Роман Пицків не прагнув стати частиною великих подій. Просто в той вечір, коли Революція Гідності тільки набирала сили, він вийшов з роботи й побачив, як кількох молодих активістів «пресують» силовики. І не пройшов повз. З того почався шлях, який привів його від барикад до фронту. Вулиця Лютеранська в його пам’яті й досі звучить особливо: крики, каміння, гуркіт щитів і відчуття, що свобода – це не слово, а дія, яку здійснюєш попри страх.

Бути штурмовиком – це грати в лотерею, коли кожен вихід – невідомість. Це також постійний адреналін, фізичні навантаження на межі людських можливостей і пробивання там, де проста піхота безсила. 425-й окремий штурмовий полк «Скала» здобув славу непохитного, і це не просто слова. У цьому полку навіть бойовий шеврон здобувають кров’ю, а успіхи штурмовиків пояснюються виснажливими тренуваннями та чіткою координацією.

«Я не хочу, щоб цю війну закінчували наші діти», – каже Василь Левченко, який після важкого поранення – ампутації руки, кількох операцій на нозі та обличчі – налаштований повертатися на фронт. Наразі він проходить ВЛК і запевняє, що в Силах оборони робота знайдеться для всіх. Кому, як не «Святому», це краще знати, адже на захисті країни він з 2014-го року.