Водій зенітно-ракетного взводу 32-ї окремої механізованої бригади, 38-річний Андрій Семко на позивний «Лом» з Бобровиччини самотужки знищив сімох окупантів під Торецьком. Під майже цілодобовим мінометним вогнем, атаками FPV-дронів, отримавши легкі контузії, Андрій удвох зі своїм побратимом не втрачали пильності, і коли ворог задумав двома групами прорвати їхні позиції, то чоловік не розгубився. Знищивши за допомогою гранат Ф-1 спершу одну групу, а потім іншу, він врятував життя своїм побратимам.

Чернігівець Максим Лисенко – командир інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти. До 24 лютого 2022 року підрозділ займався лише розмінуванням території. Однак з початком повномасштабного вторгнення свої вміння та знання довелось використовувати на практиці в умовах справжньої війни.

Капітан Григорій Маханьков на позивний «Афганець» до повномасштабного вторгнення працював у Національному університеті «Чернігівський колегіум ім. Т.Г Шевченка» і мав свій ресторанний бізнес. Та 24 лютого він став на захист Чернігова у складі новоствореного 21-го окремого стрілецького батальйону. Під його командуванням третя рота тримала оборону біля Количівки.

Чернігівець Артем Ракітін на позивний «Ракета» до 24 лютого 2022 року працював в охоронній сфері, а з початком повномасштабного вторгнення став волонтером – вивозив людей з оточеного міста. Разом з командою однодумців він евакуював з Чернігова понад 25 000 жінок і дітей.

Вісімнадцятилітній Владислав Шатіло (позивний «Шатя») у 2014-му добровольцем пішов в АТО боронити Україну від російських загарбників.

Майор Сергій Довбиш служив українським миротворцем у Ліберії та ДР Конго. Захищав Україну в АТО і першу свою контузію отримав під Волновахою, біля Маріуполя.

Саме таким, без найменшого сумніву, є Володимир Семінько, родом із Липового Талалаївської громади, що на Прилуччині. Цього світлоокого, доброго і водночас дуже сильного молодого чоловіка пам’ятаю ще хлопчиком. Люди, незалежно від віку, мені запам’ятовуються поглядом. А очі людські – це єдиний орган, який залишається незмінним від народження і на все життя. У Володі вони волошково-ніжні – очі чоловіка, який майже все своє доросле життя на війні. Він вибрав цей шлях давно і не збирається із нього зійти аж до тих пір, доки й духу останнього загарбника не залишиться на рідній землі.

Війна не лише калічить тіла, але і стає неймовірним випробуванням для людських душ. Що довше солдати воюють, то більше потребують духовної підтримки. І тут їм на допомогу приходять капелани. Нерідко саме військові священники допомагають зберегти бойовий дух. До початку війни на Донбасі в Україні дуже мало говорили про військових капеланів. Зараз вони воюють разом із військовими ЗСУ, але у духовній сфері.

Чернігівцю Артему Хряпову (позивний «Мураха») – 45 років. І він звитяжно воює з російськими загарбниками з 2015-го. Пройшов усі кола пекла на Донбасі, отримав поранення та контузію, однак переконаний: окупантів можна й потрібно «перемолоти» та повністю вигнати з рідної української землі. Артем Леонідович, який раніше зовсім не мріяв бути військовим, хоче перемогти і далі служити в ЗСУ.

Військовослужбовець Данило – родом з Новограда-Волинського (нині Звягель) Житомирської області. Проте напередодні повномасштабного вторгнення його разом з іншими командування перекинуло на Чернігівщину.