Автор об’єктивно, людяно та колоритно відобразив життя українців у період після закінчення Другої світової війни – до розпаду СРСР і впродовж десятиліть нашої «незалежності» – до нинішніх днів. Іншої такої правдивої та глибокої книжки в Україні взагалі немає! Тому трилогія «Безбатченки» – це справжній письменницький та журналістський подвиг Григорія Войтка.

Головні персонажі першої книжки – Оксана Степанівна та її син – Іван Стародуб, який, хоч і виріс без батька, однак не озлобився на кривду, здобув вищу освіту, покохав і створив власну сім’ю, став татом двох чудових дітей. Попри все, пробачив своєму біологічному батьку, прибирає його забур’янену могилу.

У центрі другої книжки – життя родини успішного адвоката Івана Стародуба, його дружини Наталі, їхніх дітей та онуків, а також друзів. Втім, персонажів у другому романі – сотні, і всі вони – напрочуд різні, не похапцем вигадані, – тож відчувається, що буквально у кожного з них є свій, реальний прототип. Тому маємо широке полотно життя українського суспільства після здобуття незалежності, з усіма бурхливими перипетіями, радощами і надіями, розчаруваннями й кривавими трагедіями. Олігархи, бандити, корумповані можновладці та продажні «стражі порядку».

І ось – новий (третій!) захоплюючий роман «Безбатченків». У ньому Іван Стародуб – адвокат і співзасновник великого, успішного агрохолдингу. Він не шукає щастя за морями-океанами, а живе в Україні та працює на благо рідної держави і своїх співвітчизників; дуже наполегливо і мужньо бореться з несправедливістю, розвінчує дурість та зажерливість можновладців та нових «безбатченків» – безсоромних, цинічних, самовпевнених «мажорів», які вже дорвалися до «корита» й розкрадають мільярди народних грошей.

Влада – наче інша, проте злочинні схеми аж ніяк не змінилися, зокрема корупція на будівництві, ремонтах доріг. І ось уже новоспечений депутат від провладної партії прагне прибрати до рук успішну громаду, щоб захопити підприємства та землі. Самодурство, ідіотизм, хамство, безвідповідальність – ось із чим завзято воюють Іван Стародуб, його вірний друг Сашко Волинко, помічник адвоката Тимофій та їхні шляхетні однодумці. Дай їм, Боже, успіху в цій нелегкій, самовідданій борні за наше краще майбутнє!

Читачі газети «Чернігівщина» мають змогу першими прочитати уривки зі щойно створеного чудового роману Григорія Войтка. Чекатимемо появи важливої, ошатної книжки. Взагалі, я переконаний: трилогію «Безбатченки» потрібно популяризувати в Україні та за кордоном, вивчати в наших школах і університетах.

Сергій ДЗЮБА, редактор обласної газети «Чернігівщина»

Безбатченки

Книга третя(уривок)

Добре, що з помічником поїхав у область, бо сам навряд чи наважився б так швидко сісти за кермо автівки після спілкування з молодими ідіотами. Троє їх сиділо у шикарному кабінеті, модно вдягнутих, з азами європейської офісної поведінки ознайомлені, із сценічними усмішками чай-каву пропонували, та з перших хвилин спілкування неважко було помітити, що їх надто рано забрали з розбещеного мажорного дитинства і всадили у владні кабінети з надією, що саме тут вони наберуться розуму і досвіду управління державними справами. Але як можна очікувати на відповідальній роботі якогось толку від тих, хто знає лише розгульне, батьками оплачене шикарне гуляння? Вже зараз, по дорозі додому, він поставив собі це риторичне питання, і швидко знайшов відповідь. Такі вдома ніколи нічого не робили, в елітних школах й університетах за них інші розумники училися, а у владних кабінетах почули, що треба й щось думати, якісь рішення приймати… Колись за них думали батьки і найняті лакеї. Тепер, щоб не напружувати свої «елітні» голівоньки державними справами, вони найняли, вже за народні кошти, довгоногих, стегнастих секретарок, які й спілкуються з відвідувачами – самі чи і в присутності головного начальника, залежно від статусу відвідувача. На високу повагу пощастило і йому, Стародубу.

