Ніколи не перестаєш дивуватися примхам долі. Протягом багатьох років, навіть витративши все своє життя, намагаєшся наздоганяти, обганяючи інших, і мчиш за примарною метою, стрімголов над землею, подібно до вітру летиш до мрії; і, коли здається, що ніколи не досягнеш її, як міражу, раптом настає час і вмить, несподівано, немов від смерчу, перевертається все, і все вирішується саме, наче за покликом чарівної палички, й твоя мета досягнута. Доля людини – як Всесвіт, складна, а таємниці її – неспокутно глибокі...

Я працюю в сільській школі. Село зі своїми зеленими, густими садками зручно розташувалося вздовж підніжжя гір із південного боку Бішкека. Викладаю в старших класах історію. Досягнув середнього віку. У цьому селі народився і виріс. Професію обрав самостійно. Шанована дружина, виховані діти, час – мирний, – тобто щасливішого за мене немає! Зранку і до вечора працюю в школі, й поки не думаю піти з улюбленої роботи. Хочеться бути причетним до навчання дітей, які роблять перші кроки в нове, широке життя, до їхніх глибоких знань з історії своєї землі та свого народу. Цей обов’язок виконую із задоволенням, з бажанням і, мабуть, непогано: і колеги, й учні, яких навчав давно і пізніше, начебто з повагою ставляться до мене...

– Вас директор просить терміново прийти, – якось несподівано після обіду похапцем викарбувала худенька, вузькоока секретарка, просунувши голову у двері класу.

– Навіщо? – поцікавився я, бо наразі нічого не зрозумів і втупився в неї запитальним поглядом. На що вона відповіла:

– Не знаю… До директора приїхали двоє іноземних гостей. Мабуть, у зв’язку з цим, – відрубала вона, й зникла за дверима.

Хвилювання начебто трохи вляглося. Але одразу ж тривожно подумав: може, є зауваження до моїх уроків; або у випускному класі, де я – класний керівник, хтось вчинив якийсь проступок. До того ж, директорка нашої школи – з відвислим зобом, очами-намистинками, тлуста жінка зі сварливим характером; і що найгірше, – буквально рубає з плеча, ні з того ні з сього, –  може враз «вибухнути», неначе грім, і спалахнути, як блискавка!.. При цьому вона не звертає жодної уваги ані на старших, ані на молодших, – ганьбить… Тому ми її побоюємося – постійно. Вона років на десять із гаком – старша за мене.

Я поспіхом зайшов до кабінету директорки, привітався з нею і побачив, що праворуч від її столу сидить на дивані смаглявий чоловік мого віку і п’є чай із білолицею вродливою жінкою. Вони наразі не поспішали – радилися про щось… Побачивши мене, директор стала підлабузнюватися перед ними:

– А-а, заходь, заходь, от наш учитель історії, – поспішно сказала вона і звернулася до мене. – Касиме Капашевичу, ці наші гості приїхали з далекої Туреччини. Вони вивчають давню історію киргизького і турецького народів,  глибоко, дуже ретельно, цікавляться народними переказами та легендами. Ви ж це добре знаєте, тож розкажіть гарненько нашим гостям.

Коли я обернувся до них, чоловік підвівся:

– Добридень! Моє ім’я Орхан Устаоглу, – представився по-турецьки й назвав свою чарівну сусідку, – Назли-ханум, – промовивши це, він ввічливо простягнув мені руку. 

Привітна жінка увесь цей час дивилася на мене своїми променистими очима й звернулася з посмішкою:

– Орхан-бей вітається з вами і представився. Я – перекладач, – сказала голосом, дзвінким, мов дзвіночок. 

– Так, я це зрозумів, адже наші мови, виявляються, схожі, – я сильно розхвилювався, бо вперше в житті побачив турків, особливо жінку-туркеню, і вперше заговорив із ними. 

Жінка подивилася на мене блискучими, мов стигла чорна смородина, очима, і ще раз люб’язно посміхнулася:

– Втім, я переказуватиму вам. 

Вона швидко й чисто говорила киргизькою. Я був вражений. Та й жінка була права: під час знайомства турецька здавалася зрозумілою, але у тривалій бесіді, хоч загальна тема розмови вловлювалася, збагнути до кінця всі деталі і подробиці було б дуже складно. Виявляється, вони приїхали з університету. Збиралися тепер відвідати землі казахів, хакасів, тувинців… Назли ханум перекладала наші слова. Я постійно соромився і хвилювався, наче розмовляв не з її керівником, а тільки з нею.

Наприкінці я запросив гостей у двір, на свіже повітря. Довкола школи росли пірамідальні тополі, у дворі – ялівці, а плакучі верби вже відкидали тіні. Завершувався травень, тож повітря було по-літньому спекотним. Тому в кабінеті ставало душно. До того ж, для мене було справжньою мукою сидіти в кабінеті нашої підступної директорки, яка свердлила мене своїм поглядом. Вона невідривно підслуховувала, стежила за кожним моїм словом, шукала й чекала кожного мого промаху. А потім сварити за це – звична для неї справа!

