Компартійна більшість депутатів Верховної Ради перших демократичних виборів обрала Леоніда Макаровича головою першого незалежного парламенту. А на перших виборах Президента України 57-річний Леонід Кравчук вважався безперечним фаворитом. Він запропонував українському народу «достатньо продуману програму з п’яти “Д”: Державність. Демократія. Достаток. Духовність. Довіра». Керівник Київського центру політичної психології і комунікації В. Бебик, аналізуючи біографії сімох кандидатів у Президенти, написав про Леоніда Кравчука: «Народившись під знаком Козерога, сільський хлопчина зумів без “лапи” одержати диплом кооперативного технікуму і Київського університету, став не тільки економістом з ученим ступенем кандидата наук, але й крупним політиком. На думку багатьох, він найбільшою мірою з усіх кандидатів уособлює риси національного характеру – “готовий сам себе перехитрити”».

І перший вождь незалежної України спочатку перехитрив виборців, які обрали його першим Президентом, а потім перехитрив і сам себе, проваливши наступні дострокові вибори. Очевидно, кандидат економічних наук не дослухався до мудрого повчання древнього китайського мислителя Конфуція: «Управляти – означає чинити правильно. При прийнятті рішення управлінського характеру необхідно усвідомлювати міру відповідальності за те, що робиш. Бо часто спочатку робимо, а потім виправляємо помилки». У Леоніда Макаровича згодом народилося своє «фірмове» пояснення й виправдання допущених помилок при управлінні державою: «Маємо те, що маємо». Відтоді цей афоризм став модним для недолугих українських вождів-управлінців.

Першим прокоментував невиконання «достатньо продуманої програми з п’яти «Д» другий Президент Леонід Кучма, заодно пообіцявши виконати головні обіцянки попередника: «… моя программа – это не вопрос личной позиции Леонида Кучмы, а вопрос выживания всей страны, всего многострадального народа Украины. Без ликвидации чудовищной коррупции на верху пирамиды власти, объявления беспощадной войны захлестнувшей города и села преступности, социально ориентированных реформ в экономике – мы обречены. …Уровень смертности намного превысил уровень рождаемости. А руководство страны не устает разглагольствовать о возрождении нации».

Виборці в другому турі відреагували на невиконання Леонідом Кравчуком своїх п’яти «Д», не обравши його Президентом вдруге. Не збувся прогноз Леоніда Макаровича, який він оголосив виборцям у жовтні 1991 року, перебуваючи на Чернігівщині: «Можу переконливо сказати (я вірю в це!): через три роки народ України буде жити у достатку. Причому в такому достатку, що не буде проблеми купити одяг, харчі. А через п’ять років … ми станемо багатою державою».

Це було сказано тоді, коли прем’єр-міністр України Вітольд Фокін в інтерв’ю українському виданню заговорив про введення хлібних карток лише для міських жителів, а селяни, мовляв, знайдуть вихід з цього становища самі».

Це той прем’єр, звільнення якого добився член Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом Леонід Яковишин. Це був перший і останній такий результат боротьби з корупцією на вершині влади. Далі – одні гарні обіцянки. Невдовзі впала тінь і на першого президента через злочинний розпродаж торгівельного флоту України, але до суворої відповідальності притягнули виконавця, а ще одна виконавця встигла втекти аж за океан.

Український народ повірив на виборах таки новому вождю, його новим обіцянкам, новому дороговказу до земного раю. І в перші роки його правління були подолані певні економічні й життєві кризи, а потім на шляху до раю залишилися приближені до президента олігархи, а «народ України» загубився десь у хвості колони до раю. Найдемократичніші газети стали публікувати «сміливі» журналістські розслідування, зокрема газета «Сіверщина» в квітні 2001 року опублікувала «викривальні» статті про Суркіса, Волкова, Деркача, Пінчука, Бакая та Рабіновича.

Який загальнонародний резонанс це викликало? А ніякого! Бо народ уже встиг «перетравити» у своїх головах обіцянки Леоніда Кучми, тепер їм подавай нового вождя з його новими обіцянками. І такий виплив на поверхню – Віктор Ющенко.

На піраміду влади він піднявся ще при Кучмі – керував Урядом. «Історичною» стала його промова з трибуни Верховної Ради України 22 грудня 1999 року під заголовком «Розквіту Української держави – високий професіоналізм і бездоганну моральність». І якщо Леонід Кравчук вів народ згідно з програмою п’яти «Д», то Віктор Ющенко пообіцяв депутатам, що вестиме свій уряд разом з народом п’ятьма напрямками. Невідкладно важливим назвав п’ятий напрямок – удосконалення роботи соціальної сфери. «Бідна людина має отримати покращення життя у найближчі місяці». Для досягнення цього був перший напрямок: «Реформа урядової адміністрації передбачає фундаментальну зміну ролі уряду в економіці. Предметом особливої уваги стане убезпечення уряду від корупції».

