До того ж, ще й зі сходу, з сусіднього Казахстану, віє степове гаряче повітря. Вчені кажуть, що солоне повітря Аралу, який засихає, також впливає на танення наших льодовиків. А якщо це наразі відбувається, погода, звісно, стає більш спекотною. До того ж, солоні випаровування неодмінно сприяють зникненню рослинного світу.

Але хіба є земля, краща за Іссик-Куль!? Влітку – прохолодно, взимку – тепло! О, яка прекрасна земля! Білосніжні гірські вершини, вічнозелена арча, прохолодне повітря, що дме з густих ялинових лісів; широкі хвилі блакитного озера можуть занурити тіло в прохолодну воду, а легені наповнюються повітрям! Тому в таку спеку люди (не лише сіверяни, а й жителі півдня) поспішають до озера Іссик-Куль. Отож, рятуючись від задухи, я, як і всі, взяв відпустку і теж вирушив у рідні краї. Вдячний Всевишньому й пишаюсь, що народився саме на цій землі! І вдячний своїм пращурам, які для нашого щастя вберегли таку благодатну землю. Взагалі ж, мета поїздки тепер полягала і в тому, що всі родичі та діти зараз проживають там. Ну, це інша і довга розмова...

З думкою про те, щоб якомога швидше доїхати, я прийшов на новий східний автовокзал. Не став сідати у великий автобус, а вибрав опуклий, схожий на жука, «бусик» із написом на лобовому склі «Бішкек – Чолпон-Ата». Мікроавтобус був наполовину наповнений. Всередині лишалося вільне місце поруч із худорлявим, з рідкою борідкою старим. Не дивлячись на спеку й на те, що він увесь спітнів, на ньому був білий ковпак. Я сів поряд із ним. Аксакал оглянув мене з ніг до голови незадоволеним, оцінюючим поглядом. Втім, заради пристойності, зробив вигляд, що трохи відсунувся.

– Сідай, брате, якось разом проведемо час у дорозі, – промовив чемно.

Мабуть, він подумав, що я – один із міських, який тікає від спеки й не вміє навіть вести розумні розмови. Добре, міркував подумки я, ще побачимо, хто не вміє вести бесіду… Власне, ще з дитинства знаю: іссик-кульські старі дуже схильні до тлумачення родоводів та усіляких повчальних переказів… Доки я освоївся і почав придивлятися до пасажирів, у зал увійшла тлуста, з великим обличчям, руда, балакуча жінка, з якої піт лив буквально струмками.

– Скажи невістці, нехай чай приготує до мого приїзду, негідниця! Ти попередила Асана, щоб мене зустрів? Нехай потім не звалює на свою роботу!

Жінці було приблизно за п’ятдесят, та через огрядність вона виглядала старшою. 

– Так, апа, і вчора, й сьогодні вранці казала їм... – рапортувала дівчина чи молода невістка років двадцяти, котра увійшла з нею. Здається, вона була схожою на старшу жінку рисами обличчя, отож, мабуть, все-таки її донька. 

– Скажи їм ще! Я що, даремно вас народила, негідники? Помру скоро, доки вас, усіх дев’ятьох, виховаю... Тепер ви дбайте про мене... – голосила пані.

– Ну, вистачить, соромно ж перед людьми... – тихо прошепотіла юнка.

– Не вистачить, негідники! Яке діло людям до мене?!

В автобусі одразу ж запахло перегаром та спиртним. І джерелом цього неприємного запаху, звісно, стала ця нова, така нетолерантна пасажирка…

Дівчині було соромно за таку поведінку неньки – відчувала, що багато людей водночас на них дивляться, то опустила голову й ховала погляд. Щоб швидше позбутися матері та піти, запропонувала: 

– Он там, ззаду, місце вільне, сідайте туди.