Прогулюючись у затінку дерев, розмовляючи про різне, ми присіли на лавочку в тіні під крайньою плакучою вербою, котра звісила майже до землі свої хвилясті гілки. Та й діти бігали далеко від нас, помічаючи гостей, їх шум не заважав. Розуміючи, що гості чекають від мене детальної розповіді про глибокі зв’язки і спорідненість наших народів, – про те, що я знаю особисто та чув від інших людей, – почав здалеку й навів приклади з творчості таких видатних учених-земляків, як Жусуп Баласагин і Махмуд Барскани-Кашкарі. Тим більше, що тривалий час із моєї душі вже рвалася назовні ця розповідь...

Півстоліття тому, коли я ще був дитиною, жив у нашому селі високий, аж чорний від засмаги, худорлявий старий турок Мустафа. На голові у нього, взимку і влітку, – незмінна біла повстяна шапочка, а під нею – гострі чорні, неначе смола, очі та великий горбатий ніс, на підборідді – невелика борідка сторчма, а вусів узагалі не було, чим він відрізнявся від наших дідусів. 

Він жив на десяток будинків нижче від нас. Був великим жартівником. Не звертав уваги на вік своїх слухачів, ніколи не соромився, говорив про все відверто, із жартами-приказками, й щоразу доброзичливо посміхався. А то й колоритно, розкотисто, дзвінко сміявся, отримуючи задоволення від власних вдалих жартів… Балакучий – багато знав, тож і не давав нудьгувати іншим! Довкола нього завжди збиралися люди, й ходили за ним юрбою хлопчаки. Нікому не грубіянив. Взагалі не робив нічого поганого. Ввічливий, зразковий добродій, якого щиро поважали. 

Ніхто не переймався, що він – іншої національності. Свій. Ніхто не знав – коли і як потрапив у наше село. Приятелював із ним Шаршемби-аксакал. Вони – одного покоління. Високий і кістлявий Шаршемби, з білою огрядною бородою, теж носатий, з великими добрими очима, як сам казав, був старшим за приятеля-турка на два-три роки. Але обидва не звертали на цю різницю у віці жодної уваги. Отож, як зустрінуться на пагорбі, на околиці села, так і починаються усілякі дотепні жарти та лунає сміх… 

До того ж, вони вирушили на фронт і воювали проти фашистів разом. Їхні розповіді про пригоди завжди були дуже цікавими й веселелими. Тільки-но один починав щось розказувати, приятель одразу ж підхоплював оповідку, вставляв нові епізоди. Іноді я сумнівався: як могло трапитися скільки всього дивовижного, неймовірного та курйозного під час отакої страшної, кривавої війни?! Тим більше, розповідаючи, вони, начебто непомітно для всіх інших, потай, із прихованими усмішками, по-змовницькому переглядалися… 

І вже пізніше я збагнув, що ось таких жовторотих пуцьвіріньків, як ми, і селян, котрі цілісінький день працювали на полі та в фермах, стомлених, які чекали веселощів і розваг, ці двоє друзів, просто від усієї душі, обдаровували своїми напіввигаданими пригодами, що одразу збадьорювали, покращували настрій усьому нашому товариству. 

Два старих приятелі щоранку прямували на свій пагорб. У цей час і я виганяв пастися нашу корову з п’ятьма-шістьма вівцями. Дочекавшись мене, аксакал Шаршемби додавав до наших овець своїх, і на чолі отакої процесії чимчикував на самісіньку околицю села.

А невдовзі до нас приєднувався Мустафа зі своєю онучкою та чорними вівцями. Онучку надіслав його син з Азербайджану – допомагати дідусеві та бабусі. Тож ми з цією дівчинкою, моєю ровесницею, гнали пастися об’єднану отару, а двоє старих сиділи на своєму улюбленому пагорбі. Зголоднілі за ніч корова й вівці похапцем накидалися на зелену травичку, а коли вони, вже наситившись, нарешті заспокоювалися й поводилися сумирно, ми поспішали до заповітного пагорба. 

Бесіди двох аксакалів справді вражали! Іноді вони статечно всідалися на траву й розповідали прадавні перекази та легенди про відомих і не дуже знаних богатирів, про їхні звитяжні подвиги та коханих красунь, диво-походи й неймовірно чарівні мандри, такі нелегкі, однак по-своєму чудові і незабутні часи. Зазвичай, оповідку починав старший – солідний, спокійний Шаршемби. Слухачі, які всілися навколо, слухали мовчки, захоплено.  

