На урочистому засіданні парламенту аплодували маревному монументу «могутності й величності»
Влада – прірва між людьми
Першою причиною вважаю ту, що депутати не стали з першого дня контролювати діяльність першого президента Леоніда Кравчука та його оточення. Прем’єра Вітольда Фокіна за мільйонні оборудки із закупкою за кордоном ембріонів ми таки погнали з посади, а знищення торгового флоту не без участі Кравчука проґавили, не спохватилися вчасно, не помітили, що це був старт знищення вітчизняної економіки. Головного виконавця знищення флоту Кудюкіна посадили, але з ув’язнення він повернувся героєм, Кравчук гуляв і вітав його на пишному святкуванні ювілею.
І все ж перше скликання Верховної Ради заклало фундамент української державності, навіть у тій ситуації, коли більшість депутатів складали компартійні функціонери. На порядку денному нашої роботи були питання порятунку економіки і контролю за роботою урядовців. Та вже на другий рік незалежності відчутно стала проявлятися непідготовленість керівників України до економічних перетворень, вони і їхні радники-економісти недостатньо були знайомі із законами ринкової економіки. Значна частина депутатів кинулася керуватися не економічною доцільністю, а власними амбіціями й інтересами, в тому числі ідеологічного характеру, забувши про загальнодержавні, народні потреби. Політичні протистояння, міжусобна боротьба призвели до повного провалу ринкових реформ. Сучасникам би глибоко вникнути в уроки початку 90-х: є що запозичити, але здебільшого – не повторювати злочинні упущення.
А що я почув на урочистому засіданні від виступаючих найновіших керманичів держави? Нагадування, що Україна веде «запеклу» війну з російським агресором, захищає свою територіальну цілісність, розробила «ефективну програму деокупації захоплених агресором територій». Ці «доленосні», давно заяложені повідомлення викликали бурхливі оплески присутніх на святковому засіданні. Розпирали груди виступаючих й інші «перемоги», найперше ті, що «увесь демократичний світ підтримує боротьбу України з російськими агресорами» – знову оплески. Ну як на колишніх компартійних з’їздах і пленумах ЦК. Різниця лише в кольорах вимріяного монументу «могутності й величі» – червоний перефарбували в жовто-блакитний. Бо й самі політико-державні творці уявної величі народжені не патріотичними демократами – вони перефарбовані. І хто б з них не приходив до влади – не зменшує, а ще поглиблює прірву між владою і людьми. Тож і на урочистому засіданні лунали самославлення і героїзація, а турбота про людину – то клопіт самої людини, і тема розвитку вітчизняної економіки не вписалася у святкове засідання. Таке ставлення до конституційного «джерела влади» не сьогодні виникло: представники української політичної й державної еліти виявилися нікчемними учнями на уроках світової історії.
Безлад і розграбування економіки розпочато при Кравчуку
Патріотично-ідеологічна меншість в парламенті першого скликання, що називалася Народною Радою, свого добилася – орієнтації української економіки на Європу. Це підтримали й «перебудовані» політики й урядовці. Гарними лозунгами вони осліплювали народ, бо так легше його обдурити. Хоча було очевидним, що наші товари з високою енергоємністю не конкурентоспроможні на ринках Європи, та ніхто й не чекав їх там. Ця проблема не подолана й після 30 років незалежності, бо наші урядовці і депутати, вже нових «призивів», відчуваю, взагалі не обізнані із законами ринкової економіки, штампують закони відірвані від реалій життя нашого суспільства.
За ширмою цієї бездумної ідеологічної орієнтації на початку незалежності закладалися непоправні руйнівні процеси у вітчизняну економіку, отже і в розбудову реальної незалежної держави, бо така ніколи не відбудеться без стабільної високоефективної національної економіки. В Україні ж команда президента-ідеолога Леоніда Кравчука схопилася перебудовувати ідеологію, а не реформувати планову економіку на ринкову. В результаті до 1994 року виробництво національного продукту скоротилося на 58 відсотків, в умовах гіперінфляції відбулася масова бартеризація внутрішньої та зовнішньої торгівлі, імпортні поставки здійснювалися за завищеними цінами. Для обмеження знецінення купоно-карбованців уряд запровадив дебільний фіксований курс купонів щодо долара, підняв ставку прибуткового податку з громадян до небувалого рівня, що дало неабиякий поштовх розширенню «тіньової» економіки та посилення корупції в державному апараті, масовому відпливу капіталів за кордон.
