Він писав, що дякує долі, яка дала йому все необхідне для щастя – успіх у професії і любов до неї, вірну і завжди розуміючу дружину, люблячих дітей, онуків, правнуків.  Визнаючи і сповідуючи вічні духовні цінності: чисту совість, порядність і любов до ближнього, він вважав, що ми, кожний по своєму, прилучаємося серцями і пам’яттю до безсмертних душ. І з вічної їхньої глибини, і з вічної їхньої висоти, в безмежному просторі землі і небес прагнемо відрізнити з мільйонів голосів їхній голос, який благословляє нас і прийдешні  покоління на праведні людські справи і щасливе життя.

Олександр Васильович Каранда народився 16 серпня 1947 року у селі Пакуль Чернігівського району в родині сільських учителів. Закінчивши в 1965 році Ковпитську середню школу, в 1966 році вступив, а в 1971 році закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету. Одружився у 1969 році зі студенткою, на курс молодшою Оленою Луценко (Карандою) з Рівненщини. З нею разом вони пропрацювали спільно у журналістиці не одне десятиліття. Виховали трьох дітей, тішилися своїми двома онучками та правнуками. За місяць, у березні збиралися відзначати 55-ліття щасливого подружнього життя.

Олександр Каранда після закінчення університету працював кореспондентом, завідуючим відділу культури і шкіл Чернігівської обласної газети «Деснянська правда». До неї повернувся і після дворічної армійської служби по призову як офіцера запасу.  Згодом Олександр Каранда став власним кореспондентом відомої газети «Сільські вісті». Звідти майже силоміць його творчу натуру перевели на партійну роботу – забезпечувати кураторство районними газетами, діяльністю облполіграфвидаву тощо. Певний час пізніше він працював помічником секретаря обкому. Потому, Олександр Васильович був заступником редактора «Деснянської правди». Завершивши навчання в Академії суспільних наук знову повернувся в «Деснянську правду». Після кількох публікацій в тоді загальносоюзній газеті «Сельская жизнь» із задоволенням сприйняв її запрошення в штат редакції на посаду власного кореспондента по північних областях України. Коли ця газета припинила свій вихід в Україні, він знову, вкотре вже, повернувся до рідної «Деснянської правди» на посаду завідуючого відділом рад, політики і права. В числі ще кількох відомих журналістів у 1998 році йому було присвоєне почесне звання заслуженого журналіста України.  Лауреат премії імені Василя Еллана-Блакитного. На заслуженому відпочинку брав участь у кількох медійних політичних проєктах.

Глибокі нариси про долі людей, аналітичні матеріали з-під пера талановитого публіциста неодноразово перемагали у багатьох творчих конкурсах та здобули численні відзнаки. Одним з перших в сучасній  українській журналістиці, Олександр Каранда синтезував жанр історичного нарису і публіцистичного журналістського розслідування. Результат – розвідка про Чорнобильську трагедію «Саркофаг» та публікація у «Сіверянському літописі ї» її  концентрованого змісту. Вже останні два десятиріччя Олександр Васильович проявив інтерес до історичного краєзнавства, був неодноразово запрошений  як співавтор  колективних  збірок, зокрема  у 2010 році світ побачила книга «Пакуль: поживимо тут».

Також важливою Олександр Васильович уважав роботу над популяризацією доробку земляків- дипломатів, чиє коріння  з Чернігівщини. Книжка «Служити народу – найвища честь!»  2016 року написана разом із  Сергій Лаєвським, Володимиром Сапоном, Людмилою Пархоменко, Анатолієм Тютюнником, Олексієм Бриком, Миколою Рудьком, Тамарою Демченко та іншими авторами. Упорядники – журналістка Наталія Авер’янова та Надзвичайний і Повноважний Посол України Петро Шаповал.

У тандемі  із істориком Максимом  Блакитним Олександр Каранда працював над анотуванням знакового для культури Чернігова альбому фотографій «Пам’ять крізь століття. Чернігів початку ХХ століття на світлинах М. Шамбона та поштівках чернігівських фотомайстрів», що побачив світ у  2015 році.

Улюблені жанри, у яких віртуозно творив майстер слова  – це портрет-нарис та іронічно-політологічний огляд.

Серед  добрих друзів Олександр Васильович ділився  і своєю поезією, яку писав зі студентської лави. Рими нашукував соковиті, нетривіальні, мав бездоганне почуття віршового розміру і любов до творів М.Рильського, І.Драча, В.Симоненка. У поетичні антології чернігівських журналістів "Сонячне і дощове" (2020) можна прочитати декілька його віршів...

Десні

Уклін – Десні, уклін - Десні!

Немає кращої дороги,

Як раннім ранком навесні

вертать до отчого порогу.

Горить червоно так лоза,

Що пахне луками й водою.

Я ще не все тобі сказав,

Ласкава земле над Десною.

Найпотаємніше, святе

Болить мені солодким болем

І біль отой, і слово те

Я не згублю ніде й ніколи!

Я принесу його тобі,

Посію вранці в поле житнє,

Скупаю в хвилі голубій –

І буде слово, буде жити!

 (1966)

Ярослав Каранда