– Нещодавно я отримав дуже хорошу новину. Дивно! Раніше чомусь не чув такого… – посміхався аксакал. – Ти, друже мій, добре знаєш мого сина-історика. Ось він таку дивовижну історію розказав мені – прочитав у книжці. До речі, обіцяв принагідно ту цікавезну книгу привезти з міста, щоб і я міг її, як слід, прочитати. Так от, там розповідається, як наш прославлений Шабдан-батир у 1904-му, дорогою на хадж до Мекки, поблизу Істамбула, побачив ваших людей-турків, що будували Хижазську залізницю в Мекку через ваші землі, й вирішив їм допомогти – подарував аж дві тисячі золотих дилде! Сам знаєш, у той час десяток дилде коштував 30-40 овець або десять коней. Отак! Подумай, яку допомогу надав наш батир людям, що працювали вдень і вночі. Що я хотів сказати цим? Ми – виявляється, брати з далеких часів. Наші мови – споріднені, а віра – одна, і це – правда! Інакше навіщо шановному батиру, який здійснював такий важкий, далекий хадж і сам мав потребу в продуктах, дарувати великі гроші чужим людям? Втім, у тому й справа, що вони були для нього не чужими, а дійсно рідними, своїми, тому й обдарував безцінно!.. 

– Авжеж, друже, ось я теж почуваюся поруч із тобою родичем, – сказав Мустафа, виблискуючи веселими вогниками в очах, як завжди, підхоплюючи бесіду на льоту. – Я також чув: мій Тюрк-ата похований на Іссик-Кулі, якщо точніше, в Чолпон-Аті. Мрію бути похованим поруч зі своїм предком, тому й  живу тут. А ти, мабуть, думаєш, що я скучив за тобою, приїхавши здалеку?! – грайливо, підморгнувши в бік, піддразнюючи, промовив він.

– Гей, ти ж казав, що був, як Назим Хікмет, «лівим», і саме тому втік до нас від ваших націоналістів? – відповів Шаршемби, ніби розсерджено. – Чи ти вже після поразки комуністів у Туреччині раптом перетворився в турка?! 

– Ну, друже, ти даєш! Як можна дурити тебе – нащадка великодушного Манаса?.. А й справді, одразу ж видно, що ми – з одного кореня. Одні лише наші великі носи чого варті!

– Ех, хитрюга, знову повернув не туди...

– Друже, я кажу чисту правду. Наприклад, у Туреччині, в місті Ізнік, є історичне киргизьке кладовище... 

– Припини, звідки це киргизи туди потрапили, на інший бік землі?!

– Так і потрапили… Не те що ти, навіть у старості, тримаєшся за поділ своєї старої, не виходиш із дому! – Мустафа начебто всерйоз розсердився, і всім стало цікаво. – Авжеж, там над десятком цих могил мечеть побудована. Кажуть, під нею – багато останків, це «братська могила». Досі її накривають килимом, щодня доглядають за нею, постійно читають коран, вшановують. Так от, давно, ще за тисячу років до нас, з’явилися ці могили, при звільненні Ізніка від візантійців, котрі закріпилися в ньому й не виходили здаватися… Виявляється, османські воїни, як тоді називали турків, не могли взяти цю фортецю, незважаючи на декілька відчайдушних атак. Розраховуючи на те, що захисники від голоду, або, коли закінчиться вода, від безвиході самі здадуться, османи щільно оточили фортецю, і півроку вона була в облозі. Але візантійці не здавалися й воріт не відчиняли. І тоді османці замислилися над тим, як знайти вихід, бо піти, не взявши місто, – це, по суті, зазнати поразки. А військо й обоз усе зменшувалися, втрачалася боєздатність; та й утримувати таке військо – ніякої скарбниці не вистачить! І коли командування османів шукало вихід із цього скрутного становища, розсилаючи гінців із закликом про допомогу братнім тюркським народам, то прибули здалеку на підтримку тільки воїни зі спорідненого народу – киргизи. Два загони, в кожному – по десять тисяч батирів, всі на конях, і ще на поводу – по одному, а то й по два коня, лук, спис, шабля, легкий щит… Одягнені в скромні кольчуги. Вони розпитали про стан справ, і не минуло й тижня, як очільник загону киргизів прийшов до османського паші й запевнив, що завтра, рівно опівдні, ворота фортеці відкриються, і в цю мить треба одразу, всіма силами атакувати. Тому воїни повинні бути готовими до бою. Паша був дуже здивований: як же так, у нього – майже стотисячне військо й не змогло взяти місто більше півроку, а жменька киргизів відчинять за тиждень ворота міцно укріпленої фортеці?.. Однак справді, наступного дня, опівдні, ворота з шумом, важко відкрилися! Цьому невимовно здивувалися й паша, і його багатотисячне військо. Хто і як відчинив ворота неприступного міста, котре не могли взяти стільки місяців?! До яких хитрощів вдалися ці киргизи? Чи вони домовилися з самим демоном війни?! Паша враз владно змахнув рукою, і його військо, немов бурхливий потік гірської річки, увірвалося в місто та взяло його. І з’ясувалося, що воїни-киргизи відчинили ворота фортеці, оточені з усіх боків ворогами. Проте вони відчайдушно чинили спротив, хоч і були взяті в кільце та майже всі перебиті візантійцями. Залишилося від них небагато – не більше ста воїнів. Виявилося, вони знайшли водопровідну трубу, по якій місто забезпечувалося водою. Це і була та життєдайна сила, яка підтримувала захисників. Ось чому ті так довго не здавалися. Тож киргизи перекрили воду, обережно й непомітно потрапили в підземелля, по трубі пробралися в місто, вчинили там бій і відкрили ворота! Ось вона – військова хитрість, ось – презирство до смерті, ось – безоглядна сміливість! Та головне – це вияв справжнього братерства. Адже це почуття привело їх здалеку, воно закликало їх на допомогу, яку надали киргизи, не шкодуючи свого життя! – Мустафа від хвилювання не зміг далі говорити...