Недовго тривало це «щастя», швидко нахлинуло розчарування, а потім і роздратування. Бо спілкуватися довелося із самозакоханим босом, схожим на робота, і двома його пустопорожніми, але гарними секретарками, по-новому – радницями. Хазяїн кабінету тільки піддакував у затіяній ним розмові про бозна-що, або не погоджувався «діловито» з висновками секретарок. Логіку в їхній говорильні вловити нормальній людині практично неможливо. Це пояснюється хіба що цитатою «державного рівня»: «Щоб керувати країною дурнів, треба самому бути придурком». Рівень компетенції і розуму радниць, помітно було, починається і закінчується виконанням їхнього обов’язку за сумісництвом – продовжувати босу забезпечену гулящу юність у повному асортименті з вишуканим інтимом. Модельні дівулі, в присутності сивочолого незнайомого чоловіка, прямо в кабінеті демонстрували інтимну ніжність до шефа, молодого і привабливого. Відвідувача ж більше роздратувало те, що представники молодої влади і не думали вникати в ті питання, з якими до них прийшов адвокат і співзасновник великого успішного аграрного холдингу. Коли він спробував зупинити реготання розгульної трійці з вульгарного анекдоту, розказаного шефу радницею, і нагадати, з якими справами він зайшов у кабінет, – відразу ж побачив справжнє обличчя нових державників і відчув на собі паскудну реакцію зеленої наволочі. Не пацана з вулиці, а заслуженого юриста України, кандидата юридичних наук, відомого у широких колах в Україні і за її межами адвоката, перед яким відкриваються двері навіть у високих кабінетах, почали нахабно «ставити на місце», демонструвати перед ним свою владну величність. Боляче стало не так за себе, приниженого молодим суспільним бур’яном, як за державу, яку споганює ось така «надія нації». Мало їй нічних клубів, дорогих ресторанів і зон відпочинку, мажорного гайсання на п’яну голову по вулицях, так вона забажала різноманіття для заповнення денного безділля прямо у владних кабінетах з шикарними «боковушками». На думку сплив романс у виконанні Олександра Малініна про більшовицьких комісарів, які для розваги «дівчаток водять в кабінети». Згадалися нічні оргії з розгульними студентками у кабінетах райдержадміністрації, яку очолював висуванець першої після Майдану влади Роман Пунькович. За це він та інші владні учасники державного борделю з посад полетіли. Посприяв цьому й він, Стародуб. Думалося, що це стане гірким повчальним уроком для інших, що пуньковичі – це залишки тих недолугих пройдисвітів, яких народ палаючими шинами вигнав з владних кабінетів, сміттєвими баками люстрував. А вийшло так, що за революційною ейфорією не помічаємо, як у владі шило на мило міняють, на місце одних «своїх» приходять інші «свої», на цей раз вперемішку багаті й бідні вірнопіддані. У молодих багатих «монобільшовиків», як і в цьому кабінеті, модельні красуні прийняті на державну службу.

Кілька хвилин мовчки терпів зверхнє чванство обласного начальника «високої влади», відверте хамство стосовно набагато старшого за віком чоловіка, розумнішого й досвідченішого в тих питаннях, якими доручено займатися ось цьому бовдуру. Ще й довгоногі підстилки почали верещати про їхні «високі статуси», а відвідувач, мовляв, насмілився їм зауважити, що не слухають його пояснень, ще й нагадав їм, що він представляє великий виробничий колектив, який заробляє гроші на їхню зарплату. Ніби він один такий на всю область, скільки ще можуть зайти розумників, і кожному щось вирішуй – сил не вистачить… Терпець у нього доходив до кипіння, ось-ось і клапан зірветься, тоді уподібниться до дебільних вискочок у зворотному хамстві. Втім, наплив імовірних емоційних вибухів таки загнуздав, і вже цілком спокійно збив пиху розперезаним господарям владного кабінету: став демонстративно набирати номер телефону першого заступника профільного міністра, коментуючи вголос, кому телефонує. Ніби ненароком увімкнув голосний зв'язок, невдовзі й вимкнув, але представники обласної влади встигли почути доброзичливий голос свого столичного начальника, який погодився на зустріч із тим, кому вони на двері показали. «Вашому столичному шефу Веніаміну Сидорчуку і розповім, чим ви тут займаєтесь», – гнівно кинув на прощання і вийшов з кабінету, грюкнувши дорогими дверима. За спиною почув вереск обласного начальника на секретарок, які його підставили.