Однак жінка не квапилася визначатися з місцем, прискіпливо відповіла:

– Не сяду ззаду трястися, все тіло розіб’ю! Гей, молодице, ну ж бо, сядь ззаду, поступись мені, а я сюди вмощуся, – наказала жінці років тридцяти.

Не очікуючи такого звернення, та здивувалася, адже вони – не знайомі, проте мовчки пересіла: сільські невістки – виховані, так склалося споконвіку.

Проходячи повз мене, молодиця буркнула:

– Спеціально ж сіла вперед, бо вкачуюся в автобусі й можу вирвати по дорозі...

Видно було, що пасажирам не сподобалася нахабність рудої жінки. А та все торохтіла:

– Ой, а сумки мої всі поклала? З водієм домовилася?! – все дошкуляла запитаннями стара пані. – Гей, водію, не забудь, бо ж знаю я вас – аби тільки  щось урвати! – заголосила вона, а тоді знов «перемкнулася» на дівчину. – Іди тепер, займися своїми справами, не стій, мов причмелена! – гризла доньку.

Неозброєним оком було видно, що всі пасажири, як і я, сердилися на руду стерву, проте мовчали, ледь стримуючи гнів. Щоб не бачити оті риб’ячі очі, я дістав із внутрішньої кишені газету, розкрив її й став переглядати. Це моя звичка, коли серджуся.

– Бідолашний її чоловік, підневільний підкаблучник! Як же він терпить отаке?.. – захвилювався старий біля мене, пробубонів у підлогу, аби навіжена тітка не почула.  

Відволікаючись на стерву-бабу, я навіть на деякий час забув про нього, тож ледь хитнув головою…

– Аніж проклинати своїх дев’ятьох дітей, краще б землю цілувала, по якій вони ходять, – крізь зуби бурчав собі під ніс аксакал. – Скільки живе бездітних, нещасних людей, у яких і однієї дитини немає... 

Я промовчав. Мені здалося, ніби є якийсь глибокий сенс у його словах! Можливо, згодом поспілкуємося про це. 

– Недаремно ж говорили наші предки, що жінка – немов норовиста коняка: варто їй трішки послабити вуздечку, то так і зірветься, забуде все… Ось, дали їм свободу, вони вже й людей довкола не помічають, зовсім забули честь і совість... – привселюдно, вже не стримуючись, промовив розгніваний аксакал. – Зовсім втратили сором... 

Жінка, очевидно, здогадалася: докори – на її адресу; зі злістю зиркнула на аксакала і всілася на сидіння, демонстративно втупившись в інший бік. Все-таки поважний вигляд старого не дозволяв надто сваритися. Інакше вона могла б рознести все в пух і прах! Отож бусик наповнився людьми і рушив...

– Боже, допоможи, – прошепотів старий. 

Була тільки десята ранку, а в автобусі вже панували знущальні спека та задуха… Безхмарне небо нагадувало велику розжарену пательню. Я взявся за читання своєї газети, сподіваючись, що через чотири години, якщо Бог дасть, буду в Чолпон-Аті. Й думка про те, що мене там зустріне син на машині, таки заспокоювала. Відомо, що всіх приїжджих манили прозора, джерельна вода, м’яка, неначе постіль, погода та прохолодне повітря Іссик-Куля. Бо ця земля створена для щастя людей! Стільки їх приїздять з усіх усюд, щоб побачити ті благодатні місця, а ми не вміємо цінувати все це... Я ніяк не міг зосередитися на читанні газети – думки не давали спокою…

Несподіване хропіння увірвало мені терпець. Я з дитинства ненавиджу таке! Навіть в армії давав стусанів хропунам і виганяв їх надвір уночі!.. Як же бути тепер? Виявилося, порушує спокій саме та руда, огрядна жінка. Мабуть, їй в голову вдарив алкоголь… Усі були незадоволені нею, та з безвиході мовчали. Ми зі старим перезирнулися.