Орхан-бей ловив кожне моє слово і теж був схвильований. Вимкнувши мікрофон, яким записував мої спогади, промовив:

– Так, так. Це – правда! Те кладовище досі збереглося в місті Ізнік...

– Отже, Мустафа-аксакал говорив правду?! – вигукнув я здивовано. Бо думав, що старий просто вигадав цю історію, тому я й не дуже вірив його словам.

Таким чином, трохи перепочивши, хоча наша розмова була коротка, як за часом, так і за змістом, ми переконалися, що наші пращури брали участь у багатьох доленосних історичних подіях. І не просто брали участь, а залишали незабутні сліди. У такі миті (чи кров давніх предків відгукувалася в мені?!) я починав говорити з пафосом, втрачаючи почуття міри.

Вичитав з історичних книжок киргизів, народних переказів, що під час російсько-французької війни 1812 року, багаті татарські вельможі, де силою, а де обманом, замість своїх синів і близьких, відправляли в армію киргизьких джигітів, які проживали серед них. Так і у війні, що мала всесвітнє значення, теж брали участь наші пращури: вони були завжди попереду війська, котре вступило в Париж! І про це я також розповів своїм співрозмовникам. Адже, коли історики, вчені побачили озброєння киргизьких вершників, їхній одяг, вони були шоковані: то ж… гунни! 

Мабуть, слово походить від поняття «діти сонця», бо «гюн» – це сонце. Гунни під проводом великого кагана Атілли (так європейці називали хана Аділа) в давнину потрясали Європу, розтрощили-завоювали багато держав і народів. Зображення гуннів вони бачили в своїй французькій енциклопедії, і, згадавши про них, вражено промовили: «Прийшли степові нащадки-леви Атілли!» Виявилося, що зображення коней, озброєння та одягу воїнів Атілли були точно такі ж, як і у киргизьких воїнів, які підкорили Париж у 1814-му!

Амадей Т’єрі, який написав два томи праць про Атіллу та його гуннів, неодноразово наголошував, що Аділ – «цар сорока кочових народів»… Ось вона – справжня істина, важливий висновок дослідника! І це стає очевидним навіть через півтори тисячі років! 

Знаменитий французький поет Жан Беранже із захопленням та подивом написав двісті років тому свою відому «Киргизьку пісню»:

Мій голос хутко він впізнав:

– Скорюся синові Аділа. 

Розбий це ханство знахабніле!  

І кінь мій віддано іржав…

Киргизькою цю пісню полум’яно переклав великий представник нашої літератури Тугельбай Сидикбеков.

Також я розповів про те, що все це описано в п’ятитомній книзі «Кара киргизів» відомого письменника-історика Орозобека Айтимбета. «Народ сорока народів» означає «сорок синів огуза» або «кирк-огуз – киргизи з сорока огузьких племен». Так я представив міркування автора, додавши і свою думку.

Орхан-бей спрагло зацікавився невідомими йому фактами, намірився знайти цю книгу і прочитати її. Я запитав його: чому він із такою пристрастю детально вивчає народні перекази?

І почув у відповідь:

– Ви ж знаєте, що сьогодні великі та сильні держави занадто активно асимілюють «під себе» економічно слабких, нехтуючи їхніми національними традиціями, мовою, культурою… Почалася смута під назвою «глобалізація». Ваш видатний письменник Чингіз Айтматов завжди з тривогою говорить про це. Тому народам, близьким за історичною долею, мовою, традиціями, вірою та культурою, необхідно зближуватися, об’єднуватися проти такої нинішньої глобалізації, водночас залишаючись самобутніми і незалежними, повсякчас та послідовно розвиваючи власне, національне. Бо необхідно шукати шляхи виживання – малі тюркські народи можуть навіть втратити свою державність. Йде політика наступу на нас через економічну залежність. Залежні країни, як краплі води, йдуть у пісок, тож можуть бути поглинені великими державами. Втім, і сильним країнам потрібно бути напоготові, бо, ослабнувши з якихось причин, і вони можуть враз розсипатися… Хоча кожен народ – неповторний, особливий, унікальний та справді важливий! Ось тільки, якщо він зникне, то можливості знову відродитися, воскреснути, мов фенікс із попелу, наразі вже не буде... І зрозуміло, що наша світла мета – це розквіт своєї нації.