Реформи під ідеологічними прапорами і бездумна лібералізація цін у 1992 році призвели до того, що 64 відсотки населення опинилося за межею бідності. Нічого подібного не знайдете в жодній іншій країні в мирний час. У 1993 році середньомісячний прибуток на душу населення склав в Україні 15 доларів, Польщі – 150, Словенії – 400, США – 1500 доларів. До 1995 року споживчі ціни виросли у 118 разів. За дев’ять років незалежності ВВП скоротився на 59 відсотків, зарплата й пенсія зменшилися в чотири рази. Найбільше досягнення – створено кланово-олігархічні об’єднання, найбільша гордість – дві революції. Як після цього зріс добробут народу? Коли святкували 25-річчя незалежності, зарплата в доларах була нижчою лише в Таджикистані – з країн, що входили до СРСР. Експорт товарів збільшився втричі (темпи зростання найнижчі в світі), а в Білорусі – в 12 разів. За купівельною спроможністю, рівнем заощаджень українські громадяни посідають останнє місце серед жителів колишніх республік СРСР. Зате перші за високим рівнем оплати комунальних послуг, за газ та електрику – і це в державі, яка посідає третє місце в Європі за обсягами доведених запасів газу, виробляє достатню кількість найдешевшої атомної електроенергії, дешевої електрики від гідроелектростанцій. Але на цьому казково наживаються вітчизняні й зарубіжні прихватизатори українських ресурсів і виробництв. Міжнародні економісти й експерти доводять, що в Україні є всі можливості для забезпечення енергетичної незалежності, отже й українці повинні споживати комунальні й енергетичні побутові послуги за цінами «від виробника», а не за світовими шкуродернями «від прокладок». І загальнонародний добробут мав би бути такий, як у справді незалежних, багатих на ресурси країнах, а не як в якійсь колоніальній.
Святкували розвиток чи ганебне відставання?
Себе запитую й керманичам держави адресую: «Який зміст ювілейного «монументу могутності й величності України?» Відповідь шукаю в офіційних повідомленнях. ВВП у другому кварталі 2021 року виріс на 5,4 відсотка, а в Євросоюзі – на 13,2, США – на 12,6, Росії – на 10,2 відсотка. Сусіди України вийшли на докоронавірусний рівень, а Україна залишається на значно нижчому рівні. Прем’єр-міністр Грузії Іраклій Гарібашвілі вважає, що у зв’язку з двозначним економічним зростанням у країні в 2021 році (ВВП+12,2%), може не знадобиться брати другу частину макрофінансової допомоги Євросоюзу розміром 75 млн євро, щоб не збільшувати зовнішній борг. Бо це кредит, а не грант. Грузія не буде виконувати вимоги Євросоюзу, невигідні для суспільства. Україна справно виконує вимоги закордонних хазяїв, але не виконує вимоги Конституції стосовно безкоштовної медицини, освіти, соціального захисту і забезпечення умов для гідного життя працюючих, пенсіонерів, інвалідів, діток. За роки незалежності Україна втратила економічний потенціал.
Державні керманичі та їхні політичні хазяї виправдовують «колоніальний» стан економіки й збіднення людей війною з російським агресором і потребою зміцнення армії. Але 80 років тому фашистські агресори завдали економіці на українських землях значно більших руйнувань, спопелили тисячі населених пунктів разом з людьми, промисловість перетворили в руїни. Наші предки вигнали окупантів за два роки, до 1950 року обсяги промислового виробництва перевищили довоєнний показник на 15 відсотків. У 1950 році підприємства України давали 48 відсотків загальносоюзного видобутку вугілля, 54 – коксу, 31 – сталі, 71 відсоток цукру. У 1947 році скасували карткову систему. У 1948 році введений до ладу найпотужніший в Європі газопровід Дашава – Київ, в 1951-му – запрацював Львівський автозавод і телевізійний центр у Києві.
Хтось може нагадати, що післявоєнна відбудова проводилася рабською працею народу, але тепер ми живемо в незалежній державі без сталінських репресій, без комуністичного диктату – кращих умов для розвитку не придумаєш. Якими ж економічними досягненнями може похвалитися 30-річна незалежна Україна? За цей час рівень виробництва не досягнув рівня 1990 року, внутрішній валовий продукт скоротився на 15 відсотків, знищені високотехнологічні галузі. На ювілейному параді демонстрували українську гордість – найпотужніший транспортний літак «Мрія»… радянської розробки, окремі види військової техніки – теж спадок декомунізованої радянщини. Та найгірше «досягнення» Незалежної – близько 10 мільйонів українців недоїдає (зарубіжні дослідження), мільйони неспроможні платити за комуналку, мільйонам недоступна складна дорога медична допомога.