З Веніаміном Іллічем він познайомився випадково у Німеччині, в клініці, де працює син Остап. Зайшов туди на запрошення відомого професора, котрий захотів познайомитися з батьком «талановитого молодого колеги» – пояснив професор при зустрічі. Якось він почув від Остапа, що батьки живуть у нього, сьогодні викроїв трохи часу, щоб поспілкуватися з Іваном Геннадійовичем. І так співпало, що саме в той день у клініку привіз на операцію молоду дружину Вікторію тоді ще не урядовець, а молодий бізнесмен Веніамін. Дружину забрали на обстеження, а чоловік від хвилювання не знав куди себе подіти. Раптом почув, що якийсь чоловік неголосно розмовляє на ходу по телефону українською, кинувся наздогін:

– Ви з України, теж приїхали сюди на лікування? – схопив Івана за плече і вже потім збагнув, що вчинив нетактовно, став вибачатися.

– Нічого страшного, це така установа, де часто буває не до тактовності, – заспокоїв земляка. – На моє щастя, у клініці я з іншої причини – зайшов у гості до сина, який тут працює, і його наставника, котрий і запросив мене сюди. Щойно розсталися – побігли обоє нову пацієнтку оглядати.

Обличчя молодого земляка спочатку вкрилося червоними плямами, потім заграло радісними жилками, що запульсували на засмаглих щоках, а Івану аж боляче стало від міцного стискання його передпліччя широкою долонею випадкового зустрічного молодика. Пом’якшення наступило, коли від глибокого емоційного збудження по гарно сформованому молодому обличчі покотилися дві непрошені прозорі горошинки. Невже настільки серйозно з його дружиною, що такий болючий душевний стан оволодів її чоловіком, міцним з виду?

– Ваш син, часом, не Остап Стародуб? – змахнув сльозинки довгими пальцями і радісно усміхнувся, але з глибоко прихованим занепокоєнням, певно, хотів почути тільки стверджувальну відповідь.

– Так, Остап – мій син, – поспішив відповісти.

– Яке щастя, що зустрів Вас, – геть розвіялася напруженість і тривожність на обличчі молодого чоловіка. – Саме до Остапа Івановича звернутися порадив мені один товариш, дружину якого врятував Ваш син, бо ніхто не брався за таку операцію. У моєї Віти – схожий діагноз, і теж жоден наш професор не береться оперувати.

– Не переживайте, все буде добре, вашу дружину прийняли в клініку, думаю, саме до неї й побігли професори.

Після того випадку у німецькій клініці, який закінчився благополучно для молодого подружжя, і досі тривають дружні, здебільшого телефонні стосунки, тепер уже між урядовцем і адвокатом. Не так давно був Іван у гостях і у Веніамінового батька Іллі Яковича, власника мережі м’ясокомбінатів і фірмової торгівлі. Почув від успішного бізнесмена і знаного у владних кабінетах політика запевнення, що і він, і його син завжди готові прийти на допомогу Стародубам. Але Іван вперше скористався цим знайомством. Видно, тривале перебування в Європі загострило внутрішній протест проти чиновницького дурисвітства в рідній Україні, проти тих, хто її плюндрує своїми дебільними вчинками на державному рівні. Боротися наодинці з владними, неосвіченими трутневими вітрогонами важко навіть досвідченому адвокату – їм неможливо щось пояснити, в чомусь очевидному переконати. У них один аргумент: вони мають дипломи єврокурсів, іноземну мову знають. Але це, на практиці показано, не додало їм клепок у голові, а стосовно освіти – взагалі нульовий результат. Не так давно повернувся на рідну землю, але вже встиг відчути на собі їхнє «національне паскудство». Добре, що в новий уряд потрапляють й такі, як Сидорчук-молодший, вихований батьками працею, а не розгулами. Часто спадають на думку слова великого письменника Івана Тургенєва: «Люди, розбещені в дитинстві, зберігають особливий відбиток до кінця життя». Таким не допомагають євродипломи.

Від згадки про останню зустріч з носіями найновішої української байстрюччини, мимоволі поліз до кишені по рятівну таблетку. Насилу переборов потребу в ній у кабінеті обласного чиновника з його радницями.

