Зроблено ним дуже багато: нова база коледжу, осучаснені всі виробничі дільниці, придбана посівна, збиральна і тяглова техніка здебільшого американського виробництва, набудовано житла з комунальними зручностями, створено майже півтори тисячі робочих місць з нормальною зарплатою та безплатним житловим забезпеченням, багатьом людям допомагає на лікування й при інших складних ситуаціях. Проте за все це добро, ніби про нього написав Олександр Олесь:

Він все життя горить на вогнищі людському,

Він все життя неначе був розп’ятий

На вічному хресті за злочини,

Дурості й бездарності чиїсь.

Але справжні трударі, що не належать до політичних перевертнів і паскуд від природи, не забувають ті поля, на яких трудилися й трудяться під його керівництвом, щоб у них був хліб на столі, отже і їхні родини могли жити не хлібом єдиним.

Після закінчення школи він попросив у матері благословення на самостійну дорогу, яка б не була – білою, чорною чи від пилу рудою, хоча в душі сподівався на щасливу, яка ще в школі зазирнула до нього: одержав срібну відзнаку, яка давала право продовжити навчання в тому інституті, якого забажає серце. Та радісне бажання виявилося миттєвою тінню через бюрократичну перепону. Тож довелося йому у великому знаменитому місті поклонитися низенько кораблям, про будівництво яких мріяв ще зі шкільної парти, попросив у них пробачення, бо вимушений поміняти їх на хліборобську справу, на виснажливу роботу в полі.

Після піввікового трудового стажу журналісти якось запитали Леоніда Григоровича, Героя України, кандидата економічних наук: чим для нього є земля? Відповів, не задумуючись: «Сказати «доля» – мало. Це мої щоденні думки, моє діло, покликання, біль і радість. Робота на землі сформувала мій характер і стала, за великим рахунком, частиною мене самого. Тобто вона – сенс мого життя».

Коли виїжджає в поля і ступає на землю, його утомлені за багато років ноги одержують нову силу і вони ніби співати починають, – сам мимоходом признався. Багато його колег-ровесників давно на заслуженому відпочинку, живуть для себе, а дехто й на тому світі спочиває. А він не може без щоденної праці, каже, що за лічені дні зігнеться без неї – Богом посланої йому.

Чому ж за ці святі справи він все життя горить на вогнищі людському? Більш за все, мабуть, тому, що з дитинства не терпить зло, що творять люди. І не просто не терпить, він активно бореться з людинотворним злом.

Вірні друзі попереджають його: «Ти задирливий, гордий і справедливий, можеш образити самолюбну нікчемність, і тоді біда, ти будеш один, а їх багато: вони тебе замучать «шпильками».

Він це розуміє, але живе за правилом, співзвучним зі словами Ліни Костенко: «Я нічого не боюся, я боюся тільки причетності до ідіотів».

Причому причетності не лише до божевільних ідіотів з пустелею в голові, а й до владної бездарності. Ми колективом переживаємо за нашого лідера, коли читаємо його публікації, в яких він сміливо вказує можновладцям на серйозні їхні недоліки, що гальмують розвиток вітчизняної економіки, сіють паскудну бюрократію, яка заважає простим людям нормально жити. Лише кілька заголовків публікацій: «Українську аграрну політику умом не збагнути», «Якщо така багата земля, то чому бідні люди», «Чи не «спалимо» Україну «золотим» газом?», «Головна проблема сьогодні – аморальність»…

І це далеко не всі публікації, за які прототипи й конкретні політико-управлінські нездари готові розіп’яти автора. Але він не звертає уваги на їхні зміїні повадки. Бо він не сам у боротьбі з владними й простолюдними дурисвітами, за нього горою стоїмо ми – великий працьовитий колектив, який не допустить, щоб самолюбна нікчемність вразила своїми «шпильками» душу нашого успішного керманича. Душу, яка живе, росте в щедрості й відповідальності за людей – ближніх і дальніх.

З ювілеєм Вас, наш Леоніде Григоровичу! І многая, многая Вам літа. І якнайчастіше будьте щасливим від свого щастя, і від того щастя, яким радують вас рідні, друзі, колеги й доброзичливі співвітчизники!

Трудовий колектив ТОВ «Земля і воля»