Нащадки найдавніших тюрків – гуннів, котрі потрясали Азію, знову й знову відновлювали свій каганат, здійснювали походи до самого Пекіна, й тому змусили Піднебесну будувати Велику Китайську стіну, «завойовники Всесвіту», – тепер це киргизький народ. Як він може зникнути з лиця Землі?! Народ, котрий увібрав у себе всі світові релігії, філософії, який розробив власний світогляд, зі своїми звичаями, – не може отак легко розчинитися та щезнути! Втім, усе одно треба вживати зустрічні заходи проти глобалізації... Такою тривожною розмовою закінчилася наша бесіда того дня.

Ми так захопилися нашою розмовою, що, коли схаменулися, довкола сутеніло. Я, за звичаями нашого гостинного народу, запросив гостей до себе додому заночувати. Та вони, трохи поспілкувавшись між собою турецькою, дали зрозуміти, що у Орхан-бея є невідкладні справи – тепер і завтра вранці... Проте завтра ще до обіду він обов’язково обіцяв приїхати. 

Однак Назли-ханим – тонка, ввічлива, делікатно просила бея залишити її в гостях… Оскільки вони швидко говорили турецькою, я не зрозумів ясно їхньої розмови. Лише здогадувався про щось за окремими словами і фразами. Тому мені було достеменно незрозуміло: навіщо ця жінка так сильно хотіла залишитися?..

Отож, Орхан-бей поважно сів у імпозантну автівку, що чекала на нього, а ми удвох, не поспішаючи, почимчикували до мого будинку в сутінках, які густішали. Чоловіки і жінки, старі й молоді односельці з подивом дивилися на мене та незнайому жінку, підозріло чемно віталися й проходили повз нас... Гостя мовчала всю дорогу, хоча й хвилювалася, ніби хотіла щось сказати, зрідка таємничо поглядала на мене. А я нічого не зрозумів... Вона була дуже вродливою: брови, вигини яких нагадували молодий місяць, були схожі на крила стрижа в польоті. Довгі вії над очима стиглої чорної смородини враз викликали жагуче бажання… Біла, немов фарфор, ніжна шкіра обличчя. І, попри вік, близький моєму, на її щоках горів яскравий рум’янець. А який її запах!.. Ніжніший, ніж у молодих дівчат. Вона пахла пристрастю й викликала справжні, романтичні почуття. Висока, струнка, чарівна! Жінка, над якою не владний час. 

Від цих думок, що мимоволі з’явилися, мені стало наразі незручно. Я засоромився, як злодій, спійманий на місці злочину. А її чудова ямочка біля лівої губи... Щось до щему знайоме, незабутнє! Де і коли я бачив цю жінку?! Я скоса, крадькома почав поглядати на неї. Милувався чорним, мов вугілля, блискучим, хвилястим волоссям, журавлиною шиєю… Від такого сильного хвилювання я не міг одразу впізнати «незнайомку». Але раніше її бачив! Де? Коли?!.. У мене зорова пам’ять – відмінна. Людину, яку бачив лише раз, міг впізнати і через десять років. Що ж трапилося? Чи, може, сплутав її з кимось іншим? Людей, які приїхали з далекої Туреччини, вперше побачив зблизька і...

Коли ж до мого будинку залишалося буквально якихось десять кроків, вона раптом запропонувала:

– Може, прогуляємося до околиці села? Адже ще – не дуже пізно...

Це було сказано настільки від чистого серця, так гаряче, що я не зміг відмовити їй у проханні. Бо як встояти перед таким благальним поглядом?! Попросивши жінку почекати мене, я поспішив додому повідомити рідним, що затримаюся. Бо ще вдень сказав дружині, щоб готувалася гідно зустріти гостей. Тож швидко повернувся з дому. А Назли, виявляється, пройшла вниз вулицею, і вже стояла навпроти будинку старого Мустафи і з сумом дивилася на цю оселю. Коли я підійшов, вона тихо запитала:

– Це і є будинок того старого турка, про який ви розповіли нам?

Я мало не впав від здивування:

– Так. Цей. Відремонтований. Оновлений… Зараз у ньому живуть чужі люди. Мустафа і його старенька давно вже померли. А ви звідки знаєте цей будинок? – тільки й міг вимовити.

– Просто... уявила, – відповіла Назли якось таємничо й продовжила свій шлях.

Ні, тут є якийсь секрет, таємниця! Чому ж вона не розповідає? Як мені дізнатися?.. Та як би пильно не оглядав цю незвичайну жінку з голови до ніг, жодної зачіпки не мав… Думки хаотично снували у мене в голові, там була плутанина. Хто вона? Її вигляд, очі – чомусь такі знайомі, приємні! А ямочка біля губи? Де ж я її бачив? Коли?!

Непомітно стемніло. Захід наповнився червоним маревом – сонце вже стомлено ховалося за горизонтом… Коли ми дійшли до околиці, Назли враз попрямувала до пагорба, котрий велично чорнів на тлі темно-синього неба. Вона знову, як і раніше, сумно мовчала.