– Іване Геннадійовичу, вам зле? – тривожно запитав помічник, побачивши, як шеф дістає ліки.

– Ти за дорогою дивись, – буркнув адвокат. – При спілкуванні з тими кабінетними дебілами не стало зле, а тепер, коли вже трохи заспокоївся, тим паче, не дійде до загострення. Але для профілактики, як радив син, проковтну рятівницю.

– Все-таки там вас глибоко дістали, інакше ніколи б уголос не назвали їх дебілами, хоча насправді вони і є такі, – уже заспокійливим тоном заговорив Тимофій. – Забрали б мене з собою – я б допоміг вам поставити на місце тих вискочок, у мне більший ліміт відповідати грубістю на грубість.

Адвокат спідлоба зиркнув на помічника і помітив на його щоках грайливі ямочки. Сам заусміхався, згадавши, як Леська колись жартома розкрила один свій секрет: за розміром отих ямок вона визначає настрій Тимофія – щиро радісний чи акторський.

– Щось смішне помітили на мені? – знову водій повернув голову до шефа.

– Ти за дорогою дивишся, чи загадки ловиш на мені? – відповів доброзичливим запитанням. – Бачу, треба обрізати тобі ліміт на застосування грубості проти нахаб. Бо грубістю на грубість нічого доброго не доб’єшся. Сподіваюся, ти без цього вирішив питання, з яким я посилав тебе в іншу контору?

– Там працює давня моя знайома, землячка, я ж вам казав, – заграв ямочками на обличчі Тимофій. – Вона не із «зелених»…

– А я тоді усміхнувся, бо згадав Леську, як вона умовляла мене, щоб не сам їхав за кермом, а взяв із собою саме тебе і за помічника, і за водія, отже, на її внутрішнє переконання, ти найбільш надійний? І я вдячний їй, що наполягла на своєму. Тепер же думаю, чи не доведеться мені шкодувати, бо дав тобі привід зустрітися з давньою знайомою, землячкою?..

Спочатку задоволено розплилися Тимофієві міцні, м’язисті щоки, з невеликими округленнями, сформовані батьковими і маминими рисами, грайливі ямочки від мами – з батьками цього помічника знайомий. Задоволення на обличчі Тимофія вмить змінилося занепокоєнням і ніяковістю. Очевидно, не бажану й недоречну підозру ляпнув хлопцю старий дурень. Але ж він давно бажає хорошому працівнику, і просто надійному молодому чоловіку, щасливу пару. Найкращу кандидатуру бачить у Лесьці, помітив, що й вони обоє не байдужі одне до одного, але існує якась загадкова дистанція між ними. Давненько виношує в собі намір якось вплинути на руйнування останньої перепони між двома закоханими, але виснаженими очікуваннями, хто перший зробить крок назустріч їхньому щастю. І раптом, після ним виказаної недоречної підозри, таки наважився:

– Давно хотів сказати, хоча й не моя це справа втручатися в чиїсь стосунки, але й далі стояти осторонь не хочу. Упустиш Леську – потім собі не пробачиш. Така гарна, розумна і віддана дівчина – то дар Божий для юнака, ще й коли вона не рівно дише до нього, як, думаю, і він до неї. Головне – не спалити затяжним чеканням прекрасні почуття.

– Нікому не казав, а вам признаюся: Леська дуже мені подобається, ніякої кращої мені не треба. Але я її побоююся – вона природжений командир, відчайдуха. Я теж не з боязкого десятка, і все ж не зможу прислужливо годити у всьому навіть коханій…

– А ти не думав над тим, що саме про такого чоловіка, як ти, дівчина і мріє? Вона ніколи не вийде заміж за підкаблучного неотесу, навіть гарного і спортивного із себе, за здатного на запобігливу упокореність, щоб в усьому їй догоджав. Леська на роботі й серед знайомих не може таких терпіти, не те щоб у повсякденному подружньому житті. Думаєш, вона з якоїсь самолюбної примхи вмовляла мене взяти з собою саме тебе? Переконаний, що дівчина радила мені найкращого і найнадійнішого помічника за її оцінкою. Але може і втомитися від чекання на твій рішучий крок до неї. Дівчина горда й знає собі ціну, не побіжить першою вішатися тобі на шию, навіть якщо відчуватиме велике кохання до тебе. Вибач, думав одну репліку кинути, а вийшла ціла лекція.