Високий професіоналізм і бездоганна моральність при виконанні п’яти напрямків роботи уряду призвели невдовзі до помаранчевого Майдану.

Але чи стало це повчальним для наступника Леоніда Кучми?

Обраний третім Президентом на хвилі патріотичного піднесення учасників помаранчевого Майдану, Віктор Ющенко проголошений був «вождем нації». У бобровицькій районній газеті «Наше життя» від 19 листопада 2005 року так написав про «помаранчевого вождя» лідер районної президентської команди, начальник відділу освіти районної адміністрації Станіслав Лоленко: «Будучи запрошеним на з’їзд партії “Народний Союз Наша Україна”, який відбувся 12 листопада, слухав програму Президента. Я і мої колеги з бобровицької делегації ще раз переконалися у непохитності політики нашого лідера. Віктор Андрійович розповів про своє бачення розбудови держави, про шляхи, якими йтиме країна, про боротьбу з корупцією та багато іншого. Його думки і переконання були зрозумілі і близькі кожному, недарма зал вітав Президента, аплодувавши стоячи. Наближаються вибори, і я думаю, що весь наш великий народ, відчувши за такий короткий час позитивні зміни, зробить правильний вибір, вибір назавжди».

У Бобровиці відчули позитивні зміни хіба що члени правлячої команди від президентської партії – втім, не залишивши після себе ніякого позитивного сліду для жителів Бобровиччини. Швидше за все, так управляли економікою і соціальною сферою й багато інших членів команди Віктора Ющенка як у Києві, так і на низах. Та найбільш прикрим є те, що багатостраждальний український народ і далі йшов мовчки за вождями туди, куди вони вели свій народ. Той народ, який байдуже терпів своїх вождів аж до нових виборів, й не хотів бачити важливе: рядові працівники відразу відповідають за промахи в роботі, а вожді – ні!

Історія з третім Президентом взагалі ганебна: «вождь нації» привів свій народ не до обіцяного європейського раю, а в руки донецькому завгару. І народ захотів нового вождя без заяложених патріотичних обіцянок. Але й це закінчилося старими граблями й новими ґулями на лобі, на цей раз кривавими. Правда, кривавими не для тих, хто клявся на Майдані, мовляв, «якщо куля в лоб, то куля в лоб»… Мабуть, були впевнені, що на сцену Майдану, де вони виступали, куля не прилетить.

Після Майдану Гідності революційний народ проголосував за Президента, котрий стосовно «патріотичних» гасел не поступався Віктору Ющенку. Але тільки на словах, а не на досягненнях в економіці й соціальній сфері, у виконанні обіцянок повернути територіальну цілісність країни, завершити «гібридну» війну та багато іншого.

Українське суспільство по праву гордиться двома революціями гідності. Натомість якось у тіні народного мислення залишається не модна інша правда: яких після майданних вождів поставили до державного керма, і до якого раю вини привели свій народ?

Прочитав у колишнього міністра освіти Петра Таланчука: «25 років незалежності більшою мірою пішло в пісок». Якось образливо для героїчної України, але правда болюче вдарила по нашій державі на початку й далі повномасштабного вторгнення в Україну страшних окупантів. Виявилося, що за всі роки незалежності не надбали ні належної зброї, ні передової економіки, ні належного фінансового капіталу, ще й боротьбу з корупцією та казнокрадством досі не завершили, читаємо про це паскудство у вітчизняних ЗМІ. А ще «патріотичні» коментарі героїв-блогерів про розкрадання попередниками та їхніми наступниками. Але жоден такий «патріот» не пише, де він був, коли все розкрадалося, який резонанс підняв, щоб корупціонери одержали по руках, або хоча б були ганебно відігнані від державного корита? Як правило, ура-патріотичні блогери аж бризкають сміливістю вслід тих, хто втік з України, кого й без блогерів прогнали з владних кабінетів.

Протягом усіх років незалежності простолюд ліниться по-європейськи запитати вождів усіх рівнів, чому вони не виконують обіцяне народу перед виборами і в день інавгурації? В Україні наплодили чотири сотні партій, на утримання й діяльність яких витрачаються мільярди, а під час виборів – десятки мільярдів. Хто покаже інформацію, скільки податків заплачено з цієї явно позабюджетної готівки? Бо в нашому героїчному суспільстві відсутній дієвий громадський контроль за роботою державних чиновників, депутатів, великої армії політиків. Хоч цей контроль передбачений Конституцією, в якій саме народ названий джерелом влади. Тепер за владну й суспільну безвідповідальність платять кров’ю і життям славні воїни та і вся зранена держава.

Цинічно виглядають розмірковування Віктора Ющенка, чому США повинні допомагати Україні. Хоча партнери і без вказівок третього Президента уже надали Україні величезну допомогу, причому ту допомогу, яку не здатна була створити команда прем’єра і Президента Віктора Ющенка, команди його попередників і наступників.