Її біле личко, чорні очі не були чітко помітні в сутінках, однак густий запах її волосся, підхоплений свіжим вітерцем із гір, обдав мене, викликавши потрясіння в душі. «Ну, хто ж ця жінка? Де й коли я міг бачити її? Напевно, старію, втрачаю пам’ять?..»

Дійшовши до підніжжя пагорба, Назли пильно і проникливо поглянула на його верхівку – на фоні бездонного синього неба – й печально промовила:

– Як шкода... Мустафи і його друга – Шаршемби-аксакала не видно…

Я не промовив жодного слова. Вона ніби говорила сама з собою. Іноді це трапляється з людьми, коли вони сильно сумують… Цими словами жінка викликала ще більше підозр. Мене до краю охопило палке бажання дізнатися її таємницю. Але, на жаль, нічого не виринало в моїй пам’яті.

Насправді, зараз люди похилого віку, як раніше, не збираються тут, на пагорбі. Сиротливо стоїть пусткою. Самотньо всім… Тільки я, коли є вільний час, приходжу інколи сюди, без цього не відчуваю душевної рівноваги. Так і літні люди в ринковий вік якось подрібнішали, всі говорять тільки про гроші, торгівлю, про дріб’язкові справи. Стали рідкістю колишні поважність та знатність аксакалів. Немає вже розмов про давню історію, повчальних бесід. Хтось приходить на пагорб, проте не частіше, ніж раз на рік, а то й зовсім не буває тут. А якщо зрідка й приходять, то грають у карти і довго теревенять – в основному, про дорожнечу, хто які товари і продукти купив, про бенкети. І сьогодні пагорб – порожній, мов кінь без сідла, як не дійна корова…

Назли обійшла пагорб. Вона ніби щось шукала. Я йшов за нею – кілька кроків позаду… То що ж відбувається з цією жінкою? Хто вона?!

Жінка, обходячи пагорб із боку поля, стала й пильно поглянула на дві усипальниці (кумбези) біля підніжжя пагорба, які чорніли віддалік у вечірніх сутінках, і поспішила до них.

Дійшла до однієї гробниці й запитала схвильовано низьким голосом:

– Чия це? 

– Шаршемби-аксакала...

– Хай буде його душа у спокої... 

Назли наблизилася до наступного кумбеза, ніжно погладила його стіну: 

– Дідусю, я прийшла, добре тобі?.. – почала пошепки промовляти. – Вибач, не могла приїхати раніше...

О, небо! Вона, це вона... 

– Назгуль?! Ти ж – Назгуль?!

Я мало не закричав! Як я міг стриматися, як міг стояти спокійно? Вона – та, з ким ми в дитинстві ходили разом, немов нерозлучні близнята, щодня пасли овець біля підніжжя пагорба і грали в ляльки. Це вона – Назгуль!.. Виявляється, її ім’я турецькою – Назли. Так, це – вона, та сама Назгуль, яку після закінчення десятого класу батько, приїхавши з Баку, відвіз, щоб вона вчилася далі.

За мить, неначе кадри в прискореному кіно, промайнули спогади в моїй пам’яті: біжить за вівцями неспокійне дівча-підліток, яка потім поступово перетворюється в білолицю дівчину, в дев’ятому, а особливо у десятому класі, – на біляву красуню Назгуль, котра привертала увагу всіх джигітів села!.. А коли тато відвозив її, вона, – при всіх наших сусідах, які прийшли попрощатися з нею, та при суворих вдачею дідусеві й бабусі, – невимовно здивувала всіх –  підбігла до мене (я сором’язливо, скромно стояв осторонь), промовила: «До побачення, я обов’язково повернуся!», попрощалася – тепло поцілувала в щоку… Образ Назгуль умить, мов блискавка, промайнув у моїй пам’яті. 

Відтоді вона більше в село не приїжджала. Тільки писала листи. Я дуже сумував за нею, її відсутність виснажувала мене: від думки, що не зможу без неї, – не хотілося жити, навіть міркував про смерть! Але мене утримувало від останнього кроку те, що в своїх листах, наповнених почуттями до мене, вона обіцяла повернутися. Коли я служив в армії, ми листувалися, надсилали свої фотографії. На світлинах вона виглядала, як зірка індійського кіно, настільки яскравою та чарівною стала її краса! 

Час лікує все, це – правда. Наші листи поступово стали рідкістю, обмін новинами – теж… Почуття кудись зникали, бажання притлумлювалися. Ми будували своє життя, проте кожен – сам по собі… Може, вона писала листи. Пізніше, коли розвалився СРСР, змінилися назви сіл і району. На цьому все й закінчилося… Але ні, розмірковуючи пізніше, я зрозумів: Назгуль була моїм першим, дитячим, однак великим коханням! Пізніше я знайомився з багатьма дівчатами, зустрічався з ними, горів у полум’ї любові. Але Назгуль завжди безроздільно володіла всім моїм серцем, адже була недоторканним, святим талісманом. Так, я дуже шкодував, що вона не повернулася, й ми не змогли бути разом. Жити, тримаючись за руки. Так і не створили закохане, щасливе подружжя!.. Тож, коли згадував про неї, щеміло серце, наповнювалося враз  образливим жалем про свою невдачу. Проте не було можливості що-небудь виправити… А зараз та заповітна гірка мрія, моя чиста любов Назгуль – ось вона! Все-таки ми зустрілися! Бог насправді є...