– Не вибачати, а доземно дякувати вам треба. Я відчув повну готовність до першого кроку назустріч тій, яка давно робить мене щасливим на відстані, тепер усе робитиму для того, щоб ощасливлювала мене з найближчого близька.

– У тобі ще й поет живе? А взагалі-то, якщо ти після мого повчання справді зробиш перший довгоочікуваний крок, і він виявиться взаємним, тоді сьогоднішню поїздку вважатиму надто вдалою, незважаючи на зустріч з владною ідіотією і хамством.

На обличчі Тимофія знову заграли ямочки, отже і душа його радісно заспівала, але цим піднесеним настроєм він не став ділитися вголос навіть із тим, хто підняв йому той настрій, і хлопець включив у собі лише йому чутну любовну серенаду. Шеф теж замовк у стані блаженного спокою – боявся, щоб бодай яким одним накриво сказаним словом не зруйнувати ту ідилію в серці юнака, до створення якої і він долучився.

Довго їхали мовчки. Адвокат перенісся думками до сина Остапа, порадів за нього, високу оцінку почув від його наставника, німецького професора Отто Штамма. У чужій країні Остап до професорського рівня підняв свій освітній і фаховий рівень. А міг би цього добитися і в Україні, якби ідіоти від медицини не виїли молодого кандидата наук із державної клініки, а перед цим і його першого наставника Кирила Ярославовича – на їхні місця прийшли неуки з провінцій, але родичі нових лідерів післямайданної влади. І це відбулося після того, як клініка для еліти стала загальнодоступною, платні операції – найдешевші, бо робилися на обладнанні, закупленому за бюджетні кошти. Платні послуги стали перекривати витрати на утримання відділення, де працював син. Зараз там немає фахівців високого рівня і навіть досвідчених медсестер – роз’їхалися Європою, куди й пацієнти їдуть – звісно, в кого гаманці товсті, а для бідніших залишаються приватні клініки, але там дорого й фахівців не вистачає. Польща он переманює до себе випускників без інтернатури – це трирічне навчання продовжує українцям у польських клініках, так дешевше для держави, ніж учити на лікаря всі дев’ять років. Для роботи в Німеччині потрібні базові знання німецької, ще краще – коли є практичний досвід. Коли далі так піде, то скоро, мабуть, українці залишаться без фахової медицини, як залишилися уже без багатьох передових галузей економіки – на імпортні товари перейшли.

Німеччина, очистившись від фашизму, віддала свою долю в руки не творцям зажерливого олігархату з його бандитами 90-х, а в руки народному канцлеру К. Аденауеру і творцю німецького економічного дива Л. Ерхарду. Ними була створена і втілена в життя теорія соціального ринкового господарства. І сучасною Німеччиною впродовж майже двадцяти років керує розумна і надто скромна жінка Ангела Меркель. Німці гордяться першою економікою Європи з гідним добробутом населення, а українців розпирає гордість від того, що вимайданили спочатку найбільш патріотичного лідера-бджоляра, а потім – найбагатшого в Європі президента, і останні граблі – віддались в руки наймолодшому в світі керманичу, талановитому артисту.

Думки про «високе» перервав, глянувши на дорогу, порівняв її з німецькими автобанами. Уважно придивився до зміни на асфальтовому покритті і узбіччі автотраси. Багато старих дерев спиляли, місцями й хащі розчистили, але загального порядку, сучасного естетичного дизайну, схожого на німецький, не помітно. Дещо поменшало сміття вздовж дороги і на автобусних зупинках. Та найбільше дивувало планування ремонту асфальтного покриття: якось хаотично воно виглядає. Пам’ятається, окремі ділянки ремонтували якраз перед його від’їздом до Німеччини. Минуло три роки – і знову тут ремонтують. Геть розбите покриття, яке тоді ремонтували нібито за якоюсь новою європейською технологією, яку він ніде не зустрічав у Європі! «Народна приказка про скупого, що двічі платить, – явно не про українських дорожників. У них на думці, як більше вкрасти на дорозі», – сказав, здалося, подумки до себе, але Тимофій почув.