Знову питаю: ювілей чого святкували за мільярди народних грошей? «Радує» інша статистика: найглибший рівень падіння спостерігався у переробній промисловості та виробництві товарів інвестиційного призначення – близько 20 відсотків, зріс рівень безробіття і заборгованість по зарплаті.
Президент Володимир Зеленський пробує рятувати ситуацію розпорядженням губернаторам побудувати в кожній області по заводу з півтисячею нових робочих місць. Повернення до радянщини: тоді зобов’язували колгоспи і радгоспи будувати пункти осіменіння худоби, навіси для зберігання сіна, подові сушарки для качанів кукурудзи, механічні сушарки зерна, соціальні об’єкти. Що з того вийшло? Провал Продовольчої програми, а потім і провал ідеологічно-дебільної перебудови.
Не вперше пишу, що науку розвитку ринкової аграрної економіки я особисто вивчав ще на початку 90-х у світових економістів провідних аграрних фірм США і Європи. Там побували і керівники головних галузей нашого господарства, яке тепер за своєю фінансово-виробничою моделлю вважається однією з кращих в Україні – американці та європейці це визнали.
І не одні ми тоді літали по світу вивчати досвід ринкової економіки. Тож і тримається ще вітчизняна економіка, навіть тотальна корупція не спроможна її знищити до цурки. Але наш досвід виживання і розвитку, бачу, не потрібен молодій «надії нації». У них на думці гарна оновлена ідеологія, підкріплена радістю – США нам допоможе, нас захистить від Росії, дивись, ще й здані Росії території поверне. Хоча американці втомилися повторювати: спочатку наведіть лад в своїй Україні.
Проте наш президент Зеленський он як розквітнув після зустрічі з Байденом: одержав нові обіцянки і нову подачку. Нібито інвестиції підуть у розвиток атомної індустрії замість обіцяних російських інвестицій. Доведеться сильніше включати антиросійську риторику.
Зустрічався наш Володимир Олександрович і з американськими бізнесменами та студентами, вихвалявся, що в Україні все можливе, мовляв, він, звичайний хлопець, став президентом. Але не сказав, чому для нього неможливим є виконати передвиборчі обіцянки, навести правовий і економічний лад в Україні.
Коробить мене й те, як «всезнайки» з аграрної ринкової економіки пудрять людям мозки «досягненнями» купівлі-продажу землі, але не пояснюють, чому в половини угод відсутня ціна за землю і що за цим стоїть. Інша «радість»: «Для надання кредитів під заставу віддано майже 5 тисяч гектарів землі». Хто взяв банківську позику, чи знаються вони на сучасному хліборобстві, як планують підвищити віддачу землі, не знизивши її родючу якість?..
За такими вимогами від держави працюють ринки землі у всіх цивілізованих країнах світу, оскільки земля не просто товар, а головна і незамінна годувальниця людства. У нас же – одна гарна ідеологія, ще й цинічно-брехлива, мовляв, земельний ринок відкритий передусім для розвитку фермерства. Недавно з’явилася ініціатива узаконити цю нахабну брехню в Основному Законі: «Закріпити фермерство основою аграрного устрою України шляхом внесення змін до ст. 41 Конституції України щодо ролі фермерства у розвитку сільського господарства та сільських територій», – ініціює нардеп від «Слуг народу» Тетяна Грищенко. Як приклад наводить досвід Польщі, де основою аграрного устрою є сімейне господарство. Але не пише, скільки мільярдів інвестовано в розвиток сімейних господарств, яку побудували для них інфраструктуру, які сервісні служби і переробні виробництва створені, скільки там кооперативів для зберігання й вигідної реалізації зібраної й переробної продукції? На польських сімейних аграрників працюють сотні тисяч, якщо не мільйони, українських заробітчан. А хто приїде горбатитись на українських фермерів?
Є в цій ініціативі й інша тупість: «… малі та середні фермери додають найбільшу додану вартість з розрахунку на гектар обробленої площі, забезпечують найвищий показник ефективності розвитку сільських територій і наповнення місцевого бюджету».
Де «слуга народу» це побачила, на яких прикладах аналізувала? Такі «державники» особливо нестерпні й небезпечні, бо мають деякий зачаток розуму. Вони завдають шкоди суспільству більше, ніж буйні, що безперестанку лементують із телеекранів – ці піддаються лікуванню. А тихопомішані на бредових ідеях – то вже навік.
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист