої потужності на випадок аварійної ситуації в мирному житті. І коли пропало світло, то їх потужності не завжди вистачало для проведення операції. Тож часто бувало, що хірурги починали операцію при світлі, а закінчували під світло ліхтариків на чолі (на фото) і телефонів.

«Зникло світло, зникла вода… І ми оперували під генератором, але спершу це був слабенький генератор, то навіть підсвічували налобними ліхтариками, телефонами, якимись китайськими ліхтариками, – згадує Станіслав Миколайович. – Потім волонтери з Франківська передали нам ось такі ліхтарі, які заряджалися. І ці вже були кращі. Пам’ятаю, з Чорновола привезли тринадцятирічну дівчинку з батьком. В нього був розрив легенів і печінки, чоловік помер. Дівчина, на щастя, вижила. Вона була взута, вдягнута, і ось лежить вона на ношах, а ступня з черевиком лежить збоку. Ми її оперували без світла, була ампутація нижньої кінцівки. І коли закінчували операцію, вже генератор не тягнув, то взагалі присвічували телефоном. Вона вижила і буде жити, але потрібне протезування».

 

Помер, так і не побачивши доньку

 

Хірург пам’ятає наших військових дуже патріотичними і вмотивованими. Вони, навіть будучи пораненими, переживали не за себе, а за інших. За побратимів, за лікарів, за простих людей, яких не зможуть більше захистити. І це викликало велику повагу і мотивувало медиків.

«У нас був пацієнт-солдат. Його звали Коля, – згадує лікар. – Здається, він був з Менського району родом, сирота. До початку війни Коля жив у гуртожитку в Чернігові і був контрактником. Хлопчину поранили неподалік Рівнопілля. Його доставили до нас. В нього було поранення ноги, черевної порожнини, втрата слуху, барабанні перетинки були пошкоджені. Ми його прооперували. На другий день я заходжу в реанімацію перевірити, як він. Коля лежить, маленький такий, дивиться нам у вічі і каже: «Вибачте, лікарі, що я не зможу вас захищати більше». І наша лікарка-хірург Уляна Миколаївна відповіла: «Коля, тепер ми тебе будемо захищати». А коли його перевели з реанімації в палату, десь п’ятий-четвертий день був, то він почав проситися на виписку. Я йому кажу, мовляв, рано ще. А потім до мене підійшли медсестри сказали, що йому не було куди йти навіть, але він просився на виписку, щоб не займати місце, щоб було куди класти поранених побратимів, яких привозитимуть. Такий мотивований двадцятирічний хлопчина, який за нас воював. І фактично завдяки таким хлопцям і не допустили в Чернігів ворога».

На війні життя і смерть, радість і біль ходять зовсім поряд. І від цього нікуди не дінешся, хоч як би гірко від того не було.

«Був такий випадок: потрапив до нас молодий, двадцятирічний хлопчина родом із Вінниці з дуже тяжким пораненням. В нього було тяжке пошкодження судин нижньої кінцівки і дуже велика крововтрата. Його прооперували в судинній хірургії, але, на жаль, на ранок хлопець помер, – говорить Станіслав Коваленко. – І потім ми дізналися, що через півгодини після його смерті в нашому Чернігівському пологовому будинку в нього народилася донька. Він помер близько 5-ї години ранку, а о 5.30 народилася його перша і єдина дитина. Та батьку і доньці не судилося побачити одне одного».

 

Дітей шкода

 

Страждання дітей, яким довелося дізнатися, що таке війна, підкошували медиків набагато більше, ніж утома чи емоційне виснаження.

«Взагалі я не вважаю себе сентиментальною людиною, але війна змінила все, – з сумом в очах продовжує хірург. – У бомбосховищі нашої лікарні під час активних бойових дій жили чимало дітей. Це були діти наших співробітників, а також приходили сім’ї з сусідніх будинків. Ми носили їм їсти, дитяче харчування давали, бо діти різного віку були. І коли туди спускаєшся і бачиш, що на матрацах лежать дітки, а зверху лунають вибухи, то клубок у горлі стає. Плакати хотілось, коли бачив цих дітей. Адже мої так само сиділи в підвалі, але за декілька кілометрів від лікарні. Дуже багато дітей до нас потрапляли з осколковими пораненнями. На жаль, двоє хлопчиків, 9 і 11 років, загинули внаслідок поранення. У гуртожиток, де жив дев’ятирічний хлопчина з батьками, влучив ворожий снаряд. У нашу лікарню його доставили разом із батьками. У хлопчика було множинне мінно-вибухове пошкодження. Його тіло було просто пошматоване. Оперували дитину годин п’ять – наші хірурги і ортопед з дитячої обласної лікарні приїздив. Ми зробили все можливе, але дитина померла в реанімації. Другий хлопчина, 11 років, теж потрапив під обстріли, і три осколки потрапили йому в головний мозок. Ми два дістали, а третій був дуже глибоко. На жаль… Ці двоє хлопчиків померли в один день з різницею в три години, здається. І це, повірте, було дуже важко переживати. Адже ці бідолашні діти ні в чому не винні, їм би гратися, вчитися, радіти життю, а тут таке горе».