– Злочинні історії про величезні розкрадання на будівництві й ремонтах доріг гуляють серед людей, журналісти розслідування публікують… – продовжив притишеним голосом ледь почуту думку шефа, але після першого речення зробив невелику паузу, після якої заговорив голосніше. – Журналісти публікують свої гострі шедеври ніби на замовлення любителів критики, бо антикорупціонери ніякої уваги не звертають на ті розслідування, оскільки й від їхніх кримінальних розслідувань немає обіцяних «посадок». Недавно казнокрадів з Укравтодору очолював громадянин Польщі, вигнаний з їхнього уряду. Звільнив його і наш оновлений уряд, але без ніяких претензій, хоч «наслужив» їх чимало – ЗМІ повідомляли. У Польщі ж цьому горе-міністру висунули не одне обвинувачення, – замовк помічник і здивувався, чому шеф раніше не зупинив політичний монолог.

Подивився на нього, задумливого, і вже не був упевнений, чи слухав його Іван Геннадійович. По виразу обличчя видно було, що він десь далеко літає думками, може, до дружини, дітей і внуків полинув? А може, й шкодує, що повернувся з цивілізації в хаос. Але ж треба комусь і хаос приводити в порядок…

– Україна – не Польща, – повернувся до Тимофія адвокат, отже, таки чув монолог помічника про дороги. – Ще перебуваючи в Німеччині, я дивувався з безвідповідальної піарної діяльності численних державних і грантових борців із корупцією. Дізнавався здебільшого з Інтернету, місцевій пресі не до української корупції. Може, тому вона й так вільготно почувається: своє суспільство не контролює, й партнери не вникають. І це не сьогоднішня, а давня проблема.

– Захисники об’єктивних причин розповідають з телевізора, що то все чутки, – скористався паузою шефа помічник.

– Пам’ятаю зустріч із древнім хліборобом, як він сам себе називав, Марком Лукичем. В Україні єдине його господарство ініціювало і уклало меморандум з обласною держадміністрацією на дольове фінансування будівництва нової асфальтівки між двома райцентрами. І перші ділянки кожна сторона меморандуму проклала, але потім раптово звільнився начальник облавтодору, і робота зупинилася. Марко Лукич знайшов того начальника в іншій області, і він «по секрету» розповів, як через закладений у кошторис великий відкат і неспроможність «свого» підрядника виконувати увесь обсяг робіт (субпідрядників наймав) зросла вартість кілометра нової дороги – за таку суму господарство Лукича два кілометри будувало, і ще кращої якості. А ти кажеш, що на чутки все списують. Ти більше за мене встиг на власні очі побачити і своїми вухами почути, хто й до нової влади прийшов на обласному й районному рівнях? Не кращі сидять і в столичних кабінетах, правда, їх швидко міняють, от тільки – на кого?

Політичну розмову перервав телефонний виклик адвоката. У слухавці почув роздратований голос Сашка Волинка. Генеральний директор не просив, а наказав, як відрубав, потім спокійнішим голосом пояснив:

– Заїдьте по дорозі у наш рідний район!... Зальотний провладний депутат збирає команду, щоб під прапором нової партії, скупивши голоси виборців на місцевих виборах, прибрати до рук владу в успішній об’єднаній громаді. Не приховує й головне завдання своєї влади: провести аудит місцевої економіки і орендованої землі, щоб потім залучити до них своїх так званих інвесторів. Нова влада не збирається розширювати виробництво і сферу послуг, створювати нові робочі місця, піднімати до нашого рівня орендну плату за землю, – майбутні хазяї об’єднаної громади марять іншим: віджимати за кошти невідомого походження давно створені успішні підприємства.

– Звідки звалився цей «рятівник громади»?

– За розкрадання народних мільярдів його причинила була попередня влада, добре витрусила, але судову справу не закрила. Не завершила судочинство й нова влада, але випустила з-під варти цього безшабашного знавця казнокрадних схем, звісно, з конкретними завданнями. І він геть з котушки злетів: у обласному центрі по зубах одержав, тож подався по районах шукати жирні шматки. Вивчи ситуацію на місці.

– Доведеться, Тимофію, погостювати нам у моєму рідному районі – генеральний нашого агрохолдингу наказав, щоб заїхали туди, – уточнив маршрут для помічника, спостерігаючи за його реакцією.

(Далі буде)