– Якби ви тільки знали, які у мене діти! Не дай Боже нікому таких! Геть матір забули. Пройдисвіти, анцихристи, а не діти. І в кого вони такі вдалися? Я ж для них тільки жила, я ж усе їм віддавала, а вони ніколи і не згадають тепер про матір. Я ж їх на світ породила, я їх ростила, а вони тепер жінкам за спідниці почіплялися і нічого за ними не бачать. На матір їм начхати! А знаєте, якими золотими дітьми були, доки не оженилися? Слова проти матері не скажуть! Хоч до рани прикладай... Тепер чужі стали, зовсім чужі, є діти – і ніби немає їх...

Цю вражаючу історію мені розповів прилучанин Віктор Балабко, з яким ми нещодавно познайомилися в обласній лікарні, видужували в одній палаті. Часу вистачало, то й розговорилися від душі. Зайшла мова про війну, і тут мого ровесника Віктора Олексійовича було вже не спинити…