Попереду червоні подушечки з орденами, медалями та іншими урядовими нагородами, несли школярі… За ними, притишеним ходом з відкритими бортами, оббитими червоним ситцем, їхав катафалк – звичайний «ГАЗон». Труна була завалена численними вінками і квітами.

Крижана віхола буквально збивала з ніг та й справ на роботі з самого ранку вистачало, тож , замість звичної сорокахвилинної прогулянки, зайшов у тролейбус і опинився поруч із симпатичною дівчиною. Їй було років шістнадцять-сімнадцять: худенька, невисокого зросту, чорнява, одягнена в шубку з капюшоном. Тролейбус рушив; юнка підвела голову і, побачивши мене, поквапливо підвелася, аби поступитися місцем. У неї були проникливі карі очі і щира, зворушливо тепла посмішка.

Ще ніколи в житті 34-літній Ростислав Скляренко не почувався таким самотнім. Він розгублено тупцював перед дверима власної квартири, раз-по-раз поглядаючи на годинник. До опівночі – якихось п’ятнадцять хвилин, а міцні двері замкнені аж на три замки.