«Геніальні» думки чуємо від Леоніда Кучми, але жодного слова не почуєте, чому за його 10 років керування державою (прем’єром і президентом) не були закладені міцні фундаменти для розвитку передової ринкової економіки, якій європейські й заокеанські економісти пророчили небувалий у Європі ривок? Чому не виконані обіцянки про ліквідацію «чудовищной коррупции на верху пирамиды власти»?

Ганебну на увесь світ корупцію не подолав і п’ятий Президент Петро Порошенко. Страшна війна показала, що нічого вкрай необхідного не було зроблено й для зміцнення обороноздатності України, навпаки кілька воєнних складів були спалені. Тепер Петро Олексійович записався у волонтери, любить роздавати експертні оцінки війни.

Останнім часом, згідно з публічною інформацією, активізується боротьба з корупцією, парламент значно збільшив і штат детективів НАБУ аж до 300. Невже нарешті настануть «чорні дні» для корупціонерів, яких не могли викорінити п’ятеро попередніх вождів президентського рангу, хоч кожен із них це обіцяв, як і обіцяв подолати розкрадання бюджету, подолати бідність, покращити життя бідної людини протягом одного-трьох років… У незалежній Україні живемо вже більше 30 років, а невиконані всі ці обіцянки не лише з вини вождів усіх рівнів, а й через громадську байдужість до стану справ у державі.

Мову не веду про необхідність якоїсь чергової революції на столичному Майдані. Оскільки Нобелівський лауреат з літератури Бернард Шоу помітив і всім передав: «Революції ніколи не полегшували тягар тиранії, вони лише перекладали цей тягар з одного плеча на інше». Свою оцінку дав і генерал, професор Ігор Семашко: «Майдан спроможний зупинити диктатуру, але не спроможний будувати демократію». Бо і в історії нашої країни можна знайти страшні факти, коли під час революції порушувалися права звичайних людей заради «революційної доцільності», хоча ця «доцільність» так і не народила Україні справжніх народних вождів. А перший ефективний приклад громадського контролю був продемонстрований нещодавно, коли десятки тисяч громадян і без революції підтримали звернення до Президента Володимира Зеленського про оприлюднення декларацій нардепів та інших державних чиновників.

Правда, ще не відомо про наслідки цієї демократії для державно-політичних мільйонерів і мільярдерів. Та все ж, недавно прочитав в «Українських новинах», що у заступниці директора НАБУ Поліни Лисенко місячна зарплата майже 200 тисяч гривень. Така ж зарплата і в нового заступника директора Олександра. Ще один детектив Олександр задекларував 500 тисяч гривень зарплати. Новий детектив Ярослав перед святом одержав 340 тисяч гривень зарплати, а керівник підрозділу детективів теж Олександр одержав з державного бюджету 4 тисячі доларів допомоги. Детектив Лайма за два роки війни купила квартири у Львові і Києві за 8 мільйонів і автівку за 4 мільйони, старший детектив Роман придбав у столиці квартиру за 6 з половиною мільйонів… Звісно, навіщо їм підставляти свої лоби в боротьбі з корупціонерами? Тому і в листі до мене і заступниця директора Поліна Лисенко, і сам директор Семен Кривонос пишуть, що їхнє бюро працює згідно з повноваженнями. І не детективам, а мені зауважують, що не подав їм «об’єктивних даних, які можуть свідчити про вчинення корупційних та інших кримінальних правопорушень». Мова йде про судову справу, яку розслідував прокурор Генпрокуратури і знайшов правопорушення, назвав винних, але суд закрив справу згідно з причини, яку створили самі судді, щоб підсудним не довелося повертати державі вкрадені мільярди. Київський апеляційний суд скасував цю протизаконну ухвалу, але чи повернуть колись украдені у воюючої країни мільярди? Бо вже й судді апеляційного суду запідозрені в хабарництві…

Спочатку я дивувався байдужості НАБУ до казнокрадних судових справ, а після оприлюднення зарплат і декларацій борців з корупцією все стає на свої місця. І це на фоні того, що простолюд із дітьми готовий віддати останню копійку для допомоги захисникам Вітчизни. Про це регулярно розповідає і газета «Чернігівщина». Тепер наводжу лише один факт масової громадської нетерпимості до розкрадання бюджетно-народних грошей, іншого незаконного збагачення особами від державної й народно-політичної влади.

А чи здатна якась правоохоронна структура порахувати, скільки мільярдів народних грошей не дійшло до бюджету й осіло в кишенях та на зарубіжних рахунках корупціонерів і казнокрадів протягом тридцяти двох років обіцяної боротьби з ними? Ставлю й риторичне запитання: на якій планеті живе наша героїчна нація, що не бачила й продовжує не бачити, як протягом усіх років незалежності цинічно розкрадалися державний і місцевий бюджети, інше національне загальнонародне багатство? Мабуть, таки це саме про нас давня мудрість: «Історія – найкращий учитель. Та їй зазвичай не таланить на учнів».

Григорій ВОЙТОК