– Не звертай увагу на дурнів. Давай краще поговоримо… – промовив аксакал. – Ота молодиця живе в нашому селі... – стиха сказав він, показуючи на дівчину, котра сиділа зліва від мене й задумливо дивилася у вікно... – Ох, бідолашна, вона – бездітна: двічі була заміжня, та не таланить їй…

Тепер я збагнув, кого він мав на увазі, коли говорив «скільки бездітних, нещасних людей, у яких немає жодної дитини». Пригадав: тільки-но увійшов в автобус і став шукати вільне місце, то я з цією молодицею чомусь зустрівся поглядом, і вона швидко відвернулася до вікна. Я не надав цьому значення. Тепер увесь час крадькома дивився в її бік. Дівчина справді була миловидна, проте сумна. Це й зрозуміло. Коли ж почув про її печальну долю, мені стало шкода її. 

Власне, легкий смуток і на мене навіювали зелені поля та далекі гірські вершини за вікном, які залишалися позаду. Ми виїхали з Бішкека і рушили по об’їзній дорозі. Ну, чому всі вродливі жінки – отакі нещасні?!.. Таким, як он та руда «добродійка», в якої немає ні гарної зовнішності, ні розуму, Бог дає й багато дітей, і чоловіка... Це питання давно мені не давало спокою. Чому ж Господь обділяє вродливих та розумних жінок щастям? Кажуть, Всевишній – справедливий і всевидющий? Де ж тоді його справедливість?! 

Мене не полишали думки про сумні долі красунь, які зарано залишили, на превеликий жаль, цей світ, – Ак-Моор, Бубусари і Таттибубу. А трагічний кінець знаменитої актриси, прекрасної Бакен Кидикеєвої, труп якої пролежав кілька днів у морзі і ніхто його не забирав... 

Я прокинувся від знайомого голосу аксакала:

– Ну, батире, про що задумався? Давай побалакаємо, скоротимо дорогу.

– Та так... просто... – відповів я.

– Їдеш відпочивати? Звідки ти родом? – заохочував до розмови старий, як зазвичай втягують до бесіди літні люди.

Він усе не залишав мене в спокої.

– Ти, напевно, в місті працюєш? На якій посаді? – знову заходився мене розпитувати

– Авжеж, у Бішкеку працюю… – коротко відповів, аби наполегливий дідусь відстав від мене. – Викладаю в університеті студентам політологію.

– Що викладаєш?! – здивувався старий. 

– Політику.

– Політику?.. – недовірливо перепитав. – А хіба політику викладають?!

– Так, є тепер така наука. Пізніше з’явилася, – не відійшовши від своїх попередніх думок, ще коротше відповів я.

– Гм… Зараз усі стали політиками. Ніхто про народ і не згадає, – незадоволено виголосив аксакал. – А справжній політик про народ повинен думати, про країну, покращувати життя людям... Чи з’являться такі, достойні, як Раззаков, Ібраїмов, Масалієв? Чи так і будемо на собаці скакати, задерши хвоста?! Акаєвські, Бакієвські, тепер – Атамбаєвські… Як вони вболівають за наш рідний народ? Ніяк. Жоден нічого путнього досі не зробив!.. Усі тільки й знають, що гребуть під себе, один під одного копають і, наче пси, гризуться.

Що я міг відповісти? Такі думки й мене турбували. Немає відповіді. 

– Політика, це грамотне управління народом, державою. Також, як і в цьому автобусі: і молодий, і старий, і немовля, і літні, і як, ти вчені, і розумні, й такі, які гучно хропуть, – він гидливо кивнув у бік рудої жінки, – всякі є... І всіх їх треба очолити, поганих виховати, й повести всіх шляхом добра. Ось ти подивися на Назарбаєва, президента казахів. Він підняв свій народ! Всіх їх витягнув із кризового періоду, без скандалів та мітингів привів свій народ до заможного життя. За десять років побудував ціле місто на порожньому місці, всіх забезпечив роботою, крім цього, запросив китайських казахів, молодим дає освіту, навіть половину нашого історичного Каркира й пансіонати на Іссик-Кулі забрав. Він, як сучасний Ататюрк, що відродив батьківщину, свій народ!..