Від несподіваного відкриття, розгублений, хотів кинутися до Назгуль. Але бачив, як вона обіймала кумбез дідуся, притулившись щокою, шепотіла якісь слова, тож я стримав себе. Нехай вона звільниться від вантажу своєї туги, хай зменшить страждання, – вирішив я. До того ж, Назгуль не дивилася в мій бік… Звичайно, почуття до рідних – найвищі і сильніші! Хоч я був для неї стільки часу незабутнім сердечним другом, та зараз, можливо, став їй байдужим. Може, вона вже знайшла собі пару – людину, котра влаштовує її, як моя дружина. Інакше Назгуль за цей час завітала б у рідні краї, розшукала б мене… 

Тоді навіщо ж перед від’їздом вона поцілувала мене, перед стількома людьми, порушивши дівочу скромність? Отже... Ех, хто його відає? Не знаючи, що робити від напливу безмежного потоку думок і переживань, я присів біля підніжжя пагорба… Тиша, якщо не зважати на безперестанне стрекотання коників-стрибунців та нечасте гавкання собак, що долинало з села. На чистому небі особливо яскраво засвітився і мовчки завис місяць. За ним вдалині замерехтіли зірки...

Через деякий час Назгуль мовчки підійшла до мене. Я зіскочив із місця, взяв її руки в свої і гаряче поцілував. Вони були м’якими, як вата, і гарячими.

– Назгуль?! Дорога... Невже повернулася? Де ти була стільки років?

– Краще давай пограємо в ляльки! – Назгуль, не відповідаючи на мої запитання, нагадала про свій грайливий характер. Але відтворити її спогад – неможливо. Мені стало прикро.

– Які ляльки? Давно вони пропали...

– Чому? Тепер ми з тобою – ляльки...

Я задумався. Ми й справді ляльки-маріонетки в житті, що крутить нами за своїм бажанням.

– Підійди, сідай, – Назгуль повела мене за руку до білого і круглого, як котел, каменю, який в дитинстві був для нас «будинком». Той старий камінь під місячним світлом білів перед нами: – Я приїхала до тебе в гості з міста. Що ти робитимеш?

– Що ж, заходь… Заходь у будинок і відпий чаю... – досить сухо я підтримав її гру, щоб не образити Назгуль, хоча мій настрій був пригніченим. Яка там гра, коли мрії й надії розсипалися, наче прах!

– Що? Не подобається мій приїзд до тебе в гості?

Жінки чудово все відчувають. Тож вона здогадалася про мій душевний стан. Я поспішив відповісти:

– Ні, ні! Мені дуже подобається! – і тут я попався… 

О, браво! Бідолаху-чоловіка в черговий раз жінка вправно спіймала в свої тенета. Найтаємніший мій секрет змусила видати!

– І це правда? – запитала Назгуль особливо ніжним голосом, але так, що затремтіли мої сердечні струни.

– Правда, чиста правда! – сказав я впевнено, бо відступати вже не міг.

Не розуміючи, що роблю, я взяв за талію Назгуль, яка присіла на траву, підтягнув до себе й гаряче поцілував її в губи. У неї не було сил чинити опір, вона обм’якла. Тіло її немов стало неживим, жінка безпорадно опустилася на схил пагорба й лягла горілиць. Вона, напевно, також, як я, протягом багатьох років хотіла мене й скучала!.. Океан наших почуттів, що стільки років не знаходив виходу, наче прорвавши греблю, вилився бурхливим потоком. Загородити, зупинити його не було можливості... 

– Кохана!.. Моя Назгуль!.. Моя любов!.. – я не міг керувати собою, немов втрачав свідомість. Ніжне, мов квітка, тіло жаданої жінки – поруч, її привабливий запах… – який чоловік може встояти перед цим?!

– Мій Касиме!.. Мій ніжний!.. – Назгуль безсило застогнала. Впившись, як оса, в її шию, я пристрасно цілував її очі та гарячі губи… Вона скуйовдила моє волосся й пригорнулася так, немов збиралася задушити в своїх обіймах.

Знову і знову, цілуючи її лебедину шию, красиві очі, раптом інтуїтивно відчув, що вона плаче. Її гаряча сльоза потрапила на мої губи – була гіркою і солоною. Я прийшов до тями. Знову, але стримано і з повагою, кілька разів поцілував її вже не такі гарячі, пристрасні губи, і безсило впав на траву біля неї. Назгуль не ворухнулась і не заговорила. Вона, здавалося, також прийшла до тями, і її затуманені пристрастю очі прояснилися... 

