Умовляю їх, щоб нічого мені не несли, адже така подяка ставить мене в незручне становище. Роман «Безбатченки» автор подарував нашій родині, а тепер, виходить, я ще й заробляю на цьому? Та мої друзі і просто знайомі ніби змовилися і на своєму наполягають, мовляв, даємо презент не за бібліотечні послуги, а за те, що долучила до справді народної літератури, що спонукає до глибоких роздумів про сенс людського життя, викликає солодкий і гіркий щем у серці, дає змогу разом з літературними героями прожити вже минулий, буває, й позабутий певний період земного шляху.

І я розумію читачів «Безбатченків», бо й сама те відчувала, коли читала роман з пристрастю і, як то кажуть, на одному диханні. А коли дійшла до філософських роздумів старого сільського вчителя-фронтовика, то й слізьми облилася, бо побачила в ньому і своїх давно покійних батьків-педагогів. Ні, у них була краща доля, ніж в одинокого на старість літературного героя, кончину якого в холодній хаті помітили аж через тиждень. Селом скромно хоронили колишнього директора школи, селом швидко і забули, навіть хреста на могилі не поставили. Вже пізніше це виправили колишні випускники вже не існуючої на той час школи.

Мої батьки не були одинокими на схилі літ, і могили їхні доглянуті, але, думаю, то і їх, і мене, і багатьох інших українських вчителів, стосується відвертість від древнього римського філософа Луція Аннея Сенеки: «Коли боги хочуть когось покарати, то роблять його педагогом». У романі підтверджується і спростовується ця правда життям літературних персонажів. До речі, одна моя знайома з Києва, якій я давала роман для читання, сказала, що прототип старого вчителя жив у їхньому селі.

Прототип на прототипі зустрічається і в моєму житті. Видно, бачить їх і письменник з Мелітополя Запорізької області Олег Гончаренко, відгуки якого на другу книгу «Безбатченки», опубліковані в газеті «Чернігівщина», я зберігаю. Наведу лише одну цитату: «… у дилогії досліджується подальша доля безбатченків післявоєнної доби і «байстрюків від влади», котрі уособлюють собою справді національну наволоч – бездушну в своєму маніакальному прагненні наживи, цинічну та продажну; заздрісно-малоосвічених людців, лихих казнокрадів, доморощених «яничарів», котрі звикли йти по трупах – заради якоїсь вищої чиновницької посади, дещиці «баксів», крутої автівки… Тих, кому, за великим рахунком, наплювати на Батьківщину і власний народ, бо усіх отих брехунів по-справжньому цікавить лише одна глибина – власної «бездонної» кишені».

Погодьтеся, мало в якому сучасному літературному творі можна побачити письменницькі дослідження на такі теми. В тому числі і про те, як літературні герої, змальовані з реальних людей, протистоять вже «незалежній» нечисті. Одна моя давня подруга щиро зізналася, що вона давно не читала таких мислячих книг, де показана правда життя, і правда того, чому воно, те наше життя, нерідко так боляче нас б’є. Червоною ниткою проведена в романі й головна причина: в багатьох випадках надіємося на Бога і не прагнемо допомогти йому розставити всі крапки над «і», а ще – аж вимагаємо допомоги від когось багатшого, співвітчизника й чужого. У романі показано, як літературні герої самі кують свою долю. І таких немало серед нас. Але наше суспільство помічає передусім авантюристів, що завжди пруться в авангард історії.

Це стосується і книг… модних на певний час. У нашій домашній бібліотеці є й такі, серед них – і читабельні, їх теж даю друзям для прочитання. Але шоколадки мені носять лише за «Безбатченків». За чаєм смакуємо презент і роман обговорюємо. Недавно Григорій Войток подарував мені ще один двотомник, тож тепер більше односельців і дачників зможуть прочитати його справжню сагу життя українського народу.

Наталія ЛИГА, ветеран освіти, с. Щаснівка, Бобровицький район