Нічого собі. Керівники держави, політичні лідери і вчені скільки років вивчають тут основи суспільства та держави, однак досі нічого путнього й не спромоглися пояснити; а простий, сільський старий отак просто і правильно розмірковує на цю тему!.. Що ж це за людина?.. Очевидно, в часи СРСР він трудився в райкомі, чи парторгом на підприємстві або ж учителем історії. Тож я не витримав – поцікавився:

– Аксакале, у вас – вища освіта? На яких посадах ви працювали?

– Та немає в мене ніякої освіти. І на високих посадах не був. Молодість моя пройшла під час війни. То звідки ж освіта? У мене – лише восьмирічка, – сказав він, поглянувши на мене. – Всьому навчило життя! От і все. Працював тільки на полях…

У нашому селі про таких правильно говорять: людина з чистою душею.

– Ось це і є політика. Чи я не так щось сказав?.. – засумнівався старий у своїй правоті й подивився на мене.

– Ні, чому ж, Ви праві.

– Тоді, напевно, ти не дуже добре навчаєш політиків… – примруживши свої й так вузькі очі, пустив «шпильку» старий. 

– Хто знає... Але вищеназваних і нинішніх політиків я не навчав. Гм… Як би сказати... Все – набагато складніше, серйозніше. Викладаю нову галузь – політологію, пов’язану з національністю та суспільством.

– А що це?.. Не збагну... Політика, національність... Можеш пояснити по-нашому? 

Аксакал повернувся до мене, його очі випромінювали допитливість. О, Боже, як пояснити простому сільському дідусеві те, над чим ламають голови вчені всього світу!.. Ось так завжди, у мене не вистачає слів, щоб пояснити... Краще б я не говорив. Мені стало незручно. Однак тепер потрібно якось йому пояснювати. 

– Гм… Розумієте, саме зараз нависла над нами всіма загроза так званої глобалізації, тобто великі і сильні держави можуть, як дракони, проковтнути фінансово слабші країни… Тому у багатьох народів можуть зникнути звичаї, традиції, мова, культура, котрі складалися тисячоліттями! А без усього цього і народ може зникнути. Киргизька вже увійшла до списку мов, які зникають. Але, самі знаєте, зникне мова – і народу немає. Що ж може бути страшнішим і гіршим цього? Тому постає питання, як врятувати наші народи, а серед них – і киргизів. Справді, небезпека наразі є і велика! – постарався я висловитися якомога простіше.

Доки я міркував, що ж відповість аксакал, і взагалі, чи зрозумів мене, –  він промовив:

– Пхе, тільки це? А я злякався, що то за таке безсмертне страховисько?! Знай, киргизи ніколи не зникнуть, бо у нас є покровитель –  Манас. Киргизи давно почали цю глобалізацію… 

Я не знав, що на це відповісти й відкрив рота від подиву! «Господи, що за нісенітниця? – подумав. – Як же наш киргизький народ протистоятиме тим потужним, нещадним монстрам-супердержавам?!.. Звісно, можна хвалитися, скільки завгодно, але як нам вижити, не загубитися у тій світовій колотнечі?» Побачивши моє здивування, старий посміхнувся:

– Що, не розумієш? Послухай, наш давній богатир Манас говорив: «Я зібрав різноплемінних людей та зробив із них народ». Правильно?.. Манас об’єднав аж сорок дрібних племен, і тоді постав народ. Ось так!.. Саме тому киргизи й мають таку силу! Зміцнювали свій каганат, починаючи з просторів Алтаю, і до гирла річки Еділя побудували велику державу. Хіба одні киргизи могли освоїти та обробити стільки землі? Бо слово «киргиз» означає: народ із сорока племен. А скільки тих, які до нас додалися зовсім недавно?! Ось так, як ти й казав, найсильніший бере гору над слабким. У різні часи по-різному. А щоб бути сильним та очолити багато людей, потрібен розумний і владний хан. Інакше будемо, як кипчаки, уйгури і дунгани, які не змогли створити або зберегти свою державу і взагалі злилися з іншими народами… Подивися на Чингізхана і Олександра Македонського, які завоювали півсвіту: їх сила була в тому, що вони об’єднали свій народ, стали могутніми й змогли перемогти народи довкола. Відомий пророк Мухаммед спочатку об’єднав племена свого роду, потім – племена всіх арабів, а вже далі, мечем завоювавши інші народи, привів усіх до єдності. Тоді, щоб підпорядкувати переможених, була введена релігія – іслам. Адже для того, щоб люди слухалися та старанно працювали, у них має бути страх перед чимось. Справді, потрібна єдність, бо розбіжності лише породжують сварки…

О, Боже! Ось тобі й на. Виявляється, цей процес існує вже давно!.. І що, не треба боятися глобалізації? Марно хвилюємося?! Невже цю головоломку придумав якийсь політик, котрий рвався до влади? Глобалізація існувала, але про неї наразі забули?.. Що ж, і таке можливо. Втім, цей простий сільський дідусь просто та ясно тлумачить поняття, над якими нині ламають голови всі політики і вчені світу. Та ще так життєво пояснює простою мовою. Звичайно, сказане ним – не зовсім точне, проте, на основі його міркувань, цілком можна зробити правильні висновки. Бо хіба є правда, краща, ніж саме життя?!

– Авжеж, щоб дракон не розчавив нашого народу, треба зберегти свій дух, мову, традиції, звичаї. Адже народ тільки тоді збережеться і вціліє, якщо люди об’єднаються довкола сильних духом. А інакше – спочатку маленькі, потім середні, а з часом навіть великі народи стануть… кормом для дракона-супердержави! Тож, щоб такого не сталося, потрібен розумний ватажок, який готовий покласти голову за народ. І здавна саме такі батири й очолювали народи та рятували їх від усіх бід. Натомість де народи давніх уйсунів, саків і Турана? Вони розпалися й зникли через своїх немічних ватажків, – аксакал зупинився й поглянув на мене, очікуючи відповіді; але побачив моє оніміння й продовжив: – Ні, вони не докорінно зникли… Їх – мало, й вони розсипалися серед нас, інших народів, розчинилися в інших культурах і прийняли їх мову. Якби свого часу киргизи, нинішні тюрки, ті ж монголи та китайці наразі не об’єдналися, не підсилили свої позиції, вони б теж зникли. На цій землі немає нічого вічного: і люди, й народи, і цілі держави – не вічні… Тому й кажуть – тимчасовий світ. Так, усе тут змінюється, рухається і зникає. Навіть у Корані говориться: «Грішних за гріхи перетворили в прах, натомість відродили нове покоління!»

Ось так. Не зникли мудрі сільські дідусі-філософи, гідні великої шани. Вони є. І доки серед нас живуть отакі далекоглядні та розумні аксакали, не зникне наш народ! – міркував я, слухаючи цікаві роздуми співрозмовника.

Бусик усе їхав… Так само у вікно вдивлялася сумна дівчина, хропіла й безпробудно спала буркотлива руда жінка. А на задніх сидіннях киргизькі хлопці співали російською мовою сучасні пісні… І всіх віз, відповідаючи за наші життя, вусатий водій до райського куточка на цій землі – берегів Іссик-Куля. Ми вже стрімко наближалися до легендарної Боомської ущелини, а за нею – Богу дякувати, те саме чарівне райське озеро...

Українською переклали Сергій Дзюба та Володимир Віхляєв