У чистому небі сяяв місяць, дрібно світилися зірки. Туманний, але знайомий Чумацький шлях. Вони були такими й тоді, коли я був дитиною. Анітрохи не змінилися!.. Мільйони років виглядають так само… Тільки люди під ними змінюються – одні приходять, інші йдуть, оновлюються. Адилхан, Махмуд Кашкарі, Шаршемби і Мустафа... Тепер я та Назгуль... Нескінченним небесам і часу немає діла до людей. І до нас із Назгуль… Тому що всесвіт –  вічний. І за той час, коли ми проживаємо свою молодість, навіть пів життя, – жодна зірка не ворухнеться. Одного дня ми назавжди залишимо цей світ. А місяць та зірки сяятимуть далі, як і раніше...

Назгуль теж мовчки дивилася в чорне небо. Дуже хвилювалася! Про що нам говорити? Навіщо? Наші серця розуміли одне одного й без слів. Невже я знову запалив полум’я кохання? Кажуть, у Корані написано, що невиконання бажання жінки – гріх. Чи це просто кимось сказана недоладність?.. Однак ми, люди, прийшли в цей світлий світ за велінням Бога, щоб зберігати в чистоті власні почуття. Кохати дружин, любити своїх дітей, глибоко шанувати свій народ. Спокус, випробувань – багато, та головне вийти з них із честю, – цим і визначається – «хто є хто» серед нас, людей. Для цього потрібно боротися, перемогти свої тваринні недоліки…

– Касиме, адже Шаршемби-аксакал і мій дід говорили: «Якщо помремо, бути нам похованими на одному пагорбі, лежати в одній землі». Чому ж вони лежать не на пагорбі, а біля його підніжжя? – несподівано запитала Назгуль.

– Причина в тому, що Шаршемби-аксакал перед смертю скликав синів і заповів їм: «Поховайте мене не на нашому кладовищі наприкінці села, а біля підніжжя пагорба. І коли потім на вершині пагорба сядуть і вестимуть бесіди наступні дідугани, я підслуховуватиму їх». Згодом Мустафа-аксакал побажав того ж...

Виявилося, вони й справді друзі – навік... Мабуть, і на тому світі вони вирішили не розлучатися...

– А ми? Ми зможемо лежати біля пагорба разом?.. – зітхнула Назгуль крізь сльози. І її прекрасне обличчя посмутнішало… Отже, вона мене кохає?!

Тільки що ж ми могли вдіяти?.. Обоє розуміли, що вже ніколи в житті не зможемо жити разом і створити сім’ю. Не судилося нам і разом померти… Занадто пізно. Як шкода!.. Бо при всьому великому бажанні, ми не зможемо, заради свого щастя, руйнувати чужі долі, залишити свої родини. Це – гріх!.. Як же ми можемо жертвувати законним подружжям та народженими в шлюбі дітьми? Ніколи! Отже, наші долі – не сумісні… Ох, як жаль! Відчувалося, що ми думали однаково… Тепер нам залишалося лише сподіватися, що хоча б зрідка бачитимемося.

– Назгуль, коли ти повертаєшся? Де твій дім?

– Завтра. Живу в Стамбулі...

Авжеж, знову розлучаємося. Люди, виявляється, безсилі перед долею. Але й за те, що зустрілися, ми вдячні долі. Бо важливо знати, що моя далека кохана – жива, здорова, в достатку, що вона любить мене – це, виявляється, теж велике щастя... Втім, усе-таки, хоч і рідко, але зустрічатися, – що може бути кращим для нас у цьому світі?! Чи приїде ще сюди Назгуль?.. Чи, не бажаючи завдавати нового болю моєму зраненому серцю, назавжди зникне з мого життя?.. 

– Приїжджатиму тепер щороку... До тебе... До пагорба... – Назгуль знову вгадала мої думки, сховавши в своїх словах надію. Я був задоволений.

Над головою сяяв місяць, мерехтіли зірки. Легким серпанком тягнувся Чумацький шлях… Блищала нерухома, звана киргизами «Золотим Колом», Полярна зірка. Говорили, що, коли помирає людина, її душа перетворюється в зорю і відлітає у небо. Цікаво, які з цих зірок – душі аксакалів Шаршемби і Мустафи? Чи вони, як і в житті, разом – на тому світі?.. А ми?.. 

Напевно, з’явимося на небі, як сузір’я. Або, як у цьому житті зі своєю гіркою долею, не знаходячи одне одного, залишимося у вічній розлуці й на тому світі? Що зробить із нами та горезвісна глобалізація?! Нехай живе вічно наш народ. Якщо він житиме, люди не будуть такими самотніми, шукатимуть щастя в якихось простих речах та вічних, загальнолюдських цінностях.

Якби я був художником, створив би вічними фарбами чарівну картину, що торкалася б сердечних струн: під великим куполом синього-синього неба на зеленій вершині пагорба сиділи б двоє аксакалів і розповідали людям, які зібралися довкола, давні легенди. А біля підніжжя пагорба щасливі хлопчик та дівчинка гралися б у ляльки... 

Українською переклали Сергій Дзюба та Володимир Віхляєв