 

Без рідних було важко

 

Війна перевернула світ кожного з нас із ніг на голову. Ми почали помічати і цінувати такі звичні нам у мирному житті речі. Ми почали жити на повні груди, по-іншому. Так, ніби завтра може й не настати.

«Війна змінила все і кожного, – говорить хірург. – Стало зовсім неважливо, у що ти вдягнутий, коли ти падаєш на підлогу під час обстрілів. Неважливо в якій ти квартирі живеш. Головне, щоб поряд були близькі і рідні люди, яких, на жаль, я не мав тоді змоги бачити. Морально для мене було дуже тяжко, коли не бачиш дітей і дружину. І багато роботи було, і бувало, що не спали, але це не так вимотувало, як розлука з рідними.

Дружина в мене ж теж лікар. Вона разом із двома меншими дітьми 23 дні жила в Чернігові. У нашій квартирі повилітали вікна, тоді вони перебралися в центр до кумів. Коли була така змога, то привозили нам із сином їсти. Привозили речі першої необхідності, як зубна щітка та паста.

Будинок кумів, де жила дружина з дітьми, був неподалік готелю «Україна». Коли на готель скинули бомбу, вони сиділи у підвалі. В квартирі, ясна річ, вилетіли шибки. Я дуже переживав за них і вирішив вивезти з міста. Десь за два дні до того, як росіяни підірвали міст, відвіз їх у Короп до родичів. Дорога була важка: лісами, полями, лише туди їхав п’ять годин. Лишив їх там і відразу повернувся назад, а син у цей час був у лікарні».

 

Хірургія працювала на максимум

 

Хірургічне відділення Чернігівської обласної лікарні працювало майже в повному складі. Медики готові були працювати, скільки буде потрібно, незважаючи на втому і постійні обстріли.

«Як я міг не лишитися? Це мій професійний і громадський обов’язок! – говорить Станіслав Коваленко. – Як сказав Черчилль, «евакуаціями битви не виграються». Коли вже треба надавати допомогу, як би я дивився в очі своїм підлеглим, якщо б я їх кинув? Завідувач або «йде з кораблем на дно», або тримається до останнього, поки ущухне шторм. Все. Ні про який від’їзд мови не було. Всі лікарі мого відділення працювали, і всі медсестри, які мали змогу доїхати. Були, звісно, ті, хто просто фізично не міг добратися до роботи. Ті, хто прийшли з першого дня війни, всі залишилися, і всі, хто потім міг дістатися, теж приходили. Всі ми тут, у лікарні, і жили. У нас хірург три тижні з дітьми жила в лікарні і допомагала оперувати, поки діти в підвалі сиділи.

Одна наша медсестра живе досі в лікарні, бо в неї житло в гуртожитку на ЗАЗі було, а його розбомбили. Тепер їй нікуди йти. У лікаря, який зараз оперує, в квартирі на Масанах повилітали всі вікна і балкон. У той день його дружина була вдома з донькою і внуком. Вони до цього спали в кімнатах, а саме в той раз усі лягли в коридорі, і стіна їх врятувала. І таких історій багато.

Окрім своїх лікарів, я був вражений організацією і героїзмом простих людей. Містяни приходи в лікарню і питали, що нам треба, чим вони можуть нам допомогти, – говорить лікар. – У перші дні приносили якусь консервацію, одяг для поранених. І це дорогого варте. Вони хотіли хоч чимось допомогти нам.

Війна відкрила очі навіть тим, які дивилися інакше на всі ці моменти. Адже насправді війна в країні вже триває вісім років, але вона була від нас далеко. А тут ми її побачили на власні очі. Мій хірург другий раз мобілізувався після того, як у нас в області завершилися бойові дії. Він вже був у 2018 році в зоні ООС. А тепер, коли гаряча фаза більш-менш стихла, то він мобілізувався знову. Пішов лікарем у першу танкову бригаду».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора

Схожі матеріали (за тегом)